Якщо моє почуття справді некорисливе, капітане Джілсе, я це зараз же доведу, — дозвольте?
Містер Тутс прожогом кинувся назад до вітальні і, міцно потиснувши Уолтерові руку, сказав:
— Як ся маєте? Надіюся, ви не застудились. Я… я буду дуже радий, якщо ви зробите мені приємність своїм знайомством, бажаю вам усього найкращого. Слово честі й гонору, — сказав містер Тутс, запал якого, поки він придивлявся до обличчя й статури Уолтера, дедалі зростав, — я дуже радий бачити вас.
— Красно вам дякую, — відповів Уолтер. — Я й не сподівався такого щирого й гарячого прийому.
— Не сподівалися, кажете? — перепитав містер Тутс, все трусячи його руку. — Це дуже мило з вашого боку. Вельми вам зобов'язаний. Як ся маєте? Сподіваюсь, у вас усі здорові там, за… там… на… тобто, там, звідки ви приїхали, знаєте.
На всі ці добрі побажання й ще кращі наміри Уолтер відповів, як личить чоловікові.
— Капітане Джілсе, — сказав містер Тутс, — я хотів би бути бездоганним у справах честі, але, гадаю, зараз мені можна торкнутися однієї теми, яка…
— Так, так, хлопче, — відповів капітан. — Сміло, сміло!
— Тоді, капітане Джілсе, — і ви, лейтенанте Уолтере, — сказав містер Тутс, — чи знаєте ви, що в домі містера Домбі кояться жахливі речі і що міс Домбі кинула свого батька, який, на мою думку, — з чималим піднесенням мовив містер Тутс, — є таким звіром, що назвати його… е… мармуровим пам'ятником або хижаком і то була б завелика честь для нього, — і що вона пропала й пішла невідомо куди?
— А можна спитати, як ви дізналися про це? — звідався Уолтер.
— Лейтенанте Уолтере, — сказав містер Тутс, що сам вирішив, що до Уолтера треба звертатися тільки так, мабуть, пов'язавши його ім'я з морським фахом та добачаючи якусь кревну спорідненість між ним і капітаном, що само собою поширювалась і на їхні чини. — Лейтенанте Уолтере, я не від того, щоб оповісти вам прямо й відверто. Річ у тім, що відчуваючи надзвичайний інтерес до всього, що стосується міс Домбі,— не з егоїстичних міркувань, лейтенанте Уолтере, бо я чудово розумію, що найкраще зробив би, якби припинив своє існування, котре лише всім заважає, — я мав звичку коли-не-коли робити невеличкі подарунки одному лакеєві, дуже порядному молодику на ймення Тавлінсон, що від якогось часу живе в їхньому домі, — цей Тавлінсон і розповів мені вчора про всі ті справи. Відтоді, капітане Джілсе, — і лейтенанте Уолтерс, — я ходжу, як очманілий, і цілу ніч провалявся на канапі такою-ото руїною, яку ви бачите перед собою.
— Містере Тутсе, — мовив Уолтер, — я щасливий, що можу порадувати вас. Заспокойтеся, будь ласка. Міс Домбі — жива і здорова.
— Сер! — скрикнув містер Тутс, зірвавшись з місця, і наново взявся тиснути йому руку, — моя радість така незмірна, така невимовна, що навіть якби я мав почути зараз, що міс Домбі ще й заміж вийшла, і то б я не міг не всміхнутися. Далебі, капітане Джілсе, — звернувся містер Тутс до капітана, — я справді так думаю, — не знаю, правда, що зробив би з собою в наступну хвилину, але я не міг би не всміхнутися, така це для мене радість!
— Для такого благородного серця, як ваше, — сказав Уолтер, аж ніяк не барячись і собі потиснути йому руку, — буде ще більшою радістю дізнатись, що ви можете прислужитися міс Домбі. Капітане Катле, чи не були б ви ласкаві провести містера Тутса нагору?
