Коли Кіт почула про мої стосунки з сером Філіпом, то не могла знайти слів, картаючи себе за те, що підвела мене під небезпеку, якої намагалася сама запобігти. Але я пояснив, що вона була в зовсім іншому становищі. Перебравшись на Джульєту, я став несхожий на себе, а Кіт у тому ж самому вбранні значно більше скидалася б на Кетрін Расел, ніж у хлопчачому одязі.
– Це не людина, а тварюка, – гнівно мовила вона. – Для нього я сама не маю ніякісінької ваги – він прагне тільки заволодіти моїми маєтностями. Тому-бо він і поспішав заручитися зі мною, поки я зрозумію, до чого воно йдеться. Гадав, що я не зважуся розірвати заручини, а як тільки мені буде років п'ятнадцять, він побереться зі мною і стане власником усього мого майна.
– А куди дивився твій опікун? – спитав Шекспір.
Кін знизала плечима.
– Хто його знає. Містер Норман ставився до мене добре: він був найближчий батьків приятель. Але відколи він завів дружбу з сером Філіпом… – Вона аж здригнулася від згадки. – Сер Філіп страшний чоловік. Він має якусь незрозумілу владу над людьми. Він єдиний, кого я боюсь.
Шекспір поміркував хвилину, погладжуючи гостру борідку.
– Я домовлюся з контролером, – врешті сказав він. – Якщо сер Філіп знову прийде в театр, ти відразу про це дізнаєшся і не будеш виступати. Це з біса незручно, але краще, ніж втратити тебе назавжди.
– А що скаже містер Бербедж?
– Я з ним побалакаю. Не бійся, я не скажу йому, хто ти; хай це буде наша таємниця. Я щось вигадаю. – Він засміявся. – Знаєш, друзі з мене кепкують за те, що я запозичую сюжети для своїх п'єс. Але будь певна, з твоєї пригоди я скомпоную цікаву річ.
На щастя, за два дні ми почули втішну звістку: сер Філіп виїхав до Камберленду. Навряд, щоб він найближчого часу знову спромігся на таку довгу подорож.
Гадаю, що, хоч як йому подобалося життя в столиці, стара королева не дуже його полюбляла, і він не увійшов до придворного кола. А сер Філіп був не з тих, що ладні грати другу скрипку, і тому волів жити в Камберленді, де мав багато важливих справ: прибирав до рук громадські землі, плів тенета навколо багатих спадкоємиць і робив ще гірші, підступніші діла, що про них ми тоді й гадки не мали.
Коли ми довідалися, що сер Філіп подався путівцем, який веде далеко від Лондона – на саму північ Англії, – нам полегшало на душі. Гай-гай! Не знали ми, що скоро знову наш шлях перетне його зловісна тінь…
Нарешті Кіт виступила в ролі Джульєти. Як ми й сподівалися, чутка про її гру знетямила все місто. Кіт затьмарила самого Бербеджа, що грав Ромео. Але він був надто добрий актор, щоб датися на заздрощі. Після вистави він з Шекспіром запросив нас повечеряти в таверну, і ми наїлися так, що мало не луснули. Після кількох склянок вина Бербедж спохмурнів і сумно подивився на Кіт.
– Хлопець грав, як великий актор, – промовив він, – але в нього немає майбутнього.
– Якого майбутнього? – запитав Шекспір.
Бербедж зітхнув.
– Поки що все йде якнайкраще. Він гарненький, наче дівчина, у нас ніколи не було такого хлопця на жіночі ролі. Але ти ж знаєш, яка його чекає доля. – Він повернувся до Кіт і сумовито вів далі: – Років за два, парубче, у тебе засіється борода й вуса, а голос почне ламатися. Звичайно, ти можеш узятися до чоловічих ролей, але чомусь вони ніколи не вдаються таким хлопцям – ніколи. Я бачу тебе в ролі Джульєти, але не Ромео.
Шекспір весело посміхнувся.
