З семисот чоловік екіпажу більшість могла б на них розміститися. Але на кораблі не було порядку. Над людьми, замість командира, тепер панував жах смерті. Він стер грані між офіцерами і матросами, звів нанівець чини, ордени, звання, благородне походження. Втратили силу всі приписи дисциплінарного уставу. Через те лише частина команди кинулася готуватися до спуску шлюпки, але й та, кваплячись, робила це невміло. Хтось перерізав талі, на яких висів паровий катер,— він упав у воду і потонув. Другий такий же катер спустили обережніше, але на нього кинулось стільки людей, що і його спіткала та сама доля. і
Седов, обв'язавши круг себе корковий матрац, стояв на містку поруч з рульовим Михайловим, готовий у будь-яку мить кинутися в море. Дрож пробігав по спині від вигуків, що долітали з верхньої палуби, куди з усіх люків підіймалися люди і кидалися на пошуки рятувальних засобів. Розбирали койки, весла, дошки, дерев'яні кришки від ящиків, анкерки.
"Наварин" ледве тримався на воді. Крен його досяг таких розмірів, що з одного борту гармати опустилися в воду, а з протилежного стирчали вгору. Про відбивання мінних атак нічого було й думати.
Японці, видимо, знали про безпорадність броненосця. Один з міноносців підійшов до його лівого борту, уже не боячись пострілів.
Матроси, побачивши наближення противника, кричали:
— На нас іде!
— Бий його!
— Стрибай за борт!
Офіцери і матроси посипалися в море, наче скинуті незримою силою.
Міноносець підійшов зовсім близько. Було видно, як в його носовій частині блиснув вогник. Це була випущена міна.
Седов, стоячи біля лівого борту, ухопився за поручні містка і напружив усе тіло. Минули секунди, і раптом Седов осліп від полум'я, що на мить розідрало ніч. Море піднялося вище щогл і сотнями тонн звалилося на палубу, на місток і на плечі сигнальника. Він поквапно поповз рачки по лівому борту судна, що перекидалось, намагаючись швидше попасти на його днище. Він мигцем побачив, як цим же бортом були накриті дві шлюпки, уже спущені на воду і наповнені людьми. Броненосець, потопаючи і булькаючи, закрутив хвилі і потяг за собою Седова. Але корковий матрац викинув його назад.
Опинившись серед живої маси, що борсалась у воді, він спішив відплисти від неї.
З потонулого броненосця спливали колоди, дошки, дерев'яні ящики. За них хапалася команда. Але вони, підкинуті хвилями, багатьох калічили.
Ворожі міноносці, відходячи, не врятували жодної людини. Доводилося пережити ніч, страшну, безглуздо жорстоку, безконечно довгу. Пережити її треба було у воді, гойдаючись на хвилях, плаваючи без мети і без надії. Над плавцями звисала похмура пітьма. Ні розум, ні відвага, ні інші особисті якості людини не могли вже виручити її з біди. І люди, шматовані стражданнями, тремтіли від холоду, знемагали, задихались.
Коли розвиднілось, Седов опинився по сусідству не тільки з живими товаришами, але і з мертвяками. Якийсь матрос, голова якого була розтрощена колодами, плавав на корковому нагруднику. Декотрі затягали навколо себе матраци надто низько і, попавши в воду, переверталися вниз головою. То в одному місці, то в другому стирчали над хитливими брижами людські ноги. До війни начальство ніколи не дбало про те, щоб навчити свою команду, як треба користуватися рятувальними засобами.
Небагато радості приніс новий день: навкруги, крім неба, що очистилося від хмар, і неосяжного моря, що блищало під косим сонячним промінням, нічого не було видно. Біля Седова живих лишилося чоловік тридцять. Вони по змозі намагалися не відпливати далеко один від одного.
Серед них був лейтенант Пухов, що висовувався з рятувального круга, наче з товстого^ обруча. Далі п'ять матросів трималися за перекинутий ящик з-під такелажу.
Годині о восьмій побачили на горизонті якесь судно, що наближалося до них. Це був японський міноносець. Всі зраділи, чекаючи від нього порятунку, і почали кричати йому. Але він пройшов мимо за два-три кабельтових від них. Японці, зникаючи, дивилися на потопаючих людей у біноклі. Російські моряки довго проводили збожеволілими очима міноносець, що віддалявся.
Один з матросів, що тримався на корковому матраці, збожеволів. Він підплив до лейтенанта Пухова і, вчепившись ззаду в шию, почав топити його. Переляканий офіцер, захлинаючись, благав:
— Пусти! Що я тобі зробив?..
Матрос дико заверещав. Пухов безпомічно оборонявся. Седов пожалів лейтенанта, що відрізнявся від інших офіцерів своєю добротою, наблизився до нього і відбив його від матроса. Цей матрос тут же загинув: хвилею перекинуло його вниз головою. Одна нога в нього була в чоботі, друга — боса, з кривими пальцями. Він подригав у повітрі ногами і затих. Недовго прожив і лейтенант Пухов: він химерно замахав руками, наче когось відганяючи, промовив кілька безладних слів і безпорадно схилив голову.
Седов підплив до такелажного ящика, за який трималися п'ять матросів, і теж ухопився за нього. Товариші по нещастю, стомлені, з посинілими обличчями, з очима, що викотилися з орбіт, хрипко благали про порятунок, хоч і бачили, що навколо не було нікого, хто міг би подати їм допомогу. Одні з них лаялись, інші молились.
