Дай мені сотню золотих, [346] а я тебе обдарую любощами". Він озвався: "Віддав би я тобі й багатство, і царство, але в мене зараз нічогісінько нема!"
Дізнавшись таким чином, що в нього немає скарбу, пішла вона до сина брахмана і йому сказала те ж саме, що й царевичу, а той мовив: "Усе батькове багатство і навіть землю, наділену жалуваною грамотою, я тобі подарував би!"
Міністрова дочка, переконавшись, що й цей коштовностей не приховав, завітала до сина теслі і там повела таку ж мову, а він їй сказав: "Не маю зараз я за душею нічого, але згодом я тобі дам сто тисяч золотих!"
їй стало ясно, що і в цього нема камінців. Тоді вона подалася до купецького сина і сказала йому те ж саме, що й тим трьом, а він витягнув із свого стегна скарб і, віддаючи його їй, прошепотів: "Ось, візьми, повелителько, чотири коштовні камінчики й розділи зі мною ложе!" Красуня під якимось приводом, зберігаючи свою доброчесність, пішла до себе в покої, а чотири коштовні камені вручила батькові. Міністр покликав молодиків і дав кожному з них по самоцвіту. Вони подякували йому і задоволені вирушили додому".
Послухала цю розповідь Прабгаваті й заснула.
Така п'ятдесят друга з сімдесяти оповідок папуги.
От настав другий день, і Прабгаваті просить у папуги дозволу піти на побачення, а він їй і мовить:
"Іди, о гарностегна, варто йти тобі,
Коли в скрутнім становищі ти зможеш
Відповісти, як жінка чинбаря".
Спитала в нього Прабгаваті: "Тобто як?" І папуга розповів: "Стоїть на березі річки Чармаваті село Чармакута, а в ньому жив колись чинбар на ім'я Дохана, жінка якого Девіка страшенно полюбляла чужих чоловіків. От якось Дохана пішов з дому шкури купувати, а вона привела до себе коханця. Коли вони вдвох милувалися, нагодився її благовірний з купленим товаром. Як тепер їй і полюбовникові виплутатися з такої халепи?"
На це запитання сам папуга й відповідь дав: "Коли чинбариха почула, що прийшов її чоловік, то одразу ж вибігла на подвір'я і стала верзти нісенітницю:[347]
"Слон танцює на ліані,
Кит косулю поганя.
Ані-валі, джане-тані,
Сонце світить навмання".
А той дурило подумав, що його жінка з глузду з'їхала й кинувся по селу шукати заклинателя. Поки він туди-сюди метався, коханець утік додому. От коли й ти у скруті зможеш отак заморочити свого чоловіка, тоді йди, а якщо хисту до цього не маєш, то краще лягай спати!"
І Прабгаваті, послухавши цю розповідь, заснула.
Така п'ятдесят третя з сімдесяти оповідок папуги.
Минув іще один день, і Прабгаваті, прагнучи піти на побачення, просить папугу змилуватись над нею, а він їй і каже:
"Не буде в тім гріха, божественна, як підеш
І зможеш мовити розумно так,
Як у становищі скрутнім посол цареві".
І спитала Прабгаваті: "А як же це було?" Папуга залюбки став розповідати: "Є таке місто Шакраваті, а правив там раджа Дгармадатта, який славився усякими чеснотами. За головного міністра в нього служив Сушила, дуже порядна людина. Син Сушили, Вішну, теж деякий час був міністром миру та війни, а коли його з тієї посади скинули, він закомизився, мовляв, "я міністр з діда-прадіда", але раджа на це не зважив.
Одного разу Сушила спитав правителя: "Божественний, чому ти обходиш ласкою сина мого Вішну?" А раджа, недолюблюючи того Вішну, нічого міністрові не відповів. Якось при нагоді міністр знову звернувся до раджі: "Володарю, Вішну відданий тобі і вірний, мастак у посольській справі. Спробуй, о божественний, кудись послати його з державним дорученням, щоб переконатися в цьому!"
