– Франц полюбляє все ексцентричне, то я хотів змусити його закохатися в панну Данґляр. Я написав йому чотири листи, змальовуючи її найпривабливішими барвами, та Франц незворушно відписав: "Я хоч і ексцентрична людина, проте не настільки, щоб зламати своє слово".
– Ось що значить відданий друг: пропонує іншому дружиною жінку, яку сам хотів би мати тільки коханкою.
Альбер усміхнувся.
– До речі, – сказав він, – наш любий Франц повертається; утім, ви, здається, не любите його?
– Я? – спитався граф Монте-Крісто. – Облиште, любий віконте, чому це ви подумали, що я не люблю його? Я всіх люблю.
– І мене теж... Дякую.
– Не будемо змішувати понять, – сказав граф Монте-Крісто. – Я усіх люблю так, як ото Бог звелів нам любити наших ближніх, тобто християнською любов'ю, та від щирого серця ненавиджу тільки декотрих. Проте повернімося до Франца Д'Епіне. То ви кажете, він незабаром прибуде?
– Авжеж, його викликав Вільфор. Здається, Вільфору так само кортить видати заміж панну Валентину, як ото Данґлярові – панну Ежені. Либонь, мати дорослу доньку справа нелегка, і батька аж лихоманить від того, пульс його робить дев'яносто ударів за хвилину, аж поки він позбудеться її.
– Та пан Д'Епіне, здається, не схожий на вас, адже він покірно терпить своє становище.
– Ще й надто, Франц бере все це всерйоз: носить білу краватку і вже зводить річ про свою сім'ю. Та й Вільфорів дуже він шанує.
– Цілком заслужено, як на мене?
– Мабуть, Вільфор завжди славився як суворий, зате справедливий чоловік.
– Слава Богу, – сказав граф Монте-Крісто, – ось принаймні людина, що про неї ви відгукуєтеся не так, як про сердешного Данґляра.
– Може, тому що я не повинен брати шлюб із його донькою! – зареготав Альбер.
– Ох і жевжик ви, любий мій, – сказав граф Монте-Крісто.
– Я?
– Авжеж, ви. Та візьміть сигару.
– Охоче. А чому ви вважаєте мене жевжиком?
– Та тому, що ви так шалено боронитеся і бунтуєте проти одруження з панною Данґляр. А ви полиште все це на волю Божу. Може, ви й не перший відмовитеся від вашого слова.
– Ти ба! – витріщивши очі, мовив Альбер.
– Не поведуть же ж вас до вівтаря силоміць, нехай йому всячина! – сказав граф Монте-Крісто. – Та послухайте, віконте, – уже іншим тоном провадив граф, – ви і справді хочете розриву?
– Я дав би за це сто тисяч франків.
– То радійте. Данґляр ладен заплатити удвічі більше, щоб домогтися того самого.
– Правда? Ото щастя! – сказав Альбер, проте його лицем пробігла легенька тінь. – Та, любий пане графе, значить, Данґляр має на це підстави?
– Ось вона, пиха й егоїзм! Люди завжди такі: по самолюбству ближнього ладні сокирою гатити, а як їхні амбіції шпигонуть голкою, то вони верещать.
– Та ні ж бо! Але мені здавалося, ніби Данґляр...
– Має бути у захваті від вас, еге? Та, як відомо, у нього кепський смак, і він у ще дужчому захваті від іншого...
– Від кого ж це?
– Та хтозна; спостерігайте, слідкуйте, ловіть на льоту натяки й обертайте все це собі на користь.
– Ага, розумію. Послухайте, моя матінка... чи радше батько хоче дати бал.
– О цій порі року?
– Тепер модні літні бали.
– Хоч і не були б вони модні, то графині варто тільки побажати, і вони стали б модні.
– Добре сказано. Розумієте, це суто паризькі бали; ті, хто залишається в Парижі, це справжні парижани. Ви не візьметеся передати запрошення панам Кавальканті?
– Коли відбудеться бал?
– У суботу.
– Натоді старий Кавальканті вже поїде відціля.
