Наділений найвищою владою в Автоматії, Мудрос розглядає й затверджує кожний винахід. Значення його неосяжні, він ніколи не залишає Палацу науки, завжди готовий зосередити свій сумний погляд мудрого старого на черговому винаході, розібратися в ньому й належно оцінити.
— Великий Інженере, — запинаючись од хвилювання, почав Клоріндо, — я винайшов... ось це...
Мудрос, огорнутий напівтемрявою, залишався байдужим, він тільки ворухнув пальцем, натиснувши кнопку на підлокітнику, і прожектор освітив механічну людину.
— Це досконала модель, — вів далі Клоріндо. — Автомат, завдяки електронному мозкові, розуміє кожен мій наказ і виконує його. Коли ми створимо таких автоматів багато, людям не доведеться робити нічого: в установах і на заводах натискуватимуть кнопки вони.
На сумному Мудросовому обличчі не відбилося нічого.
— Не віриш? — спитав Клоріндо. — Він справді працює. Ось зараз побачиш. Іди! — Механічна людина пішла. — Бачив? Він може робити все. Сідай! — Механічна людина виконала команду. — Привітайся! Стань навколішки! Почухай потилицю!
Промінь прожектора невідступно прямував за механічною людиною, і Мудрос. придивлявся до витвору Клоріндо уважно мов режисер до актора на репетиції. Та в його сумних очах, я і раніше, годі було вичитати бодай найменший присуд.
Клоріндо тремтів від хвилювання. Адже доля його винаходу залежить від єдиного слова цього старого.
— Ну, тепер бачиш? Хочеш, вона виконає будь-яке інше завдання?
Мудрос заперечно хитнув головою.
— Ну, то видаси мені патент? — згоряючи від нетерпіння, вигукнув Клоріндо.
Мудрос мовчки дивився на механічну людину.
— Ну? — в Клоріндо перехопило подих.
Великий Інженер заплющив очі й здригнувся, ніби раптово отямився.
— Ні, — ледь чутно вимовив він.
Клоріндо відчув, як у нього опустилося серце, а все тіло охопив протест.
— Чому ні?
Прив'язаний до металевого ліжка, Клоріндо дивиться просто перед себе — на електричний стінний годинник. Секундна стрілка біжить ривками, ніби рухається під водою, — так, принаймні, йому здається. То, мабуть, тому, що в нього очі сповнились слізьми.
Через скільки секунд спрацюють електронні промені? Тридцять, двадцять дев'ять...
Наче засуджений до страти, він не може відірвати погляду від стрілки, котра відлічує останні миті його існування.
Він так мріяв сконструювати досконалу машину... механічну людину... допомогти людям стати щасливішими.. Тепер же все байдуже, все здається до огиди непотрібним, нікчемним... Мати, батько... їхній поцілунок на добраніч — мов ніжна перепустка у світ солодких снів... Навіть ці згадки приносять зараз гіркоту... Йому бридко... він не хоче думати ні про що... Тепер би лиш машину снів: натиснути кнопку нескінченного, рятівного сну й ніколи більше не прокидатися...
— Винахід тобі не вдався, — відказав йому тоді Мудрос. — Взяти, приміром, рухи: їм бракує плавності, це руки механізму.
— Але ж це машина! — запротестував Клоріндо. — Машиною вона завжди й залишиться.
— Я високо ціную твої добрі наміри й твою працю, Клоріндо, але ти не вирішив ще багато проблем. Зверни увагу на колір його обличчя.
Прожектор освітив обличчя людини-автомата.
Знайшов до чого прискіпатися! Шкіра з вигляду була якраз ніби справжня, винахідник передбачив на ній навіть пори і кілька веснянок.
— Ти впевнений, що така шкіра засмагне?
— Не знаю, — пробелькотів Клоріндо. — Щиро кажучи, я про це не думав.
— От бачиш! Твій витвір не зовсім такий, як людина. Твій автомат постарішає? В нього посивіє волосся? Він з роками зсутулиться?
І про це Клоріндо не подумав.
— Я виправлю помилки, я ще попрацюю над ним, побачиш, у мене все буде гаразд.
