Я щосили закричав: "Назад! Назад!" і став штовхати його ногами. Це допомогло: він поволі почав рухатись назад, і я посунувся за ним. Ми посувались ривками, обережно, щоб не застряти. Найбільше я боявся за голову, адже її не стиснеш, як груди.
Нарешті стало просторіше. Я нічого не розумів, від нестачі повітря в мене паморочилось у голові. Невже ми знову повернулись до того місця, де лежали скелети? Я присвітив і побачив перед собою два отвори: той, що був праворуч, вів дещо вгору. Тут ми допустились помилки: повернули ліворуч замість того, щоб повзти праворуч. Я крикнув своєму супутникові, який і далі машинально повз назад:
— Сюди! — Тут, у печері, голос звучав якось дивно. І я ще раз поповз у лівий отвір. Остров'янин машинально рухався за мною.
Хід знову почав звужуватись, і мені стало моторошно. Присвітивши, я побачив ту саму вузьку щілину і зрозумів, що мій мозок працює вже не чітко: я вдруге попав не туди, куди слід, хоч добре знав, у який отвір треба було повзти.
— Повертайся назад! — простогнав я. Тепер ми обидва рухалися машинально. Я повз назад і думав тільки про одне: "Праворуч, праворуч, праворуч".
Та ось ми завернули у правий отвір і невдовзі могли вже стояти на повний зріст. Ми бігли й повзли, відчуваючи в тунелі подих прохолодного свіжого повітря. Нарешті ми подолали останній прохід і опинилися в затишній печері з написами на стінах, де нас чекали друзі.
Як приємно вибратися з-під землі туди, де шумить вітер! Як приємно бачити яскраве сонце і широкий простір, кручу внизу і весь світ перед собою, безмежне небо й океан!
— Ну як, здались? — з нетерпінням спитав патер Себастьян, сміючись з нашого вигляду.
— Ні, — відповів я. — Але тепер мені зрозуміло, звідки, в печері скелети.
— Ти був там, де "вибілювали" шкіру? — спитала Івонна, коли я повернувся до табору.
По моєму обличчю важко було повірити, що я був саме там.
Я пішов просто на берег і, не роздягаючись, кинувся у солоні хвилі.
Розділ IV
ТАЄМНИЦЯ ВЕЛЕТНІВ ОСТРОВА ПАСХИ
Хто мріє полетіти на Місяць, той може дістати деяке уявлення про те, що його там чекає, полазивши по згаслих вулканах острова Пасхи. Тут ви не тільки опинитесь безмежно далеко від нашого суєтного світу, але й побачите ландшафт зовсім такий, як на Місяці. Це маленький привітний місяць між небом і океаном, де розкинулись порослі травою й папороттю безлісні кратери. Старі, вкриті мохом, вони сонно позіхають до неба, позбавлені вогненних язиків і зубів. Такі мирні вулкани розкидані по всьому острові. І зовні і зсередини вони заросли травою. Пора вибухів минула так давно, що на дні кількох найбільших кратерів утворились небесно-голубі озера, зарослі соковитим зеленим очеретом.
Один із цих заповнених водою вулканів має назву Рано Рараку, і здається, що на ньому мешканці місяця розгорнули найжвавішу діяльність. Їх не видно, але складається враження, що вони поховались у чорних печерах, поки ви безтурботно ходите по траві й оглядаєте раптово перервану працю. Вони втекли звідси з великим поспіхом, внаслідок чого Рано Рараку залишився одним з найбільших і найдивовижніших пам'ятників на світі. Це пам'ятник утраченому невідомому минулому, що нагадує про тлінність усього існуючого.
Всю гору розірвано на куски, на неї хтось накидався з такою жадобою, наче це був калач, а тимчасом сталева сокира, коли нею пробувати вулкан, висікає іскри. Десятки тисяч тонн каменю вирубано й винесено з кратера. В зяючих ранах на тілі гори лежать понад сто п'ятдесят гігантських кам'яних фігур, залишених у всіх стадіях роботи: від майже готових до тільки початих. А біля підніжжя вишикувалась ціла армія цих неземних істот, і почуваєш себе безнадійно маленьким, коли верхи чи на джипі під'їздиш сюди по прадавній дорозі, яку старовинні будівники проклали до своєї гігантської майстерні.
Ви злазите з коня в затінку кам'яної брили і раптом бачите, що це голова поваленого гіганта. Під нею може сховатися від дощу вся наша експедиція. Підходите до найближчого ряду статуй, по груди закопаних у землю, і вам стає моторошно: не можна дістати навіть до підборіддя гіганта.
Спробуйте видряпатись хоч би на ті фігури, що лежать горілиць, і відчуєте себе справжніми ліліпутами — часто важко вибратись навіть їм на живіт. По тілу й по обличчю поваленого Голіафа[7] можна вільно походжати, а на його носі, такого розміру, як звичайне ліжко, — навіть лягти відпочити. Деякі статуї мали в довжину десять метрів, а найбільша з них, незакінчена, яка лежала на схилі вулкана, дорівнювала двадцяти двом метрам. Якщо рахувати по три метри на поверх, то ця кам'яна фігура мала висоту семиповерхового будинку. Це був дійсно таки гігант, справжній гірський троль[8].