– Але ж син залишиться. Може, ви привезете його?
– Послухайте, пане віконте, я ж геть не знаю його.
– Не знаєте?
– Ні. Я вперше в житті бачив його чотири дні тому і геть не відповідаю за нього.
– Але ж ви приймаєте його?
– Це інша справа; мені його рекомендував один шановний абат, який, може, і сам припускається помилки. Якщо ви запросите самі цього парубка, то це дуже чудово, а мені воно незручно; якщо він побереться з панною Данґляр, то ви буде звинувачувати мене в інтригах і захочете битися зі мною; зрештою, не знаю, чи я й сам буду.
– Де?
– На тому балу.
– Чому це?
– По-перше, ви мене ще не запросили.
– Задля того я й приїхав, щоб особисто запросити вас.
– О, це так люб'язно з вашого боку! Та, може, я буду перейматися іншими справами.
– Я скажу вам одну річ, і, сподіваюся, ви пожертвуєте вашими клопотами.
– То скажіть.
– Вас просить про це моя мати.
– Графиня де Морсер? – здригнувшись, запитав граф Монте-Крісто.
– Мушу сказати, пане графе, що моя матінка цілком відверта зі мною. І якщо у вас не тремтіли ті симпатичні струни, що про них я казав, значить, у вас їх геть нема, тому що всі чотири дні ми тільки про вас і балакали.
– Про мене? Знаєте, ви мене бентежите.
– Що ж, воно й недарма, адже ви жива загадка.
– Невже і ваша матінка вважає, що я загадка? Їй-богу, я вважав її надто розсудливою для такої гри уяви!
– Авжеж, любий пане графе, ви загадка для всіх, і для моєї матінки теж, усі це визнають, та ніхто не може її відгадати; заспокойтеся, ви й досі залишаєтеся нерозв'язаним питанням. Матінка тільки й питає весь час, як це може бути, що ви такі молоді. Гадаю, десь у глибині душі вона бере вас за Каліостро чи графа Сен-Жермена, як ото графиня Г. – за лорда Рутвена. Як зустрінетеся з графинею де Морсер, то запевніть її в цім остаточно. Вам це неважко, адже у вас є філософський камінь одного і розуміння другого.
– Дякую, що попередили, – усміхнувся граф Монте-Крісто. – Постараюся виправдати всі сподівання.
– То ви прийдете у суботу?
– Авжеж, якщо запрошує пані де Морсер.
– Дуже люб'язно з вашого боку.
– А Данґляр?
– О, йому вже надіслали потрійне запрошення; цим переймався мій батько. Ми постараємося запросити і великого Д'Аґессо, тобто пана де Вільфора, та дарма сподіватися, що він прийде.
– Прислів'я каже, що надії ніколи не слід губити.
– Ви танцюєте, пане графе?
– Я?
– Авжеж, ви. А що тут дивного, якби ви танцювали?
– Та звісно, до сорока років... Ні, не танцюю, та я люблю дивитися на танці. А пані де Морсер танцює?
– Теж ні. Ото будете розмовляти з нею, вона так хоче з вами побалакати.
– Та невже?
– Їй-богу! І, мушу вам сказати, ви перша людина, з якою моя матінка висловила бажання поговорити.
Альбер узяв капелюха і підвівся; граф Монте-Крісто пішов провести його.
– Ох, каюся я, – сказав він, зупиняючи Альбера на східцях.
– У чому?
– У моїй нескромності. Не повинен був я казати вам про Данґляра.
– Навпаки, кажіть про нього ще більше, кажіть частіше, завжди кажіть, та тільки в тому ж таки дусі.
– Чудово, ви заспокоїли мене. До речі, коли повертається пан Д'Епіне?
– Днів за чотири чи п'ять, не пізніш.
– А коли його весілля?
– Як прибудуть пан і пані де Сен-Мерани.
– Приведіть його до мене, як він приїде. Хоч ви й кажете, що я не люблю його, та я радий буду його бачити.
– Слухаю, ваша величносте, ваше бажання буде виконане.
