На щастя, родич одного з працівників "Саломон Бразерс" виявився власником банку в Росії. Боббі вирішив, що краще використовувати його, ніж відправляти гроші до невідомого нам банку, тому доручив комусь з операційного відділу підготувати документи й схвалив переказ першої суми в один мільйон доларів.
Через десять днів ми почали купувати ваучери. Для цього треба було отримати в банку готівку. Я дивився, як банківські службовці виймають із сейфа пачки новеньких стодоларових купюр і складають їх у спеціальний мішок розміром із спортивну сумку. Я ніколи раніше не бачив мільйон доларів готівкою, але, що дивно, мене це зовсім не вразило. Звідти група озброєних охоронців броньованою машиною відвезла гроші до пункту обміну ваучерів.
Московська біржа, що торгувала ваучерами, розташовувалася в непоказній залі засідань старовинного будинку навпроти ГУМу, за крок від Красної площі. Усередині зали висіло електронне табло з даними торгів, яке кріпилося до стелі міцними кронштейнами. Під ним концентричними колами розходилися пластмасові столи. Усі контракти укладалися за готівку. Вхід був вільний — будь-який охочий міг прийти з ваучерами чи готівкою та укласти угоду. Будівля не охоронялася, тож банк надав свою охорону.
Цікава сама історія того, як усі ці ваучери опинилися в Москві. Отримавши за безплатно від держави приватизаційні чеки, люди не знали, що з ними робити далі. Найчастіше вони були раді обміняти їх за курсом один ваучер — сім доларів на горілку чи свинну вирізку. Деякі заповзятливі громадяни скуповували ваучери в селах і невеликих населених пунктах та перепродували їх по дванадцять доларів за ваучер посередникам у більших містах. Посередники приїжджали до Москви й за крайніми столиками на ваучерній біржі продавали пачки ваучерів по тисячі або дві тисячі в кожній уже по вісімнадцять доларів за штуку. Нарешті великі перекупники збирали їх у пакети по двадцять п'ять тисяч і продавали за центральними столиками на біржі по двадцять доларів за ваучер. Іноді хто-небудь тинявся периферією біржі в пошуках хороших цін на дрібні партії, намагаючись укласти угоду в обхід посередників. У цьому котлі готівки й паперів варилися кишенькові злодії, підприємці, банкіри, аферисти, озброєні охоронці, брокери, покупці та продавці, москвичі та жителі регіонів — усі вони були першопрохідцями нової економічної реальності.
Наша перша заявка на купівлю — десять тисяч ваучерів по 19,85 доларів за штуку. Після оголошення заявки в торговельному залі виникла метушня, потім один з присутніх підняв картку з номером дванадцять. Я пішов за праціниками банку й охоронцями до столика номер дванадцять — наша команда подала готівку, а люди за столом виклали ваучери. Продавці брали в нас пачки стодоларових купюр і по черзі згодовували їх машинці для підрахунку грошей. Пристрій дзижчав, поки не зупинився на сумі 198 500 доларів. У цей час двоє людей розглядали ваучери, перевіряючи, чи немає фальшивок. Приблизно через пів години угода була укладена, і ми забирали ваучери у свою броньовану машину, а продавець номер дванадцять забирав готівку до своєї.
Цей сценарій неодноразово повторювався день за днем протягом кількох тижнів, поки "Саломон" не став власником ваучерів на суму 25 мільйонів доларів. Але це було лише пів справи. Тепер ми мали вкласти ваучери в акції російських компаній на так званих ваучерних аукціонах. Ці аукціони значно відрізнялися від звичайних тим, що до завершення аукціону покупці не знали, яку ціну вони мають заплатити. Якщо на аукціон була лише одна людина з одним-єдиним ваучером, то весь пакет акцій підлягав обміну на цей ваучер. З іншого боку, якби всі жителі Москви з усіма своїми ваучерами раптом взяли участь в аукціоні, то пакет акцій належало порівну розділити між усіма власниками ваучерів, які прийшли на цей аукціон.
Думка про зловживання приходила миттєво, і багато компаній, чиї акції йшли на продаж, вдавалися до різноманітних хитрощів, щоб якомога менше сторонніх взяло участь у ваучерних аукціонах, дозволяючи придбати дешевше своїм. Ходили чутки, що одна велика сибірська нафтова компанія подбала про те, щоб у ніч перед їхнім ваучерним аукціоном закрили аеропорт, а інша в день аукціону звела на дорозі загородження з шин, які горіли, щоб люди не змогли проїхати до місця аукціону й узяти в ньому участь.
Через дивні правила аукціонів їхній результат було важко передбачити, і тому в них мало хто брав участь, особливо рідко представники західного бізнесу. Через відсутність попиту ціни на аукціонах були вкрай низькими навіть за російськими мірками. "Саломон" брала участь у кожному аукціоні майже наосліп, але я заздалегідь ретельно проаналізував попередні великі ваучерні аукціони й з'ясував, що в усіх випадках біржові ціни на акції були вищими за ціну, заплачену за них до цього на аукціоні. Іноді вартість акцій зростала після проведення аукціону вдвічі чи втричі. За такого розкладу, якщо нічого не зміниться, фірмі буде забезпечено солідний дохід навіть від участі в аукціонах.
Поки ми купували ваучери, я невідривно стежив за всіма аукціонами, які оголошував уряд. Зрештою я порекомендував Боббі взяти участь у низці найбільших, включно з продажем акцій нафтової компанії "Лукойл", Єдиної енергетичної системи (РАТ "ЄЕС Росії") та російської телекомунікаційної компанії "Ростелеком".
