Дантес здригнувся і похитав головою.
– Ви не спали? – запитав тюремник.
– Не знаю, – відказав Дантес.
Тюремник здивовано глянув на нього.
– Ви не голодні? – провадив він.
– Не знаю, – відказав Дантес.
– Вам нічого не треба?
– Я хочу бачити коменданта.
Тюремник стенув плечима і вийшов.
Дантес провів його поглядом, простягнув руки до прохилених дверей, та вони зачинилися.
І тоді гучні ридання вирвалися з його грудей. Накопичені сльози ринули потоком. Він упав навколішки, притулився чолом до підлоги і довго молився, згадуючи подумки все своє життя і питаючи себе, який же злочин він укоїв у своєму такому ще юному житті, щоб заробити таку жорстоку покару.
Так минув день. Дантес насилу проковтнув кілька кусників хліба й випив декілька ковтків води. Він то сидів, поринувши в думки, то кружляв попід мурами, наче дикий звір у залізній клітці.
Одна думка особливо кидала його в шал: під час переїзду, коли він, не знаючи, куди його везуть, сидів так спокійно і безпечно, він міг би десять разів кинутись у воду і, майстерно уміючи плавати і пірнати, як ніхто інший у Марселі, міг би щезнути у воді, обманути варту, добитися до берега, утекти, сховатися в якійсь пустельній бухті, дочекатися генуезького чи каталонського судна, перебратися до Італії чи Іспанії і звідти написати Мерседес, щоб вона приїхала до нього. Про своє харчування він не турбувався: хоч до якої країни закинула б його доля, добрих моряків скрізь обмаль; він розмовляв італійською, як тосканець, а іспанською, як щирий син Кастилії. Він жив би вільний і щасливий, із Мерседес, із батьком, бо виписав би й батька туди. А замість цього він арештант, замкнений у фортеці Іф, у цій в'язниці, звідки немає повернення, і не знає, що сталося з батьком, що сталося з Мерседес; і все через те, що він повірив Вільфоровому слову. Було від чого зсунутися з глузду, і Дантес несамовито качався на свіжій соломі, яку приніс тюремник.
Другого дня о тій самій порі з'явився наглядач.
– То що, – поспитався він, – порозумнішали трохи?
Дантес не відповів.
– Та годі вже нам сумувати! Скажіть, що вам хотілося б. Кажіть-бо!
– Я хочу побачити коменданта.
– Я вже сказав вам, що це неможливо, – з досадою відказав тюремник.
– Чому неможливо?
– Бо за в'язничним статутом арештантам заборонено до нього звертатися.
– А що ж тут дозволяється? – запитав Дантес.
– Трохи ліпша їжа – за гроші, прогулянки, часом книжки.
– Книжки мені не потрібні; гуляти я не хочу, а їжею я задоволений. Я хочу лише одного – побачити коменданта.
– Якщо ви будете чіплятися до мене з таким проханням, я перестану приносити вам їжу.
– То й що? – відтяв Дантес. – Якщо ти перестанеш носити мені їжу, я помру від голоду, та й годі!
Вираз, із яким Дантес промовив ті слова, показав наглядачеві, що його в'язень радий був би померти; а оскільки кожен арештант приносить тюремникові десять су прибутку щодня, то Дантесів наглядач відразу ж полічив збитки від його смерті і вже лагідніше мовив:
– Послухайте, усе те, про що ви прохаєте, неможливе, то й не просіть більше; не було ще такого, щоб комендант на прохання арештанта прийшов до нього в камеру; поводьтеся сумирно, то вам дозволять гуляти, а на прогулянці, може, ви якось зустрінете коменданта. Тоді й звернетеся до нього, і якщо він захоче розмовляти з вами, то це вже його діло.
– А довго доведеться мені чекати цієї зустрічі?
– Хтозна, – сказав тюремник. – Місяць, три місяці, півроку, може, й рік.
– Це надто довго, – урвав його Дантес, – я хочу бачити його негайно!