Капітан кивнув містеру Тутсу, який з ошелешеним видом почимчикував услід за ним на піддашшя і без жодного попередження з боку свого проводиря опинився в новій оселі Флоренс.
Подив та втіха бідолашного містера Тутса були такі, що могли знайти собі тільки чудернацькі вияви. Він підбіг до Флоренс, ухопив її руку, поцілував, пустив, ухопив знов, упав навколішки, лив сльози, хихотів і цілковито не зважав на небезпеку з боку Діогена, який, добачаючи в цій поведінці певну войовничість намірів, крутився круг нього безперестанку, наче вагався, куди ж його вкусити, зате не мав ніяких вагань, що вкусити треба.
— Ой Ді, який же ти поганий, непам'яткий собака! Я така рада, що бачу вас, любий містере Тутсе!
— Спасибі, — відповів містер Тутс. — Я почуваюся дуже добре, вельми вам зобов'язаний, міс Домбі. Сподіваюся, всі ваші рідні здорові теж.
Містер Тутс вимовив це, навіть гадки не маючи, що ж він каже, потім сів і вп'явся очима у Флоренс, і на його обличчі якнайвиразніше проступала боротьба радості і розпуки.
— Капітан Джілс і лейтенант Уолтерс сказали, — ледь видихнув містер Тутс, — що я можу прислужитися вам, міс Домбі. Коли б мені вдалося якось пустити в непам'ять той день у Брайтоні, коли я повівся як… батьковбивця, а не як людина, що має свої статки, — суворо засуджував себе Тутс, — я б з радістю ліг у тиху могилу.
— Прошу вас, містере Тутсе, — сказала Флоренс, — не треба нічого пускати в непам'ять. Та я і не зможу, повірте мені. Ви завжди були безмірно люб'язні і добрі, завжди.
— Міс Домбі, — відповів містер Тутс, — ваша увага до моїх почуттів пояснюється тільки вашою янгольською вдачею. Тисячу разів дякую вам. Це абсолютно пусте.
— А що ми хотіли спитати у вас, — сказала Флоренс — чи не пам'ятаєте ви, де можна знайти Сюзанну, яку ви були такі ласкаві супроводити до диліжанса, коли вона пішла від мене?
— Я не можу, міс Домбі, точно пригадати назву місцевості, що була написана на диліжансі, — по хвилинному роздумі відповів містер Тутс, — але пам'ятаю, вона казала, що не буде там затримуватись, а поїде далі. Одначе, міс Домбі, коли ви хочете, щоб вона знайшлася і була тут, то ми з Курчам приставимо її сюди з усією швидкістю, на яку тільки здатна моя відданість і його великий розум.
Містер Тутс виявив таке очевидне натхнення й захоплення перспективою стати в пригоді, а його некорислива щирість була така безперечна, що відмовити йому було б жорстоко. Флоренс делікатно втрималась од застережень, але не могла втриматись, щоб не засипати його подяками, і містер Тутс гордо узяв на себе це негайне доручення.
— Бувайте здорові, міс Домбі, — мовив містер Тутс, торкнувшись її простягненої руки, спалахнувши на виду і здригнувшись усім тілом у розпачі свого безнадійного кохання. — Дозвольте запевнити, що ваше нещастя призводить мене до відчаю, і що ви можете покластись на мене майже так, як на самого капітана Джілса. Я добре знаю, міс Домбі, всі свої хиби та вади, — це, зрештою, геть пусте, дякую, але запевняю вас, на мене можна покластись цілком, міс Домбі.
З цими словами містер Тутс вийшов з кімнати в супроводі капітана, що ввесь цей час з капелюхом під пахвою стояв осторонь і, пригладжуючи гачком скуйовджене волосся, не без цікавості дослухався до розмови. А коли двері за ними зачинилися, сонечко життя містера Тутса знову затягли хмари.