На Рано Рараку ви найближче стикаєтесь із таємницею острова Пасхи. Тут навіть повітря напоєне таємничістю. До вас звернені мовчазні обличчя ста п'ятдесяти фігур, вони загадково позирають на вас з кожного виступу і з кожної печери, де ненароджені й померлі велетні лежать, наче в колисках чи на смертних постелях, безпомічні, мертві, відколи їх покинула творча сила. Так було тут, коли будівники припинили свою роботу, так залишиться тут назавжди. Горді, пихаті, щільно стуливши губи, стоять найстаріші гіганти і, здається, вперто думають, що ні долото, ні навіть атомна енергія не змусять їх розкрити роти й заговорити.
Та хоч уста велетнів запечатані сімома печатками, багато що стає відоме тим, хто полазив у хаосі незакінчених фігур нагорі. Куди б ми не пробирались, де б ми не зупинялись, всюди нас оточували велетенські обличчя, наче в кімнаті сміху. Ми бачили їх анфас, і в профіль, і під різними кутами. Усі вони були разюче подібні одне до одного — з тим самим стоїчним виразом і неприродно довгими вухами. Ми лазили по носах і підборіддях, ставали на губи й величезні кулаки гігантів. Коли око навчилось відрізняти витвори мистецтва від витворів природи, ми переконалися, що вся гора, від підніжжя до самого кратера, складається з суцільної маси тіл і голів. І на самій вершині, на висоті ста п'ятдесяти метрів, над рівниною, теж лежали рядком, дивлячись у небо, напівзавершені фігури, і тільки шуліки літали над ними.
Але й тут, на гребені, не закінчувалось нагромадження статуй: вони спускалися шеренгами вниз по стіні кратера до самого дна. Аж до зеленого очерету на березі озера в кратері тягнулась кавалькада німих бундючних кам'яних людей, стоячих і лежачих, закінчених і незакінчених — наче плем'я сліпих роботів, що скам'яніли, даремно шукаючи живої води.
Ми всі були здивовані й захоплені гігантською роботою, що колись велася на Рано Рараку. Тільки маленька Анетта сприйняла все цілком спокійно.
— Гляньте, які ляльки! — захоплено вигукнула вона, коли я зняв її з сідла біля підніжжя вулкана.
Але коли ми підійшли ближче, розміри виявились надто великими навіть для світу її фантазії. Вона ховалась під шиями велетнів, не маючи й гадки, що над нею височать кам'яні голови. Коли мати допомагала їй перелізти з одного виступу на інший, Анетта не підозрівала, що переміщається з верхньої губи на ніс поваленого гіганта.
Враження наше не зменшилося й тоді, як ми почали розкопки. Кам'яні голови, що вистроїлись на схилі вулкана, і так здавалися великими, а коли ми стали копати вздовж шиї, то з'явилися груди, потім живіт, руки, нарешті весь велетенський тулуб аж до стегон, де тонкі довгі пальці з великими кривими нігтями сходились під круглим животом. Інколи в землі перед статуями ми знаходили людські кістки й попіл од вогнищ. Знамениті, голови мали тепер зовсім інший вигляд і не здавались обрубаними по шию, як на малюнках в енциклопедіях та географічних довідниках. Однак усе це було тільки захоплюючим видовищем і не розв'язувало таємниці острова Пасхи. Закинути вірьовку на найвищі голови було важко, і тільки найспритніші з нас відважувались лізти по ній нагору. Останній відрізок шляху — від брів до маківки — був найважчий, бо тут вірьовка щільно прилягала до чола статуї і не давала можливості добре ухопитись.
Навіть без вантажу вибратись на маківку статуї нелегко. Та ще важче було зрозуміти, як висаджували: нагору і вкладали на голову величезного "капелюха", особливо коли врахувати, що капелюх був кам'яний, мав шість кубічних метрів об'єму і важив стільки, як два дорослі слони. Як можна підняти такий вантаж на висоту чотириповерхового будинку, не маючи підйомного крана чи хоч би зручного пагорба поблизу? Навіть якщо кілька чоловік вилізло б на маківку голови, то вони не змогли б витягти за собою такий тягар, бо їм там і самим важко було б утриматись. А внизу, біля підніжжя статуї, скільки б не стояло людей, вони все одно не діставали навіть до живота кам'яного велетня.
Як же все таки остров'яни піднімали кам'яний капелюх повз груди, підборіддя і повз голову, на самий вершечок? Металу вони не знали, а лісу на острові майже не було. Наші машиністи тільки розгублено похитували головами. Ми почували себе школярами, які не можуть розв'язати задачу. Здавалося, що невідомі мешканці печери; тріумфуючи, питали нас:
— Відгадайте, як ми здійснили цю інженерну роботу. Відгадайте, як ми спускали цих гігантів униз по стрімкому схилу і переправляли через гори й долини до тих місць, де хотіли їх поставити.
Та від гадання мало користі. Спочатку треба було добре оглянути все довкола, чи не залишили таємничі генії минулого чогось такого, що б хоч трохи допомогло нам.
Щоб знайти відповідь на все, ми вирішили дослідити, спершу незакінчені статуї, яких багато залишилось на виступах і в самій каменоломні. Було ясно, що робота, припинилась раптово: тисячі примітивних кам'яних сокир залишились лежати на робочих місцях. Скульптори працювали відразу над багатьма статуями, тому ми мали змогу бачити всі стадії роботи. Спочатку просто в стіні витісували обличчя і передню частину фігури, потім формували боки, робили вуха і руки з довгими пальцями, що завжди були складені на животі. Після цього скульптори з обох боків врубувались у камінь, витісуючи спину так, що вона нагадувала човен з вузьким кілем, який у нижній своїй частині з'єднували з горою.