– Не затинайтеся на одному бажанні, яке неможливо виконати, а то за два тижні ви здурієте.
– Ти так гадаєш? – запитав Дантес.
– Авжеж, здурієте; божевілля завжди так розпочинається. У нас уже є такий випадок: тут до вас жив священик, який весь час пропонував коменданту мільйон за своє звільнення і на цьому зсунувся із глузду.
– А довго він тут не живе?
– Два роки.
– Його випустили на волю?
– Ні, посадили до холодної.
– Послухай, – сказав Дантес, – я не священик і не шаленець; може, я і зсунуся з глузду, та поки що, на жаль, я ще при здоровому глузді; я пропоную тобі інше.
– І що?
– Не буду пропонувати тобі мільйона, бо в мене його нема, та запропоную сто екю, якщо ти погодишся, коли поїдеш до Марселя, заглянути до Каталян і передати листа дівчині, яку звуть Мерседес... навіть не листа, а два рядки.
– Якщо я передам ці два рядки і мене зловлять, я втрачу місце, де отримую тисячу ліврів щороку, не рахуючи прибутку і стола; самі бачите, я був би дурником, якби захотів ризикувати тисячею ліврів, щоб здобути триста.
– Гаразд! – сказав Дантес. – То слухай і добре затям собі: якщо ти не занесеш записки Мерседес чи принаймні не даси їй знати, що я тут, то я підстережу тебе за дверми і, коли ти ввійдеш, розтрощу тобі довбешку ослоном!
– А, то ви ще й погрожуєте! – вигукнув наглядач, задкуючи і готуючись боронитися. – Бачу, у вас у голові рейвах; священик теж почав було, як ви, і за три дні ви будете шаленіти, як і він; добре, що в замку Іф є холодні.
Дантес підняв ослона і крутонув ним над головою.
– Добре, добре, – сказав тюремник, – якщо ви вже так хочете, то я скажу комендантові.
– Так отож! – відказав Дантес, ставлячи ослона долі й сідаючи на ньому, із похнюпленою головою і блудним поглядом, наче він справді почав з'їжджати з глузду.
Наглядач вийшов і за декілька хвилин повернувся з чотирма вояками і капралом.
– За наказом коменданта, – сказав він. – переведіть в'язня на долішній поверх.
– До темниці, значить, – сказав капрал.
– До темниці; божевільні мають сидіти з божевільними.
Четверо вояків схопили Дантеса, який поринув у якесь забуття і пішов з ними без будь-якого спротиву.
Вони спустилися на п'ятнадцять сходинок; відчинилися двері темної камери, в яку він увійшов, бурмочучи:
– Він правду каже, божевільні мають сидіти з божевільними.
Двері зачинилися, і Дантес пішов уперед, простягнувши руки, аж сягнув стіни; тоді він сів у кутку і довго сидів нерухомо, аж очі його, потроху звикнувши до пітьми, почали розрізняти речі.
Наглядач не помилився: Дантес був за крок від божевілля.
IX. Вечір дня заручин
Вільфор, як ми вже казали, подався знову на вулицю Ґран-Кур і, ввійшовши в дім пані де Сен-Меран, застав гостей уже не в їдальні, а у вітальні, за філіжанками кави. Рене чекала його з нетерпінням, яке поділяли й інші гості, тож його зустріли радісними вигуками.
– Ну, зарізяко, опоро держави, роялістський Бруте! – гукнув один із гостей. – Що сталося? Кажи!
– Чи не готується часом новий Терор? – запитав другий.
– Чи не виліз зі свого барлогу корсиканський людожер? – поспитався третій.
– Маркізо, – сказав Вільфор, підходячи до своєї майбутньої тещі, – перепрошую, але я мушу прохати у вас дозволу піти... Маркізе, ви дозволите сказати вам декілька слів наодинці?
– То це і справді поважна справа? – запитала маркіза, побачивши похмуре Вільфорове лице.