Тоді раджа, якому міністрова мова не дуже припадала до вподоби, дав Вішну урну з попелом, запечатану печаткою, і послав його в місто Відішу до царя Шатрудамани. Прибув туди Вішну і, ні сном ні духом не відаючи, що в тій злощасній посудині, поставив її перед ШатрудаманоЮ-Коли посудину розпечатали, царя охопив страшенний гнів, і збурилася в ньому гординя. Як же тепер послові, шо приніс такий дарунок, минути лиха?"[348]
Сам папуга й відповів: "Побачивши, як розгнівався цар, Вішну додумався сказати йому таке: "Володарю! Мій повелитель приніс у жертву коня і на знак поваги прислав тобі з жертовного вівтаря цей, породжений трьома священними вогнями попіл, який винищує гріхи і вкриває людей славою. Бо
Є і коні, і слони,
І скарби є різні.
Важко нам здобути попіл,
Що зоставсь від жертви".
Промовляючи це, він натужно підняв посудину з попелом і віддав її Шатрудамані, а тому припали до душі слова Вішну, що він склав йому хвалу, радісно, вручив цінний подарунок для Дгармадатти і з почестями відпустив його додому.
От коли і ти, красуне, зумієш у скрутному становищі знайти влучну відповідь, тоді йди, а інакше залишайся вдома!"
Послухала цю історію Прабгаваті та й лягла спати.
Така п'ятдесят четверта з сімдесяти оповідок папуги.
Коли минув ще один день і настала ніч, знову Прабгаваті заходилася просити в папуги дозволу піти на побачення, а пернатий їй сказав:
"О широкостегна і легка в ході!
Йди собі, стрічайся, якщо знаєш
Так, як і брахман Шрідгара знав,
Що у відповідь сказати маєш".
І стала благати Прабгаваті: "Ой, розкажи мені про це, папуго!" І він повідав їй таке: "Жив у селі Чармакуті брахман Шрідгара, а там був швець, якого звали Чандана. Одного разу прийшов до нього Шрідгара й замовив сандалі. Довго довелося Чандані правити з нього гроші за роботу; на домагання шевця брахман щоразу одказував: "Скоро порадується твоя душа!" Так минав час. От якось Чандана перестрів на дорозі брахмана і присікався до нього. Як мав діяти Шрідгара, щоб і грошей не віддати, і викрутитися з прикрого становища? Як ти гадаєш?"
Відповідь дав сам папуга: "Якраз на той час у сільського старости народився син, і проноза брахман хитромудро звернувся до Чандани: "О чоботарю, я ж казав тобі колись, [349] що душа твоя скоро порадується! Сьогодні в нашого старости народився син, хіба ж твоя душа не порадувалася?!"
Як він скаже "Ні, не порадувалася!", то раджа велить його покарати, а скаже: "Порадувалася!", то грошенята загудуть. І Чандана ледве промовив: "Порадувалася! Порадувалася!" — та й пішов собі.
А підступний брахман попростував своєю дорогою. Якщо ти, чарівнице, здатна на такі хитрощі, тоді йди на побачення".
Послухала Прабгаваті цю історію й заснула.
Така п'ятдесят п'ята з сімдесяти оповідок папуги.
Минув ще один день, і знову Прабгаваті просить у папуги дозволу піти на побачення, а він їй на це:
"Йди, божественна, якщо ти зможеш
Відповісти в скрутному становищі,
Як Сантака, син купця, колись зробив.
Є тут поблизу село Тріпатха, а в ньому жив дуже багатий, жадібний і злостивий купець Сантака, який любив роз'їжджати по різних селах. їхав він одного разу з якогось села, де забрав гроші в свого боржника, а по дорозі на нього напали розбійники. Скажи, красуне, як йому було спекатися їх? Що купцеві довелося робити?"