– Пожди, Діку. Не завдавай собі завчасу жалю. Закладаюся на фунт, що в Кіта й через десять років не буде бороди.
– Ні, дякую, – відмовив Бербедж, підливаючи собі вина. – Я не люблю закладатися. Досить з мене театру. Це єдина гра, де я згоден ризикувати.
– Хто ж може відмовитися від театру? – задирливо спитав Десмонд.
– Я, – пролунав Шекспірів голос.
Всі повернулися до нього.
– Ти? – вигукнув Бербедж. – Любий мій, тебе чекає слава! Ти й зараз пишеш не згірше за Марло. А згодом, може, перевершиш навіть його. Невже ти відмовишся від слави?
– Мабуть, що так… колись згодом… – Шекспір втупив очі в полум'я, що тріщало в каміні, і, слухаючи його тихий голос, я відчував, що крізь вогонь і дим він бачить рідний Уорвікшир. – Минулого року я придбав у Стретфорді оселю…
– Новий будинок?
– Атож. Я доживатиму віку там, а не в тісних комірчинах на Бішопсгейті. Я хочу мати сад. Хочу жити біля річки. Хіба Темза річка? Це вулиця, риштак і кладовище. – Нараз він повернувся до мене: – А ти що скажеш, Пітере? Де б ти хотів вікувати? В Лондоні чи в Камберленді?
Я тільки осміхнувся у відповідь, і нам здалося, що ми – двоє селян, які стрілися серед міського натовпу. Я згадав Бленкетру, що зіп'ялася до блакитного неба, і Скідовський ліс, порослий яскраво-зеленим вересом, і Дервентвотер, що наче дзеркало відбиває навколишні кручі, й молоді модрини на тлі припорошених чистим снігом гір. І я сказав схвильовано:
– Дай боже, щоб у Камберленді!
– І я теж, – докинула Кіт.
Я був дуже радий, що вона мене зрозуміла і погодилася зі мною.
Але, правду казати, Лондон перед різдвом був теж чудовий. До того ж слуги лорда-камергера дістали наказ виступити на дванадцяту ніч різдвяних свят перед самою королевою.
Мало не два тижні ми працювали й веселилися до знемоги. Після виступів перед ущерть залюдненою прихильними глядачами залою ми розважалися в Шекспіра на Бішопсгейті чи в Десмонда в "Королівській Лілеї" або йшли з ковзанами на Кенсінгтонські ставки.
Але я ніколи не забуду дванадцятої ночі в Уайтхолському палаці. Нам спорудили сцену у великій залі. Стіни були повиті плющем і прикрашені гілками падуба, лавра, розмарину й омели. Коштовні прикраси на дамах яскріли в світлі тисячі свічок, а просто перед нами сиділа сама королева. Її шовкові спідниці спадали срібними хвилями, високий комір з мережива облямовував її лице, ніби якесь сяйво…
Ми показали "Віндзорських кумась", комедію, що її Шекспір написав спеціально для королеви: їй-бо кортіло побачити товстуна Фальстафа закоханого. Кіт грала Анну Пейдж, а я – місіс Квіклі. Мені пощастило кілька разів розсмішити королеву. За виставу ми одержали десять фунтів. Плата була не мала, але не дуже й висока. Королева була скупенька нівроку: вона вважала, що досить із нас слави улюблених акторів її величності. Звичайно, хлопцям було байдуже, яка та платня – адже ми не одержали ні на копійку більше, – зате ми досхочу поласували різними чудовими наїдками, що лишилися од королівського бенкету: смаженим павичем і лебедем, помаранчами в топленому маслі, горобиною і "сніжками", зробленими з вершків, цукру та яєчного білка; їх можна було їсти, навіть досхочу напхавши живіт тривною їжею. Щоправда, вночі я почувався дуже погано, та й Кіт дражнила мене різдвяним поросям. Але я не каявся.
