Меблі були прості, проте їх прибрано було деякими невеличкими прикрасами. зовсім незначними, що свідчили про смак і фантазію,— цілість робила приємне враження.
На поверсі було три кімнати підряд. Перша була наипарад— ніша кімната, і в ній були Люссині птиці, квіти, книги, стіл до письма, робочий стіл і скринька з фарбами; друга була докторова консультаційна кімната, що правила разом і за їдальню; третя, мінливо вимережана тінями від явора, що ріс у дворі, була докторова опочивальня, і там у кутку стояв неуживаний уже шевський ослінчик та шевські струменти, в тому самому вигляді, як колись стояли на п'ятому поверсі сумного будинка коло винарні на передмісті св. Антона в Парижі.
— Дивно мені,—сказав м-р Лоррі, спинивши на них свої очі,— що він тримає тут оцю споминку про свої страждання.
— І чому тут дивуватися? — несподівано спитав чийсь голос.
То був голос міс Прос, дикої червоної жінки з міцними руками,— з нею вперше він познайомився в гостиниці "Короля Ґеорґа" в Дуврі і з того часу поважав її.
— Я гадав би... —почав м-р Лоррі.
— Чи ба! Ви гадаєте! — сказала міс Прос, і м-р Лоррі замовк.
— Як ся маєте? — спитала леді трохи різко, проте так, ніби хотіла показати, що вона не сердиться на нього.
— Досить добре, дякую вам,-—відповів м-р Лоррі смиренно, — як ви?
— Нічим хвалитися, — сказала міс Прос.—Мене дуже турбує моє сонечко.
— Можна спитати про причину?
— Мені зовсім не бажано, щоб люди, які негідні мого сонечка, приходили сюди десятками дивитися на неї, — сказала міс Прос.
— Десятками приходять для цього?
— Сотнями, — сказала міс Прос.
Характерно було для цієї леді (як і для багатьох інших до неї й після неї), що коли піддавали в сумнів її первісне твердження, вона зараз переступала міру.
— Я жила з моєю улюбленкою... або моя улюбленка жила зо мною, і платила мені за це, чого б я напевне не вимагала була, — ви могли би ствердити це за присягою, — якби я або вона могли жити нічим, від того часу, як їй минуло десять років. А це дійсно дуже тяжко, — сказала міс Прос.
Не розуміючи точно, чому це їй було дуже тяжко, м-р Лоррі на всякий випадок похитав головою.
— Всякі люди, що негідні й мизинця моєї голубки, вічно лізуть сюди, — сказала міс Прос.
М-р Лоррі знав, що міс Прос дуже ревнива; проте він знав також, що, маючи ексцентричний вигляд, вона була однією з тих самовідданих істот, які подибуються тільки між жінками, що з чистої любови и захоплення ладні добровільно віддати себе в рабство молодості, коли вони її вже стратили, красі, якої ніколи не мали, освіченості, котрої вони ніколи не мали щастя досягти, блискучим надіям, які ніколи не просвічували їх непроглядного життя. Він досить знав світ і знав, що нема нічого кращого за вірну службу серця; тому він ставив міс Прос значно ближче до земних янголів, ніж багатьох леді, яких незмірно краще обдарувала природа й штука, і які мали балянси в Телсоновому Банку.
— Як ми тепер з вами на хвилину самі і обоє ми ділові люди, — сказав м-р Лоррі, коли вони вернулися до вітальні й сіли тут цілком приязно, — то дозвольте спитати вас, чи доктор у своїх розмовах з Люесі не згадує ніколи про ті часи, коли він займався шевством?
— Ніколи.
— А все ж він тримає в себе той ослінчик і ті шевські стру— менти?
— Ох, — відповіла міс Прос, хитаючи головою. — Я ж не кажу, що він про себе не згадує.
— Ви переконані, що він багато думає про це?
— Певне, — сказала міс Прос.
— Думаєте ви, що в доктора Манетта є свої власні міркування про причини його переслідування, а може навіть і про ім'я свого переслідника?
— Я знаю про це тільки те, що скаже мені моє сонечко. А вона каже, що він має про це свої думки.
— Ви не гнівайтеся, що я ставлю вам усі ці питання, бо я тільки тупа ділова людина, а ви теж ділова жінка. Чи не дивно, що доктор Манетт, що безперечно нічим невинний, як ми всі переконані, ніколи не торкається цього питання? Я не кажу вже про себе, хоч наші ділові стосунки почалися давно, і ми тепер друзі, я говорю про прекрасну доньку, до якої він так віддано прихильний, і яка так віддано прихильна до нього. Повірте мені, міс Прос, що торкаюся цієї справи не з цікавости, а з щирого інтересу.
— Добре! Оскільки я розуміюся, а я розуміюся погано — скажете ви, — відповіла міс Прос, — він боїться торкатися цього предмету.
— Боїться?
— Річ досить проста, гадаю я, чому так. Це страшна споминка. Крім того, саме через це він загубив самого себе. Не знаючи, як він загубив себе і як він потім знайшов себе, він ніколи не може бути певен того, що він знов не загубить себе. Я гадаю, що вже це одно може зробити предмет неприємним.
Це була глибша увага, ніж м-р Лоррі міг сподіватися.
— Правда, — сказав він, — страшно навіть думати про це. Однак мене мучить, міс Прос, сумнів, чи це добре для доктора Манетта постійно носити у собі глибоко пригніченою таку думку. Сумнів і неспокій спонукають мене до цієї нашої розмови.