І відповів сам папуга: "Коли Сантака помітив, що його наздоганяють розбійники, він миттю кинувся до статуї якші, котрий звався Галаграха, тобто душитель, і поклав перед нею усі свої гроші, а потім узяв грудочку крейди і так написав володареві якші:
"Ось, боже, гроші ті, що їх я всюди з боржників збирав,
Зібрав, навік тобі поклав, і тут примножуватись їм".
Розбійники, побачивши цей напис, подумали, що то гроші якші. Вони поклонилися статуї Галаграхи й пішли геть, а Сантака забрав гроші і, ніби нічого й не сталося, рушив додому".
Послухала Прабгаваті цю історію й заснула.
Така п'ятдесят шоста з сімдесяти оповідок папуги.
Вже дня наступного, надвечір, Звернулась жінка до папуги: "Піду я звідать щастя з іншим,— До нього спалахнула пристрасть".[350]
Папуга їй на те відповів:
"Йди, красуне, коли знаєш,
Як одкажеш чоловіку,-
Раптом він тебе побачить,-
Так, як той Шубганкара,
Що його застукав раджа.
Правив у місті Аванті цар Вікрамарка, і була в нього дружина, яку звали Чандралекха. Вона до нестями закохалася в царського пандита Шубганкару і за допомогою служниці призначила йому побачення. Цариця й пандит втішалися любощами в його домівці, аж поки настала пора дощів.
Цар у час дощів прибув, на прапорі звитяжнім —
Павичевий крик, в якім гуркоче грім,
І литаври переможні гучно б'ють.
Тут щодня зіпсована погода.
Негода — для жінок, палких в коханні,
Стає на перешкоді для побачень.
А ще кажуть:
Коли кохаєш і живеш коханням, донько,
Навіщо в дім негідника ідеш?
Отож у таку негоду, вночі, цар, довідавшись, що його дружина зібралась до Шубганкари, нишком убравшись у темно-синю одежу, взяв у руки меч і, охоплений ревнощами, пішов за нею назирці. А Шубганкара, як побачив царицю коло порога свого будинку, сказав:
"О лотосоока, ти з'явилася з антахпура магараджі,
Ніби із вогню Ведава,— причаївсь він в океанській глибині.
І немає друзів, ось чому гадаю я, що полохливість,
Так жінкам, як кажуть, притаманна завше, вдавана у них,
Бо ж з'явилась ти в той час, коли посилюється мла грозою,
І двигтить земля, і чути у сум'ятті перегук сторожі".
Почувши такі слова, цар заквапився до палацу, а Шубганкара став улещувати царицю милуванням та солодкою розмовою. Бо ж кажуть: [351]
Таких чоловіків вподобують жінки,
Котрі не гнівні й годять їм, немов раби,
Отим, що в гнів самі впадають легко,
А інші для жінок нікчеми безнадійні.
Найкращий із коханців той,
Цариця з-між коханок та,
Хто поведе любов свою
У найзручніше з лож.
Ось які достоїнства коханців:
Тисячократно хто згора в огні Мадани,
Кохавши ту, що заперечує його,
Про того слава йде як про нікчему.
Кого кохає безліч чарівниць,
Що їх заполонила млістю Смзра,
А він їх за покору їхню зневажа,-
Вважають, посередній то коханець.
Лиш той, хто віддано красуню любить
І хто не випуска її з обіймів,
Той заслуговує звання найкращого коханця.
Коханки бувають трьох видів:
Щонайкраща любка та, котра удатна в ласках,
У почуттях глибока, не бере дрібниць до серця,
Відхідлива у гніві й коханому покірна!
Недоречно гнівна, то піддатлива, а то й пихата,
Образлива,— коханка посередня.
Жадлива, мов чернець той джайський, балакуча,
Розбещена, вчинити прикрість завше ладна,
Не знає вдячності,— найгірша то коханка.
Коли цар відбув усі вранішні церемонії, він велів покликати царицю й Шубганкару.