— Капітане Джілсе, — мовив цей джентльмен, спинившись унизу на сходах і обернувшись, — правду кажучи, не такий у мене настрій, щоб я міг дивитися на лейтенанта Уолтера з тим дружнім почуттям, яке хотів би до нього мати. Ми не завжди владні над нашими почуттями, капітане Джілсе, і я був би винятково вам вдячний, якби ви випустили мене з чорного ходу.
— Ви свій курс самі намітите, братику, — відповів капітан. — А в тому, що він буде чесний і гідний моряка, я нітрохи не сумніваюся.
— Ви надзвичайно люб'язні, капітане Джілсе, — сказав містер Тутс. — Ваша добра думка — велика втіха для мене. Є ще одна справа, — додав містер Тутс, затримавшись у коридорі, за піводчиненими дверима, — яку, сподіваюся, ви візьмете до уваги, капітане Джілсе, і з якою було б добре ознайомити й лейтенанта Уолтера. Я, знаєте, вже остаточно вступив у володіння своїми статками, і… і не знаю, що з ними робити. Якби я міг хоч якось придатися вам з погляду фінансів, я ліг би у тиху могилу легко й спокійно.
Більше містер Тутс не додав нічого, тільки вислизнув без шуму й зачинив за собою двері, не давши капітанові відповісти.
Ще довго після його відходу Флоренс думала про цього добряка з мішаним почуттям утіхи та болю. Він був такий чесний і щиросердий, що бачитися з ним і бачити його відданість у тяжку для неї хвилину було втіхою для серця неоціненною; але водночас думка, що вона бодай на мить зробила його нещасливим чи бодай пальцем скаламутила супокійний плин його життя, боліла їй так, що очі набігали слізьми, а груди стискалися від жалю. Капітан Катл теж, тільки по-своєму, думав про містера Тутса; думав про нього й Уолтер; і коли ввечері всі троє сиділи в новій кімнатці Флоренс, Уолтер з великим запалом вихваляв містера Тутса й переповів Флоренс, що той казав, одходячи, оздобивши його слова якнайприхильнішими коментарями та похвалами, в яких проступала його власна чесна й співчутлива душа.
Містер Тутс не приходив ні завтра, ні позавтра, ні ще кілька днів, а тим часом Флоренс, наче пташка в клітці, жила, ніким не полохана, на піддашші в старого майстра корабельних інструментів. Але з плином часу голівка її хилилась усе нижче і жалісніше, і її обличчя, що дуже скидалося на Полеве, з горішнього вікна часто зверталося до неба, наче виглядало свого янгола десь на далекому світлому березі, про який, лежачи в ліжечку, говорив її покійний брат.
Флоренс останнім часом змарніла і схудла, пережиті хвилювання не могли не відбитись на її здоров'ї. Та не тілесна недуга непокоїла її. Вона боліла душею, і причиною цьому був Уолтер.
Хоч він і дбав про неї, і хвилювався за неї, і був гордий та радий, що може їй прислужитися, виказуючи при цьому такі завзяття і ревність, на які тільки був здатний, Флоренс бачила, що він її уникає. Впродовж цілого дня він рідко коли підходив до її кімнати. Коли вона кликала його, він приходив і в першу хвилину був такий же безпосередній та жвавий, яким пам'ятався їй з того дня, коли вона загубилася у вуличному натовпі; та потім ставав якийсь скований — чуйне серце Флоренс не могло не помітити цього — та неспокійний і незабаром зникав. І вранці, і вдень він ніколи не приходив до неї без запрошення. Зате ввечері, коли сутеніло, він завжди сидів коло неї, і то були найщасливіші години для Флоренс; їй здавалось, що то повернувся колишній Уолтер, Уолтер її дитинства. Але й тоді яке-небудь незначне слово, погляд чи жест доводили, що між ними лягла якась невловна межа, котру годі переступити.
Не могла вона не бачити й того, що всі ці ознаки, зміни, які відбулися в Уолтерові, проступали попри всі старання хлопця приховати їх.