Але на кого?
Ні на кого й на всіх.
Він належав до тієї категорії жовчних розчарованих суб'єктів, які усього відцуралися і ні до чого не пристали, які паплюжать і суспільство, і звичаї, і смаки свого часу, не забуваючи підкреслити при цьому, що їх не зачепив загальний розклад.
Тепер він вибрав жертвою невдаху-байкаря, сумирного чиновника якогось міністерства і з ненавистю та зневагою погрозливо кидав йому в обличчя:
– Помовчали б!.. Знаю я вас!.. Розбещені нікчеми! Ви увібрали в себе все зло минулого сторіччя, не взявши й крихти його принад!
Ошелешений байкар покірливо похнюпився.
– Що ви зробили з честю?.. Що ви зробили із коханням?.. А ваші твори, де вони? Нічого й казати, гарні твори!
Тут байкар запручався:
– Ну, дозвольте!..
Але д'Аржантон нічого йому не дозволяв, та й чому це має його турбувати, що там думає якийсь байкар? Д'Аржантон навіть не дивився на нього, а звертався кудись далі й вище. Йому б хотілося, щоб уся Франція зараз прислухалася до його слів. Він сказав би їй усе, що про неї думає. Бо він уже не вірив у велич Франції... Зубожілий, занапащений, знекровлений край... Від неї нічого вже сподіватися – ні віри, ні яскравих ідей. Як на нього, д'Аржантона, то він давно вже вирішив покинути цю країну, не жити тут далі, а виїхати до Америки.
Просторікуючи, віршомаз стояв у величній, незрівнянній позі, – навіть не дивлячись, він невиразно угадував прикутий до себе замилуваний погляд. У нього було таке відчуття, яке інколи виникає увечері в чистому полі, коли за твоєю спиною несподівано сходить місяць і, загіпнотизовуючи тебе, змушує обернутися до його мовчазного виду. Непідступні очі цієї жінки проймали д'Аржантона вогнем і огортали його постать мов ореолом. А що йому дуже кортіло здаватися вродливим, то він і справді аж розцвів. Його врочистий голос вимагав уваги, і в залі, підкоряючись йому, запанувала тиша. Іда де Барансі слухала його, забувши про все на світі.
Коли д'Аржантон оголосив про свій майбутній від'їзд до Америки, у неї похололо в грудях. За одну хвилину всі тридцять свічок, що горіли у вітальні, зблякли і погасли під жалобою її скорботних думок. її пригнічувало те, що, не лишивши сумніву щодо свого від'їзду, поет перед далекою дорогою накинувся на всіх француженок, тавруючи їх легковажність, розбещеність, вульгарність їхніх посмішок, продажність їхньої любові.
Повернувшись тепер обличчям до присутніх і спершись на камін, поет уже не говорив, а вергав громи на пороки, по шкодуючи ні голосових зв'язок, ні найгостріших слів.
Безтямно ним захопившись, бідна графиня і уявити собі не могла, що він до неї зовсім байдужий, і їй здавалось, ніби він картає саме її.
"Він знає, хто я",– думала вона, схиливши голову, зіщулившись під тягарем його прокльонів.
Навколо чувся схвальний шепіт:
– Яке піднесення! Сьогодні він чудовий як ніколи!
– Він сп'авжній геній! – голосно твердив Моронваль і стиха додавав: – Оце так блазень!..
Та Іду не треба було підстьобувати. Д'Аржантон і без того справив на неї враження.
Іда закохалася.
Ескулап Гірш, який схибнувся на пошуках патологічних аномалій, у цю хвилину мав вельми цікавий для спостережень випадок миттєвої самозаймистості. Але він якраз був зайнятий зовсім іншим, – намагався погасити, чи то пак, розпалити сварку між небожем Берцеліуса і чоловіком, що чіпав Прудона. Лабассендр також не лишався осторонь. В кутку вітальні всі перешіптувались, метушилися, безпорадно розводили руками, ходили туди й сюди, і навіть спини гостей виказували їхню занепокоєність – справжній спектакль примирення, мета якого полягала в тому, щоб звести лобами двох бичків, яким нітрохи не кортіло битися. А втім, нікого це не турбувало – такі сутички траплялися дуже часто на Моронвалевих літературних вечорах і завжди залагоджувались саме в ту мить, коли, здавалося, сягали найвищого напруження. Вони лише провіщали кінець його нікчемних зборищ, під час яких усі присутні поторочі по черзі виходили до облицьованого мармуром каміна або ставали перед фісгармонією, щоб показати свій, як вони вважали, хист.
Іще годину тому пані Моронваль, змилосердившись над Джеком і кількома найменшими "дітьми півдня", відправила їх спати. А вихованці, що лишились у вітальні, позіхали й лупали очима, приголомшені усім, що бачили й чули.
Гості розійшлися.
Пошматовані вітром паперові ліхтарі ще теліпалися біля воріт. Провулок був зловісно темний, скособочені старі будинки поснули, і навіть кроки поліцейського не оживляли заболоченого шосе. Тільки серед галасливих груп, які розходились, горлаючи пісень, читаючи вірші та все ще сперечаючись, ніхто не помічав нічного в'їдливого холоду та вогкого туману, що котився долом.
Вийшовши на проспект, гості помітили, що омнібуси вже не ходять. Та горопахи не впадали у відчай. Химера з золотистою лускою освітлювала їм шлях, ілюзії ще зігрівали тіло, і, розпорошуючись по безлюдному Парижу, всі вони мужньо поверталися до злигоднів свого безславного життя.