Мудрос похитав головою:
— Може, це тобі і вдасться, але навряд чи ти впораєшся з основною вадою — зробити так, щоб твоя машина мислила й діяла, як жива людина, без чиїхось вказівок.
— Це нездійсненно! — вигукнув Клоріндо. — Таку машину винайти неможливо!
Великий Інженер натиснув кнопку, й Клоріндо, освітлений яскравим променем прожектора, відчув себе в ролі обвинуваченого.
— Чому ти сумніваєшся в тому, що я сказав? — суворо спитав Мудрос.
— Неможливо придумати машину, котра діяла б самостійно! — затявся на своєму Клоріндо.
— Неможливо? Такого слова нема в Автоматії.
— Зізнайся, ти просто хапаєшся за будь-яку зачіпку, аби тільки не визнавати мого винаходу. Я тобі не вірю!
Мудрос іще дужче спохмурнів, та в його очах було більш суму, ніж невдоволення.
— Вір мені, Клоріндо, — мовив він. — Наука здатна творити таке, про що ти навіть не підозрюєш.
— Ти прискіпуєшся до мене! — закричав Клоріндо, мало не плачучи. — Я вважав тебе за найпершого мудреця Автоматії, а ти злий і заздрісний. Так, так, ти заздриш мені, заздриш моєму винаходові!
— Дуже шкодую, але тепер я змушений показати тобі, що ти помиляєшся, — відповів Мудрос, неохоче натискуючи одну з кнопок.
На стіні засвітився величезний екран, і Клоріндо побачив незнайому лабораторію, а в ній з десятеро якихось дідуганів, котрі не зводили очей із сплячого хлопчика. Клоріндо здалося, що ніби він знає хлопчика в ліжку, хоч фільм, судячи з усього, був дуже давній. Через поганий звук доводилось напружувати слух, щоб розібрати слова людей на екрані, та й дідугани розмовляли слабкими, тремтячими голосами.
— Іншого виходу в нас нема, — промовив один із них.
— Спробуємо, — погодився другий і розбуркав хлопчика. Прокинувшись, той сів, протер оченята. Всі позирали на нього вичікувально. Хлопчик спустив ноги з ліжка, підвівся, привітався з дідуганами й попросив їсти.
Перед ним поставили тацю із сніданком. Хлопчик їв, а старі не зводили з нього очей, неначе перед ними відбувалося чудо. Хоча сніданок — звичайнісіньке печиво та кава з молоком.
— Ось вона, втіха! — вигукнув один.
— Так, — підхопив інший. — Наша остання втіха.
Мудрос натиснув кнопку, екран згас, і в залі знов запанувала півтемрява.
— Що це означає? — спитав Клоріндо. — Я нічогісінько не второпав. Правда, цього хлопчика я вже ніби десь бачив, він когось нагадує мені.
Мудрос натиснув чергову кнопку, і прожектор висвітив його обличчя.
— Це ти! — впізнав Клоріндо. — Ти в дитинстві!
— Так, — підтвердив Мудрос. — Цьому фільмові понад півсторіччя.
— Але при чому тут мій винахід?
— Ти й досі не збагнув? Я вирішив показати тобі, наскільки він недосконалий. А ті старі, яких ти бачив на екрані, справді великі винахідники.
Що мав на увазі Мудрос і чому в його очах з'явилося стільки болю?
— Що вони винайшли? — спитав Клоріндо.
Мудрос відкинувся на бильце крісла, наче хотів злитися з темрявою.
— Вони винайшли мене.
Стоячи посеред зали, яскраво освітлений прожектором, Клоріндо вп'явся поглядом у Мудроса, котрий ледь виднівся в темряві. Хлопець чітко чув кожне його слово, але мозок відмовлявся усвідомити почуте.
— То ти... — пробелькотів Клоріндо.
— Атож, я — машина, найкраща із будь-яких моделей механічної людини. А вони, — Мудрос тицьнув пальцем в бік темного екрана, — всі вони давно померли. Це були останні люди в Автоматії.
У Клоріндо голова пішла обертом. Чи не приверзлося це йому?