— Нічим не допоможеш, — сказала міс Прос, хитаючи головою.— Зачепіть оцю струну, і він відразу зміниться на гірше. Краще залишити його самого. Одно слово, краще залишити так, як є, чи подобається це, чи не подобається. Іноді він устає серед ночі, і ми чуємо, як він отут над нами ходить та ходить по своїй кімнаті. Сонечко вже знає, що він тоді думкою ходить і ходить по своїй давній в'язниці. Вона поспішає до нього, і вони вкупі ходять, ходять та й ходять, аж поки він не заспокоїться. Проте він ніколи не каже їй ні єдиного слова про справжню причину свого неспокою, і вона вважає за краще не натякати йому про це. Мовчки вони вкупі ходять і ходять, поки її любов та її присутність не приведуть його до пам'яті.
— Ось і вони! — сказала міс Прос, встаючи, щоб припинити розмову, — і тепер тут зараз будуть сотні людей.
Акустичні особливості цього закутка були дуже цікаві: це було наче вухо цілого міста.
М-р Лоррі стояв коло відчиненого вікна й виглядав батька й доньку, котрих кроки чув,— йому здавалося, що вони ніколи не дійдуть додому. Не тільки геть завмирали відгуки, наче кроки пройшли, а й чути було замість них відгуки інших кроків, які ніколи не наближалися і які знову враз зникали саме в той час, коли здавалося, що вони близько. Однак кінець-кінцем батько й донька з'явилися, і міс Прос уже стояла на ґанку, вітаючи їх.
Приємно було дивитися, як міс Прос, хоч і була дика, червона й сувора, знімала з своєї коханки капелюшок, коли та прийшла до своєї кімнати, взявши його кінцями своєї хустки, здувала з неї порох, складала її мантилью й розправляла її розкішне волосся з такою гордістю, немов би це було її власне волосся, а сама вона була наигонористіша й найкрасивіша жінка на світі. Приємно було також дивитись, як її коханка обняла її и дякувала, протестуючи проти того, що вона так турбується за неї. Проте це вона могла сказати тільки шуткуючи, бо інакше міс Прос образилася б смертельно й пішла б до своєї кімнати плакати.
Приємно було глядіти, як доктор дивився на них і говорив міс Прос, що вона потурає Люесі, проте таким тоном і з таким поглядом, що він потурав їй так само, як і міс Прос, а може ще й більше, якщо тільки це було можливо. Приємно було дивитися й на м-ра Лоррі; у своїй маленькій перуці він приязно дивився на всіх і дякував своїй долі, що на схилку віку привела його до такого дому. Проте сотні людей не приходили дивитися на них, і м-р Лоррі даремно дожидався, коли сповниться віщування міс Прос.
Вже наблизився и обідній час, а сотень людей все ж не було.
В цьому маленькому господарстві міс Прос завідувала кухен— ними справами й завжди чудово виконувала свої обов'язки: її обіди, хоч і дуже скромні, були так добре зварені й подані і з таким смаком напів по-англійському й напів по-французькому підібрані, що не могло бути нічого кращого.
Неділями міс ПроС обідала разом з доктором, а в інші дні вона вперто їла сама в невідомий час або на кухні, або в своїй блакитній кімнаті на другому поверсі, що неприступна була ні для кого, крім її сонечка.
День був душний, і по обіді Люесі запропонувала винести вино під явір і посидіти там на свіжому повітрі. Все крутилося й рухалося навколо неї, тому всі вийшли під явір, а вона винесла вино спеціяльно для м-ра Лоррі.
А все ж сотні людей не приходили. З'явився м-р Дарней, коли вони сиділи під явором, та він був один. Доктор Манетт прийняв його приязно, так само и Люесі. Тільки міс Прос враз відчула якесь смикання в голові і в цілому тілі й пішла додому. З нею це траплялося частенько, і в інтимній розмові вона звала це "нападом дергачки".
Доктор був у найкращому настрої й мав особливо молодявий вигляд. В такі часи дуже помітна була схожість між ним і Люесі; вони сиділи одно коло одного; вона схилилася на його плече, а він поклав свою руку на спинку її крісла, — тепер дуже приємно було спостерігати цю схожість.
Він говорив цілісінький день про багато дечого і з незвичайною жвавістю. Розмова була про старі Лондонські будівлі, і м-р Дарней, натурально продовжуючи її, цілком просто спитав доктора Манетта:
— Скажіть, будь ласка, ви оглядали Тоуер[6].
— Ми були там з Люесі, та тільки випадково; а втім досить, щоб побачити, що місце цікаве, та й тільки.
— Я був там, як пам'ятаєте, — сказав Дарней з усмішкою, хоч і почервонів трохи з досади, — тільки,не так, щоб була можливість побачити багато. І от, коли я був там, мені оповідали цікаву історію.
— А що саме? — спитала Люесі.
Підчас якоїсь перебудови мулярі натрапили на старовинну в'язницю, що багато років тому її було замуровано й забуто. Кожний камінь внутрішніх стін був покритий написами, що їх вирізали в'язні, — датами, іменнями, скаргами й молитвами. На крайньому камені в кутку якийсь в'язень, мабуть перед тим, як іти на кару, вирізав три літери, — це була його остання робота. їх було вирізано дуже доскональним струментом, нашвидку й нетвердою рукою. Звичайно, то були англійські літери, і спочатку їх читали так: D. I. G., а потім, дослідивши старанніше, визнали, що остання літера була ,,S". Не було ніякого оповідання чи леґенди про в язня з такими початковими літерами,
і даремно морочили собі голову, як його звали. Кінець-кінцем доміркувалися, що то були не початкові літери імення та прізвища, а ціле слово —Dig, тобто: рий чи копай.