Сонце повільно підіймалося до полудня. Один по одному матроси зривались з ящика і тонули. Ті, в кого були підв'язані матраци або нагрудники, вмирали від холоду, але плавали й далі, німотні, з перекошеними обличчями. Руки одного трупа так міцно застигли на шиї другого, що хвилі не могли роз'єднати їх.
Годині о четвертій Сєдов лишився сам серед мертвяків, почуваючи, що і йому приходить край. Дві ночі, проведені без сну, в напруженій роботі і постійному страху за життя, остаточно надломили його сильний організм. Застигаючи від холоду, він навіть перестав відчувати страждання. Голова, мутна і важка, наче налита свинцем, схилялася на груди, повіки стулялися. Він робив зусилля, щоб не заснути, і, не перестаючи надіятися на допомогу, дивився на сяючу порожнечу морського простору. Над головою, видаючи звуки, схожі то на пронизливі скарги, то на хрипкий регіт, літали чайки. Одна з них, сліпучо-біла, сіла на коліно мертвяка, що стирчало з води, і здивовано втупилася чорними, в червоних кружальцях, очима на Седова, наче чекаючи його загибелі. Часом йому здаваріося, що гойдається сонце і перекидається небо, а сам він кудись нестримно летить; то наче якась потвора хапає за ноги і тягне на дно. Він метався, вірніше, робив мляві конвульсійні рухи, усвідомлюючи, що життя його покидає. І в той час, коли всі сили були вичерпані, коли в мозку ледве жевріла думка, погляд Седова випадково зупинився на сірій димливій цятці. Наближаючись, вона швидко збільшувалась, наче розпухала. Відразу інакше забилось серце. Повітря, обпалюючи легені, палахнуло нестерпним жаром. В голові загуло, наче почали працювати сотні турбін. Перед очима розсипався сніп різнокольорових зірок, і в цьому зорепаді шалено заплигало величезне ізумрудне сонце. І раптом наче змінилась театральна декорація: до самого горизонту розляглися луги. В зеленому просторі полів, по хитливих травах, густо димлячи, ішов "Наварин". Хіба броненосець не потонув? І чому в нього тільки три труби? Сєдов намагався згадати і не міг. Стало страшно: броненосець, наближаючись, ішов прямо на нього. Він підняв руки, наче захищаючись від примари, і захрипів:
— Рятуйте!.. Рятуйте!..
Якісь люди підхопили Седова, роздягли і перевертали його з боку на бік, а він шукав очима серед них своїх товаришів з "Наварина" і не розумів, що перебуває на палубі японського міноносця 43.
ВТРАЧЕНУ ЧЕСТЬ НЕ ПОВЕРНЕШ
Загоном крейсерів 2-ї ескадри командував контр-адмірал Оскар Адольфович Енквіст. Якими міркуваннями керувалося морське міністерство, призначаючи його на такий відповідальний пост, нікому не було відомо. Очевидно, вибрали його тільки тому, що він мав солідну зовнішність: коренастий, широкоплечий, з пишною сивою бородою. Під час походу ескадри старий часто з'являвся на містку в круглому білому шоломі, в білих штанях і в білому, схожому на простору кофту, кітелі. Коли б не золоті ґудзики і не золоті погони з чорними орлами, ніхто з сторонніх не міг би пізнати в ньому адмірала російського флоту. Ходою, манерою триматися і говорити Енквіст нагадував доброго поміщика, любимого своїми службовцями і рабами за те, що він тихої вдачі, ні в що не втручається і не розумний. За такого пана його кріпакам жилося краще, ніж у сусідніх поміщиків. На 2-й ескадрі його звали "Плантатор".
З 1895 по 1899 рік він був командиром крейсера 1-го рангу "Герцог Эдинбургский". На цьому учбовому суднГ, що ходило під парусами, підготовлялися стройові квартирмейстери. Таким чином, з Енквіста виробився типовий марсофлотець. Раніше він не тільки ніколи не командував загоном бойових суден, але й не плавав на нових броненосцях або крейсерах, устаткованих удосконаленою технікою. До російсько-японської війни він служив градоначальником у місті Миколаєві. Вище начальство зняло його з цієї посади і доручило йому вести кораблі в бій, щоб заволодіти Японським морем і вирішити долю всієї війни. Невпевнений, сумніваючись в усьому, безвольний, він, коли давав якесь розпорядження своїм помічникам, зараз же вставляв свою улюблену приказку:
^— А чи добре буде?
В таких випадках його завжди виручав старший флаг-офіцер, лейтенант фон Ден, відповідаючи:
— Повинно бути прекрасно, ваше превосходительство.
Старший флаг-офіцер, розумний і витриманий аристократ, мав у флоті великий вплив. Енквіст завжди погоджувався з усіма його пропозиціями. Поки адмірал під час походу 2-ї ескадри плавав на крейсерах "Алмаз" і "Нахимов", фактично командував загоном фон Ден.
Починаючи з бухти Ван-Фонг, коли Енквіст переніс свій прапор на "Олег", на всі справи загону став сильно впливати командир цього крейсера, капітан 1-го рангу Добротворський. Це був офіцер величезний на зріст, сильний, з роздутим, як гумова куля, обличчям, буйно зарослим чорною з сивиною бородою. Властолюбивий і самовпевнений, він вважав себе знавцем сучасної військово-морської справи і не терпів заперечень. Фон Ден розгубився перед ним, а Енквіст цілком підкорився йому. Молоді офіцери з цього приводу жартували:
— Добротворський керує адміральською думкою, як рульовий кораблем.
Замолоду Добротворський був близький до революційних, гуртків, але колишні червоні переконання його поступово линяли, як линяє з бігом часу кумачева матерія.