Після вчорашньої відмови відчуваю якусь порожнечу. Здається, що немає в світі нічого достатньо важливого, щоби було вартим уваги. Знаю, що єдиними ліками від такого стану є робота, тому я вирушив до своїх пацієнтів. З них я вибрав одного, найцікавішого у плані вивчення. Він настільки незвичайний, що я вирішив зрозуміти його якнайкраще. Сьогодні, здається, я близький, як ніколи раніше, до найпотаємніших куточків його душі.
Сьогодні я поставив йому набагато більше запитань, ніж зазвичай, щодо його галюцинацій. Я знаю, що це було певною мірою безжально з мого боку, але я хотів з'ясувати межі його безумства; це те, чого я зазвичай уникаю робити з пацієнтами, бо це все одно, що вступити до пекла.
(Пам. За яких обставин я б не уникав пекельного вогню?)
Omnia Romae venalia sunt.[4] Пекло має свою ціну! Якщо за цими галюцинаціями щось стоїть, то буде доцільним ретельно дослідити їх, отже краще цим я і займатимусь…
Р. М. Ренфілд, 59 років. Сангвіністичний тип темпераменту, людина великої фізичної сили, легко збуджуваний, періоди іпохондрії завершуються нав'язливою ідеєю, яку мені поки не вдається зрозуміти. Припускаю, що сангвіністичний темперамент матиме руйнівний вплив на його психіку і доведе його до повного божевілля. Можливо, він небезпечний. Велика вірогідність того, що він є небезпечним, хоча він позбавлений егоїзму. В егоїстичних людей із психічними відхиленнями егоїзм — це надійна броня, що захищає їх від недругів і самих себе. Я вважаю, що якщо "я" — точка божевілля, то центротяжна сила врівноважується центробіжною. Якщо обов'язок або спільна справа тощо — точка божевілля, то остання сила переважає і може бути врівноважена якоюсь подією або цілим рядом подій.
Лист Квінсі П. Моріса шановному Артурові Голмвуду
25 травня
Дорогий Арті,
Ми розказували історії біля вогнища, ставши табором у преріях, перев'язували один одному рани після спроби висадитися на Маркізах, пили за здоров'я на берегах озера Тітікака. Тепер у нас з'явилося ще більше історій, вартих того, щоб їх розповісти, нові рани, які треба перев'язати, та інші люди, за здоров'я яких варто випити. Дозволь запросити тебе до мого вогнища завтра ввечері. Не сумніваюся, що ти прийдеш, бо мені відомо, що певну леді запрошено на певний званий обід, а отже, ти будеш вільний. Я запросив тільки нашого старого приятеля по Кореї Джона Стюарта. Він також прийде, і ми обидва хочемо наповнити келихи вином і підняти їх за здоров'я найщасливішої людини в світі, якій віддали найшляхетніше серце з усіх, що їх створив Бог, варте того, щоб його завоювали. Обіцяю щирий прийом, дружні вітання, тости за здоров'я, у чому присягаюсь. І ми вдвох доправимо тебе додому, якщо ти хильнеш через край. Приходь!
Завжди твій
Квінсі П. Моріс.
Телеграма від Артура Голмвуда Квінсі П. Морісу
26 травня
Розраховуйте на мене в будь-якому разі. Я везу повідомлення, від якого у вас у вухах задзвенить.
Арті.
Розділ 6
Щоденник Міни Мюррей
24 липня. Вітбі
Люсі зустріла мене на станції. На вигляд вона ще миліша і горить іще більшим коханням, ніж досі. Ми поїхали в Кресент, до дому, де вона з матір'ю мають кімнати. Це місце — дуже миле: маленька річечка, що називається Еск, тече через глибоку долину і розширяється біля гавані. Поруч — великий віадук із високими стінами, через який здається, що все розташоване значно далі, ніж воно насправді. Долина така прегарна, вона купається в зелені, а береги досить круті. Стоячи на підвищенні на тому ж березі, угледіти щось можна, лише піднявшись на самий верх. Будиночки, що їх я побачила вздовж дороги, у цьому старовинному містечку всі мали червоний дах. Здається, вони напирають один на одного. Це мені нагадало Нюрнберґ, який я бачила на картинах. Праворуч від містечка темніють руїни абатства Вітбі, яке колись сплюндрували данці і яке виводить сцена з "Марміону",[5] коли дівчину замуровують у стіну. Це величезні вишукані руїни, серед яких можна знайти чимало чудових і романтичних куточків. Існує легенда про те, що в одному з вікон з'являється білява леді. На півдорозі від абатства до містечка стоїть іще одна церква, церковна парафія, з великим цвинтарем навколо, з силою-силенною надгробків. Як на мене, це наймиліше місце у Вітбі, бо розташоване праворуч від містечка, і звідси відкривається вид на гавань і все узбережжя із мисом Кетлнес, який височіє над водою. Він так круто спускається у гавань, що частина берега обвалилась і деякі надгробки зруйнувалися. В одному місці від вимощеної дороги кладовища відходить піщана стежина і веде далеко вниз. Від церковного подвір'я ведуть прогулянкові доріжки з лавочками. Люди приходять сюди, просиджуючи тут цілий день, споглядають прегарний краєвид і насолоджуються бризом.
І я часто приходитиму сюди працювати. Ось і зараз я пишу, тримаючи всій зошит на колінах і дослуховуючись до розмови трьох дідусів, які сидять біля мене. Здається, їм нема чим займатися, крім як сидіти тут цілими днями і правити теревені.