– Дуже поважна, і я мушу на декілька днів покинути вас. Із цього ви можете судити, – докинув Вільфор, звертаючись до Рене, – наскільки це важливо.
– Ви їдете? – не приховуючи своєї прикрості, вигукнула Рене,
– На жаль, це так, люба панно! – відказав Вільфор. – Це необхідно.
– А куди? – запитала маркіза.
– Це судова таємниця. Проте як у когось є доручення в Париж, то один мій приятель їде туди сьогодні, і він охоче візьме їх на себе.
Усі перезирнулися.
– Ви хотіли поговорити зі мною? – запитав маркіз.
– Так, якщо ви дозволите, ходімо до вашого кабінету.
Маркіз узяв Вільфора під руку, і вони разом вийшли.
– Що сталося? – спитався маркіз, заходячи туди. – Кажіть-бо!
– Дещо дуже важливе, що потребує мого негайного від'їзду до Парижа. А тепер, пане маркізе, перепрошую за нескромне і нетактовне запитання: у вас є державні облігації?
– У них увесь мій статок; на шістсот чи на сімсот тисяч франків.
– То продайте їх, пане маркізе, негайно продайте, а то на вас чекає руїна.
– Як можу я їх продати звідси?
– У вас є маклер у Парижі?
– Є.
– Дайте мені листа до нього: нехай продає, не гаючи ні хвилини: можливо, я навіть приїду запізно.
– А нехай йому! – вигукнув маркіз. – Не будемо гаяти часу!
Він сів за столом і написав своєму агентові розпорядження про продаж усіх облігацій за будь-якою ціною.
– Один лист є, – сказав Вільфор, старанно ховаючи його до гамана, – тепер мені потрібен ще один.
– До кого?
– До короля.
– До короля?
– Так.
– Але ж я не можу просто писати до його величності!
– Та я й не прошу листа у вас, а лише хочу, щоб ви попросили його у графа де Сальв'є. Щоб не гаяти часу, мені потрібен такий лист, із яким я міг би з'явитися просто до короля, поминувши всі формальності, пов'язані з отриманням аудієнції.
– А міністр юстиції? Він же має право ходити до Тюїльрі, і через нього ви будь-коли можете здобути доступ до короля.
– Авжеж, але нащо мені ділитися з іншими тією важливою новиною, яку я везу. Розумієте? Міністр юстиції, звісно ж, відсуне мене на задній план і вкраде мою заслугу. Скажу вам одне, пане маркізе, якщо я перший заявлюся до Тюїльрі, кар'єра моя забезпечена, бо я зроблю королю таку послугу, якої він ніколи не забуде.
– Якщо так, друже мій, то збирайтеся в мандрівку; я погукаю Сальв'є, і він напише листа, який буде вашою перепусткою.
– Гаразд, але не гайте часу, за чверть години я маю сидіти в поштовому ридвані.
– Звеліть зупинитися біля нашого дому.
– Ви, звісно, перепросите маркізу і панну де Сен-Меран, з якою я розлучаюся такої днини з превеликим жалем.
– Вони будуть чекати в моєму кабінеті, то ви попрощаєтеся з ними.
– Дуже дякую. То заготуйте листа.
Маркіз подзвонив.
Увійшов лакей.
– Запросіть сюди графа де Сальв'є... А ви йдіть, – сказав маркіз Вільфорові.
– Я зараз же повернуся назад.
І Вільфор квапливо вийшов; та у дверях він вирішив, що вигляд помічника королівського прокурора, що кудись стрімко простує, може збурити спокій цілого міста, тож він пішов своєю звичною поважною ходою.
Дійшовши до свого дому, він помітив у темряві якусь білу примару, що непорушно чекала на нього.
То була Мерседес, що, не здобувши звісток про Едмона, вирішила сама дізнатися, чому заарештували її нареченого.
Угледівши Вільфора, вона відійшла від муру і стала в нього на шляху.
Дантес казав Вільфору про його наречену, і Мерседес не потрібно було називатися себе, Вільфор і без цього впізнав її.