За підсумками цих аукціонів компанія "Саломон Бразерс" придбала недооцінені активи за всю історію торгів на суму 25 мільйонів доларів. Ми з Боббі були переконані, що компанія зробить на них пристойні статки — варто лише зачекати.
Чекати довелося недовго. У травні 1994 року англійський журнал "Економіст" опублікував статтю під назвою "Чи не час робити ставки на Росію?", у якій у популярній формі наводили ті ж розрахунки вартості російських компаній, які я відкрив для себе під час першого візиту до Москви. Управителі гедж-фондів, мільярдери й інші біржові спекулянти миттєво кинулися телефонувати своїм брокерам і довідуватися про російські акції. Завирувало життя на молодому російському фондовому ринку.
За короткий термін наш двадцятип'ятимільйонний портфель цінних паперів коштував 125 мільйонів доларів. Ми отримали сто мільйонів доларів прибутку!
То був успіх!
Я став знаменитістю брокерського підрозділу компанії "Саломон Бразерс" у Лондоні — мені нарешті виділили робочий стіл. "Приятелі", які перестали запрошувати мене на обіди й тусівки, тепер вранці заздалегідь вишиковувалися в чергу біля мого столу, сподіваючись, що я підкину їм ідею, і вони теж зароблять фірмі на російському ринку дохід уп'ятеро більший, ніж зарплата.
Найближчими тижнями провідні працівники інвестиційного підрозділу "Саломона" теж почали навідуватися до мене з проханнями зустрітися з їхніми ключовими клієнтами: "Білле, ти зробиш нам велику послугу, якщо погодишся проконсультувати Джорджа Сороса", "Білле, Джуліан Робертсон[5] дуже хоче поговорити з тобою про Росію", "Білле, чи не міг би ти приділити трохи часу серу Джону Темплтону?"...
Ще б пак! Мені було лише двадцять дев'ять років, а найбільші світові інвестори цікавилися моєю думкою! Я літав по всьому світові першим класом коштом фірми, побував у Сан-Франциско, Парижі, Лос-Анджелесі, Женеві, Чикаго, Торонто, Нью-Йорку, Цюриху, Бостоні, на Багамських островах... і майже після кожної зустрічі мене запитували: "Білле, чи не погодишся ти інвестувати наші гроші в Росію й керувати ними?"
Готової відповіді в мене не було. Тоді правила нашого підрозділу не передбачали можливості управління зовнішнім капіталом, і компанія керувала лише власними коштами. "Я не знаю, що вам сказати, — говорив я їм у відповідь. — Мені треба з'ясувати це в керівництва. Можливо, воно дасть на це дозвіл".
Такі питання були поза компетенцією Боббі. Він, може, і був найкращим генератором інвестиційних ідей у компанії, але займатися організаційними питаннями повноважень не мав, тож після повернення до Лондона я підкинув цю ідею керівнику підрозділу торговельних операцій із цінними паперами. Якщо раніше ніхто й чути мене не хотів, то цього разу мені зробили щиріший прийом:
— Це чудова ідея, Білле. Вона мені дуже подобається. Ось що я думаю: ми створимо робочу групу й вивчимо її.
"Робоча група? — думав я. — Що за маячня... І чому вони завжди все ускладнюють? Їм знайшли золоту жилу, а вони витрачають час на організаційні нісенітниці".
Я повернувся на робоче місце, а хвилин за десять мені зателефонували з невизначеного зовнішнього номера. Я підняв слухавку. Це був Бені Штайнмець, харизматичний ізраїльський мільярдер років сорока, з яким я познайомився під час свого "світового турне". У нього були проникливі сірі очі й жорстке коротко обстрижене темно-русяве волосся. Бені успадкував сімейний бізнес з огранювання алмазів і був одним з найбільших приватних клієнтів "Саломона".
— Білле, я багато розмірковував про презентацію, з якою ти виступав у Нью-Йорку кілька тижнів тому. Я зараз у Лондоні й хочу запросити тебе до "Фор Сізонсу" познайомитися з деякими моїми колегами.
— Коли?
— Зараз.
Бені не запитував, він давав вказівки.
У мене того дня вже були призначені інші зустрічі, але не такі важливі, як рандеву з мільярдером, який хоче вкласти гроші в Росію. Я все скасував і домчав чорним лондонським таксі до рогу Гайд-парку. У вестибюлі готелю "Фор Сізонс" сидів Бені з групою людей, які працювали на нього в діамантовому бізнесі. Бені представив присутніх: Нір з Південної Африки, Дейв з Антверпена та Мойше з Тель-Авіва.
Ми розсілися, і Бені, не витрачаючи часу на обмін люб'язностями, хутко перейшов до справи:
— Білле, я пропоную спільний бізнес.
Я був задоволений тим, що такий багатий чоловік, як Бені, жваво відгукнувся на мою ідею, але, дивлячись на нього та на його "алмазних" колег, не уявляв, як можна стати діловим партнером такої різношерстої команди. Перш ніж я вимовив слово, Бені продовжив:
— Я внесу перші 25 мільйонів. Що скажеш?
Це змусило мене замислитися.
— Звучить цікаво. Як ви збираєтеся організувати справу?
Ті, хто зібрався, пустилися в розлогі мудрування, і стало ясно, що вони мало тямлять у бізнесі з управління грошовими активами.