– До побачення,
– Принаймні у суботу неодмінно, еге ж?
– Авжеж! Я дав слово.
Граф Монте-Крісто провів Альбера і помахав йому рукою. Потім, коли той сів у свій ридван, він обернувся і вгледів Бертуччо.
– Та й що ж? – запитав граф Монте-Крісто.
– Вона їздила в суд, – відказав управитель.
– І довго там була?
– Півтори години.
– А потім повернулася додому?
– Простісінько.
– Гаразд. Тепер, любий Бертуччо, раджу вам вирушити в Нормандію й пошукати там той невеликий маєток, що про нього я вам казав.
Бертуччо вклонився й, оскільки його власні бажання цілком збігалися з отриманими вказівками, того ж таки вечора він вирушив у дорогу.
XII. Пошуки
Вільфор дотримав слова, яке він дав пані Данґляр, а головне, самому собі, і постарався з'ясувати, як це граф Монте-Крісто міг знати про події, що відбулися в Отеї.
Того ж таки дня він написав панові де Бовілеві, колишньому в'язничному інспекторові, кого перевели з підвищенням у розшукову поліцію. Той попросив два дні, щоб як слід дізнатися, у кого можна здобути необхідні відомості.
За два дні Вільфор отримав таку записку:
"Особа, яку звати графом Монте-Крісто, добре відома лордові Вілморові, заможному чужинцеві, що часом буває в Парижі і зараз теж перебуває тут; відома вона й панотцеві Бузоні, сицилійському священикові, що уславився на Сході добрими справами".
У відповідь Вільфор звелів зібрати про тих чужинців найдетальніші відомості. До наступного вечора його наказ виконали, і ось що він дізнався.
Абат, що приїхав до Парижа лиш на два місяці, мешкає позаду церкви Сен-Сюльпіс, у двоповерховому будиночку; у домі лише чотири кімнати – дві внизу й дві нагорі, і там живе тільки панотець.
На долішньому поверсі розташована їдальня, зі столом, стільцями і буфетом із горіхового дерева, і вітальня, обшита деревом і пофарбована в біле, без прикрас, без килима і настінного дзиґаря. Певне, в особистому житті абат обмежується тільки найнеобхіднішим.
Щоправда, він воліє збувати час у вітальні на другому поверсі.
Той поверх чи радше бібліотека усенька завалена богословськими книгами і рукописами, у які він, за словами свого слуги, закопується на цілі місяці.
Слуга розглядає гостей через маленьке вічко у дверях, і якщо їхні обличчя йому незнайомі чи не подобаються, то він каже, що панотця в Парижі нема, і багато хто задовольняється тією відповіддю, знаючи, що абат постійно мандрує і часом дуже довго відсутній.
Утім, удома він чи ні, у Парижі він чи в Каїрі, він завжди допомагає біднякам, і вічко у дверях служить для милостині, яку від імені свого господаря роздає слуга.
Суміжна з бібліотекою кімната служить спальнею. Ліжко без запони, чотири фотелі й диван, обіпнуті утрехтським оксамитом, становлять разом із аналоєм усю її обставу.
Що ж до лорда Вілмора, то він мешкає на вулиці Фонтен-Сен-Жорж. Це один із тих англійців-мандрівників, які витрачають на подорожі весь свій маєток. Він винаймає мебльоване помешкання, де збуває дві чи три години щодня і дуже рідко ночує. Одна з його примх полягає у тому, що він рішуче відмовляється балакати французькою, хоч кажуть, пише він французькою пречудово.
Наступного дня по тому, як ті цінні відомості доправили королівському прокуророві, якийсь чоловік вийшов із ридвана на розі вулиці Феру, постукав у двері, пофарбовані в оливково-зелений колір, і запитав, чи вдома панотець Бузоні.
– Панотець зранку десь пішов, – відказав слуга.
– Я міг би не задовольнитися такою відповіддю, – сказав відвідувач, – тому що прийшов я від такої особи, для котрої всі завжди бувають удома.