Минула зима, й настала весна. Невдовзі ми мали перебратися в літнє приміщення, новий театр "Глобус". Шекспір саме дописував п'єсу про короля Генріха П'ятого, ми сподівалися, що вона матиме великий успіх: лорд Есекс вирушив у похід на Ірландію, і повсюди точилися розмови про війну. Кіт одержала чудну, як на мій погляд, роль – французької принцеси Катерини, що мала розмовляти французькою мовою. Але Кіт це не лякало, бо вдома в неї був добрий учитель тієї мови. Я знову грав місіс Квіклі, що перейшла в нову п'єсу. Я вже став майстром виконувати цю роль. Ми сподівалися, що нам пощастить знову дістати запрошення грати перед королевою.
Пригадую, якраз після травневого свята[14] ми одержали примірники нової п'єси. І тоді сталася дивна пригода, що викликала цілу низку незвичайних подій.
Треба сказати, що на той час нас добре знали в Лондоні – принаймні в тій його частині, де містилися театри, у Фінсбері та Саутварку, а також серед придворних і значних людей, що раз у раз відвідували наші вистави. Тому я аніскілечки не здивувався, коли біля церкви святого Павла мене зупинив джентльмен у жовтому вбранні. Часто бувало так, що зовсім незнайомі люди здоровкалися з нами на вулиці й говорили компліменти.
Я не знав його на ім'я й охрестив джентльменом у жовтому через жовтий камзол, пошитий за останньою модою з краму, що, мабуть, коштував скажені гроші. Він здавався значною особою, і я з дурного розуму почував себе підлещеним, що люди бачать мене в його товаристві.
– Місіс Квіклі, якщо я не помиляюсь? – спитав він мене усміхаючись. – А також Джульєтина мамка, і Лючета, і… – Він одну за одною перерахував півдесятка моїх звичайних ролей. – А над чим ви працюєте зараз?
Я розповів йому про "Генріха V" – ми не приховували, що готуємо нову п'єсу, – і сказав, коли ми гадаємо влаштувати прем'єру. Він був розчарований.
– От шкода! Мене не буде в Лондоні. На той час я вже виїду до Італії. То це у вас п'єса?
Я простягнув йому рукопис. Він почав стиха читати перші рядки:
О полум'яна музо, що злітає
На сяючий уяви небосхил…
[15]
– Які чудові вірші! – вигукнув він. – Як шкода, що мені не пощастить почути їх на сцені. – Він читав далі мовчки, жадібно гортаючи сторінки. Нарешті підвів на мене очі й зітхнув. – Чи не змогли б ви позичити рукопис на цей вечір? Якщо мені не доведеться бачити п'єсу, то хай я хоч прочитаю її.
Я не наважився відмовити йому. До того ж пін дав мені шилінг. Якби вам перепадали шилінги так рідко, як мені, то й ви б вчинили так само.
Тільки він одійшов, як з'явилася Кіт. Ми умовились зустрітися в дворі церкви святого Павла, і вона, звичайно, запізнилася. Це була одна з її дівчачих звичок, що їх вона ніяк не могла позбутися.
– Ех ти, невдахо! Дався обдурити себе, наче який селюк! – лагідно мовила вона, коли я розповів про свою зустріч. – Як його звуть? Де він мешкає?
– Я… я не спитав його.
– Ой Пітере! Тебе треба глядіти, наче маленького.
– Все буде гаразд, – запротестував я обурено. – Ми зустрінемося з ним тут, на цьому місці завтра, о дев'ятій ранку.
– Він не прийде, – переконано заявила вона.
Кіт мала слушність. Ми прийшли разом на умовлену годину і чекали, поки годинник пробив десяту, але джентльмен у жовтому так і не з'явився.
– Він пірат, – сказала Кіт. – Театральний пірат. Він продасть п'єсу іншому театрові. Її нашвидку поставлять, і вона з'явиться на сцені раніше, ніж у нас.
В душу мені почала закрадатися жахлива думка, що вона має рацію.