Мистецтво – незвичайний чарівник! Воно, мов сонце, світить, зігріває, і всі, хто наближається до нього, навіть убогі, навіть потворні, навіть юродиві забирають із собою іскорку його тепла і світла. Той необачно викрадений небесний вогонь, що відсвічує в зіницях невдах від мистецтва, інколи робить їх грізними, хоч найчастіше – просто смішними, але завдяки йому вони не втрачають душевного спокою, байдужості до знегод, незламності у стражданні, – всього того, що бракує іншим знедоленим.
V. Наслідки літературного читання у Моронвалевій гімназії
На другий день подружжя Моронвалів одержало від пані де Барансі запрошення відвідати її наступного понеділка. У кінці листа було дописано post scriptum, що їй було б приємно бачити разом із ними пана д'Аржантона.
– Я не піду... – сухо сказав поет, одержавши з рук Моронваля привабливу напахчену записку.
Мулат розгнівався.
– Так друзі не роблять. Та й що йому заважає прийняти запрошення?
– Я не вечеряю у таких осіб.
– По-перше, – заявив Моронваль, – пані де Барансі зовсім не та особа, за яку ти її маєш. А крім того, для приятеля можна чимось і поступитися. Ти знаєш, що мені потрібна графиня, що її зацікавила моя ідея видати колоніальний журнал, і робиш усе можливе, аби тільки нашкодити справі. Це справді негарно з твого боку.
Д'Аржантон, змусивши довго себе вмовляти, нарешті погодився.
Наступного понеділка пан і пані Моронваль, доручивши нагляд за гімназією Гіршу, поїхали в особнячок на бульварі Османа, де до них мав приєднатися і поет.
Вечеря була призначена на сьому годину. Д'Аржантон з'явився лиш о пів па восьму і, як ви розумієте, ці півгодини Моронваль не мав ніякої змоги заговорити про свій грандіозний проект.
Іда не знаходила собі місця.
– Як ви гадаєте, він прийде?.. Хоча б він не захворів...
Судячи з його вигляду, він такий вразливий!
З'явившись нарешті із завитим чубом і фатальним виразом обличчя, д'Аржантон коротко вибачився, пославшись на справи. Він був дуже стриманим, але не таким пихатим, як завжди.
Особняк справив на нього велике враження.
Ще повий, недавно забудований квартал; пухнастий килим, що стелився від самих сходів, прикрашених вічнозеленою рослинністю, аж до маленького будуара, де пахло білим бузком; чиста, як кабінет зубного лікаря, вітальня з небесно-блакитною стелею і дерев'яними позолоченими панелями; меблі чорного дерева з жовтою оббивкою; балкон, за яким курява, що підіймалася з бульвару, вилася упереміш із дрібнесеньким пилом вапна, що долітав сюди із сусідніх новобудов, – усе тішило цього постійного столувальника Моронвалевої гімназії і давало йому уявлення про розкішне світське життя.
Вигляд накритого столу, поважна постать сонцепоклонника Огюстена і всі ті найдрібніші деталі, завдяки яким поганенькі вина яскрять у келихах, а звичайнісінькі страви здаються неймовірно смачними, остаточно зачарували його. Не висловлюючи свого телячого здивування й задоволення так бурхливо, як Моронваль, який безперервно захоплювався і безсоромно лестив графині, непідкупний д'Аржантон пом'якшав і зволив не лише розмовляти, а й посміхатися.
Він був невтомним балакуном, аби тільки йшлося про нього самого, та щоб ніхто його не перебивав, бо він мав примхливу уяву і швидко губив думку. Розмовляв він завжди повчальним тоном, не терпів заперечень щодо найдрібнішого і був досить-таки нудним із своїми "А я... а мені...". Цими словами починалася кожнісінька його фраза. Він щосили пнувся бути першим серед присутніх, домагався, щоб усі слухали тільки його... На біду, графиня не мала серед своїх достоїнств уміння слухати – то було понад її скромні сили, і тому за вечерею не обійшлося без кількох неприємних хвилин. Д'Аржантон найбільше любив повторювати слова, які він сказав за тих чи інших обставин відомим людям, – редакторам газет, видавцям і директорам театрів, які жодного разу не виявили бажання прийняти його п'єси, надрукувати його прозу або вірші. Ті грізні, колючі, отруйні слова знищували, і він ішов геть переможцем.
Але через пані де Барансі він ніяк не міг добратися до своїх знаменитих слів, яким майже завжди передувало довге пояснення, і коли він наближався до найпатетичнішого місця своєї розповіді і урочистим голосом промовляв: "І тоді я кинув йому в обличчя ці нищівні слова..." – сердешна Іда, яка, треба сказати, дуже клопоталась про нього, щоразу уривала його посередині фрази, завдаючи непоправної шкоди його промові:
– О, пане д'Аржантон, прошу вас, покуштуйте цього морозива...
– Дякую, пані!
Поет, насупившись, іще дужче бундючився і повторював:
– І тоді я кинув йому в обличчя...
– Воно вам не смакує? – простодушно питала Іда.
– Чудове морозиво, пані... ці нищівні слова...
Але ті нищівні слова надто запізнювалися і вже не справляли враження, тим паче що найчастіше це були досить заяложені вислови: "Хто має вуха, нехай прислухається!" або: "Ми ще зустрінемось, пане!" Після чого д'Аржантон неодмінно додавав: "Ну й зачепило ж це його!"
Коли Іда перебивала д'Аржантона, він кидав на неї суворий погляд, який доводив бідну жінку до розпачу: "Що а ним? Знов я йому не догодила!"
Кілька разів під час вечері вона мало не плакала, але, як могла, приховувала сльози, що набігали на очі, і люб'язно припрошувала гостей:
– Їжте, будь ласка, пані Моронваль!..