Гавань лежить унизу, просто переді мною, причому віддалений бік являє собою довгий насип із гранітною стіною, який тягнеться далеко у море, загинаючись наприкінці дугою, де стоїть південний маяк. З боку моря розташований масивний мол. З ближнього боку мол загинається дугою у зворотному напрямку, у кінці молу теж височіє маяк. Між цими двома насипами є вузький прохід у гавань, яка сама по собі набагато ширша за нього.
Бути біля великої води дуже приємно, але під час відливу рівень води падає так стрімко, що не залишається нічого, і море ледь нагадує струмок Еска, що біжить поміж піщаних берегів і скель. Із цього боку гавані тягнеться велика круча, десь у півмилі завдовжки, гострий край якої простягається далеко за південний маяк. Наприкінці цієї кручі стоїть бакен із дзвоном, який у негоду гойдається, і вітер ширить його печальний подзвін.
Існує легенда, нібито колись якийсь корабель загубив дзвін і тепер його чутно у морі. Я маю розпитати про це у одного старого. А ось, до речі, і він…
Цей дідуган — кумедний. Він, напевно, страх який старий, все його обличчя вкрите зморшками, наче кора дерева. Він каже, що йому років сто і що він був матросом у Гренландській риболовній флотилії в часи битви при Ватерлоо. Боюся, він — великий скептик, бо коли я спитала його про дзвін, який потонув у морі, і про біляву леді в абатстві, він відрубав мені:
— Я би цим не переймався, міс. Це справи давно минулих днів. Зауважте, я не кажу, що цього взагалі не було, я лише кажу, що це сталося не за моїх часів. Про таке питати личить приїжджим і туристам, але аж ніяк юній леді. Хіба цим лайдакам із Йорка і Лідса, що завжди жують сушену рибу, запивають чаєм і виглядають дешевий непотріб.
Я подумала, що він саме та людина, від якої можна дізнатися багато цікавого, тож попросила його розказати щось про китовий промисел у минулі роки. Але щойно він влаштувався на лавочці і завів мову, як годинник вибив шосту годину. Він одразу заходився підводитися, докладаючи деяких зусиль, а тоді мовив:
— Мушу вертатися додому, міс. Моя онука не любить чекати, коли чай готовий, адже мені потрібен час, аби подолати всі сходинки, яких тут багато, та я й сам люблю підкріпитися вчасно.
І він пошкандибав додому, а я дивилася, як він мало-помалу бреде униз сходами. Сходи, до речі, є місцевою пам'яткою. Вони ведуть від самого містечка до церкви, їх тут тисячі, я точно не знаю скільки; звиваючись, вони утворюють некрутий віраж; підйом тут настільки плавний, що навіть коні можуть легко підніматися і спускатися ними. Гадаю, що спочатку вони мали якийсь стосунок до абатства.
Але мені вже час додому. Поки я була тут, Люсі робила візити разом із матір'ю. Я з ними не пішла, оскільки візити були суто формальними.
1 серпня
Сьогодні на цвинтар я приходила разом із Люсі. У нас була дуже цікава розмова з моїм знайомим старим і ще двома іншими, які завжди супроводжують його. Для них він — визнаний авторитет. Напевно, у давні часи він був неабияким диктатором. Він не сприймає нічиєї думки. Якщо йому бракує аргументів, він тисне на співрозмовника, а потім, коли той замовкає, трактує його мовчання як згоду.
Люсі на вигляд дуже гарненька у своїй батистовій сукні. Відтоді як вона приїхала сюди, її обличчя набуло прегарного кольору.
Я помітила, що старі вирішили не гаяти часу, підійшли і всілися біля неї, тільки-но ми присіли на лавочці. Вона така люб'язна з літніми людьми, що, гадаю, вони вмить закохуються у неї. Навіть мій старий не встояв перед нею, їй він майже не заперечував, натомість мені заперечував удвічі більше. Я запитала його про легенди, і він заходився мене повчати. Спробую пригадати його слова і записати.
— Це все дурні балачки та й годі. У ці вигадки про примар і все, що з ними пов'язано, вірять хіба що діти і пустоголові жінки. Ці легенди — ніщо, так, повітряні кульки. Всі вони викликають зловісні відчуття і попередження. Їх вигадали парафіяльні святенники для місцевих бовдурів, щоб змусити їх робити те, що вони не бажали робити. Думаючи про це, я не можу втриматися від люті. Як можна виступати на захист духовенства, коли на надгробках викарбувані імена померлих, тіла яких не поховані у землі насправді, а лише на папері? Озирніться навколо. Всі ці написи: "Тут поховане тіло такого-то…" або "Пам'яті такого-то присвячується", що написані на всіх надгробках, у той час як здебільшого у могилах нікого немає взагалі! Ці написи ламаного гроша не варті. Суцільна брехня!
Нічого крім брехні! Може так статися, що одного разу, Судного дня, вони повстануть зі своїх могил у погребальних саванах, зберуться всі разом і спробують повитягувати свої надгробки, щоб узяти їх із собою. В деяких із них тремтітимуть руки від обурення брехнею.
Старий так тішився собою, що його самовдоволення витало у повітрі. Побачивши, що він озирнувся на своїх товаришів, очікуючи, що ті схвалять його промову, я вирішила вставити слівце, аби спонукати його продовжувати:
— Ні, містере Сволес, ви це кажете несерйозно. Впевнена, насправді, із цими надгробками не так все погано.
— Може, кілька надгробків і записані правильно, бо люди були відомі, але решта — суцільна брехня.