— Останні? Та що ти говориш? Їх же он скільки!
Мудрос ствердно кивнув.
— Ти глузуєш з мене, — продовжував Клоріндо. — Я людина, жива людина, і моя мати — теж, і тато...
Мудрос мовчав, але відповідь можна було прочитати в його погляді, невтішному, як сама журба.
У Клоріндо підломились ноги, кімната попливла, здавалося, ніби світ увесь пішов перевертом.
— Я, — пробелькотів він, — я...
— Так, так само, як і всі. В Автоматії давно вже не лишилось жодної людини. Але щоб створити ілюзію, ніби життя триває, останні люди винайшли механічну людину. Я. був першим екземпляром. Тепер ти знаєш, що я маю на увазі, коли кажу про досконалу машину, цілком подібну до людини...
Механічна людина, яку створив Клоріндо, стояла в кутку непорушно, мов манекен. Вона була жалюгідна, і Клоріндо чудово це розумів. Досить побіжного погляду, щоб переконатися: то машина. Але це вже не обходило його.
Мудрос тим часом вів далі:
— ... Та машина мислить, діє, відчуває самостійно, і ніхто її до цього не спонукає. В машини росте борода, вона старішає і вмирає, коли закінчується визначений для її існування термін, — усе, як у справжніх людей. Але ми зостаємось машинами — я, ти, всі. Автоматія — місто науки, де всі щасливі... — Він з гіркотою всміхнувся. — І все ж ми — лише автомати, як і оті, що ними самі користуємось. Ніхто цього не знає, крім мене. Коли б інші дізнались про це, вони мало не збожеволіли б від горя. Тільки я, єдиний, хто несе в собі цю муку... А тепер і ти теж. Та ніхто не повинен знати цієї таємниці, і тобі не вдасться поділитися нею з іншими.
Мудрос натиснув кнопку, і всі двері залу автоматично зачинилися.
— Що ти замислив? — стрепенувся Клоріндо. — Хочеш убити мене?
Лежачи в ліжку в кімнаті, сусідній з залою Великого Інженера, Клоріндо чекає розряду електронних променів, які назавжди зітруть те, що він почув.
Але поки що він знає: людей уже нема, існують лише машини. І він теж машина — така сама, як пральна чи друкарська, як холодильник чи телевізор, тільки досконаліша.
А стрілка на циферблаті все біжить. Залишилось двадцять секунд, дев'ятнадцять...
І любі тато з мамою — теж лише машини. Оті теплі ніжні вуста, що цілують його кожного вечора, — то тільки пластмаса або ще хтозна-що. А батькові очі, такі світлі й розумні, — не що інше, як фотоелементи. Усмішка за столом, коли всі втрьох обідають, — лише електронні імпульси.
"Що це зі мною? Я плачу?" — питає він себе.
Мудрос—той, ясна річ, ніколи не плаче: слізьми нічого не зарадиш. Він володар таємниці, тим-то він і приречений на вічний смуток.
"Дурнику, ти ж бо не людина, то навіщо плакати? Це ж просто смішно: адже машини не плачуть".
Клоріндо дивиться на стрілку: десять секунд, дев'ять... Ще аж вісім секунд агонії.
"Я всього лиш машина, автомат! Безглуздо, смішно так мучитись. Навіщо я катуюсь? Це ж думки машини, міркування мого геніального електронного мозку. Яке безглуздя — мордуватися, наче людина, не будучи людиною!"
Стрілка продовжує швидко рухатися. П'ять секунд, чотири... Розряд електронних променів — і по всьому. Смерть? Якоюсь мірою — так, адже він повернеться додому, нічого не пам'ятаючи. Мудрос пояснив йому: він, Клоріндо, житиме, як жив раніше, тільки забуде все, про що сьогодні дізнався.
По дорозі додому він стріне знайомого.
— Привіт, Клоріндо.
— Добридень, Россі.
Вони стануть, трохи погомонять:
— О, ти був у Мудроса! Ти помітив, який він сумний? Чому б це?
Але їм ніколи не дізнатися, чому сумує Мудрос, так само як не дізнатися ніколи, що вони — машини.