– Це твоя помста!
Вільфор відповів чимось на кшталт гарчання.
– Але ж дитина, де дитина? – побивалася мати.
– Ох, як я шукав її! – заламуючи руки, сказав Вільфор. – Як закликав її безсонними ночами! Я прагнув володіти королівськими скарбами, щоб у мільйонів людей купити їхні таємниці й поміж тими таємницями знайти свою! Аж якось, усоте взявшись до заступа, я всоте запитав себе, що ж міг той корсиканець учинити з дитиною, адже дитина – це тягар для втікача; може, він побачив, що вона жива, і вкинув її в річку?
– Не може бути! – вигукнула пані Данґляр. – Із помсти можна забити людину, та не можна спокійнісінько втопити дитину!
– Може, – провадив Вільфор, – він одніс її в дитячий притулок?
– Так, так, – вигукнула баронеса, – авжеж, вона там!
– Я пішов у сиротинець і дізнався, що тієї самої ночі, на двадцять восьме вересня, біля входу лишили дитину; вона була загорнута в пелюшки з тонкого полотна; пелюшка, певне, навмисне роздерта була так, що на тому клапті лишилася половина баронської корони й літера Н.
– Так і є, – вигукнула пані Данґляр, – уся моя білизна була з отакими мітками; де Нарґон був барон, і це мої ініціали. Слава Богу! Моя дитина не вмерла.
– Ні, не вмерла.
– І ви кажете це! А ви не боїтеся, що я помру на радощах? Де ж вона, та дитина?
Вільфор стенув плечима.
– А я хіба знаю! – сказав він. – Невже ви гадаєте, що якби я знав, то змусив би вас пройти через усі ці хвилювання, як ото роблять драматурги й романісти? На жаль, я не знаю. За півроку до того по дитину прийшла якась жінка і принесла другу половину пелюшки. Та жінка надала всі докази, які вимагає закон, і їй віддали дитину.
– Ви повинні були дізнатися, хто та жінка, й відшукати її.
– А що ж я іще робив? Під личиною судового розслідування я пустив її слідами найспритніших нишпорок, найдосвідченіших поліцаїв. Її шлях простежили до Шалона, і там її слід згубився.
– Згубився?
– Так, назавжди.
Пані Данґляр вислухала Вільфорову розповідь, відповідаючи на кожну подію то зітханням, то вигуком.
– І це все? – запитала вона. – Цим ви й обмежилися?
– Ні, – сказав Вільфор, – я ніколи не переставав шукати, дізнаватися, збирати відомості. Щоправда, останні два чи три роки я дав собі пільгу. Але тепер я знову візьмуся ще наполегливіше шукати, ще упертіше, ніж будь-коли. І я доможуся успіху, чуєте; тому що тепер мене підганяє вже не сумління, а страх.
– Гадаю, граф Монте-Крісто нічого не знає, – сказала пані Данґляр, – а то, мені здається, він не хотів би зблизитися з нами, як він це робить.
– Людська злість меж не має, – сказав Вільфор, – вона безмежніша, ніж милосердя Господнє. Звернули ви увагу на очі цього чоловіка, коли він розмовляв із нами?
– Ні.
– А ви бодай колись дивилися на нього уважно?
– Авжеж. Він дуже дивний чоловік, та й годі. Одне мене вразило: за тим вишуканим обідом, яким він пригощав нас, він і не доторкнувся ні до чого, жодної страви не скуштував.
– Так, так, – сказав Вільфор, – я теж це помітив. Якби я тоді знав те, що знаю тепер, то теж ні до чого й не доторкнувся б, тому що думав би, що він хоче нас отруїти.
– І, як бачите, помилилися б.
– Так, звісно; та повірте, у цього чоловіка інші плани. Ось чому я хотів побачити вас і побалакати з вами, ось чому я хотів застерегти вас від усіх, а головне, від нього. Скажіть, – провадив Вільфор, ще уважніше, ніж передніше, дивлячись на баронесу, – ви нікому не розповідали про наш зв'язок?
– Ніколи й нікому.
– Перепрошую за мою наполегливість, – м'яко провадив Вільфор, – як я кажу "нікому", то це означає нікому на світі, розумієте?
– Авжеж, добре я розумію, – спаленівши, сказала баронеса, – ніколи, присягаюся вам!
– У вас нема звички записувати вечорами те, що сталося за день? Ви не ведете щоденника?
– Ні. Моє життя як вихор, я й сама його не пам'ятаю.
– А уві сні ви не розмовляєте?
– Я сплю мов дитина. Хіба ви не пам'ятаєте?
Баронеса знову спаленіла, а Вільфорове лице вкрилося смертельною блідістю.
– Авжеж, правда, – ледве чутно промовив він.
– А далі що? – запитала баронеса.
– Далі? Я знаю, що мені вдіяти, – відказав Вільфор. – За тиждень чи й раніш я знатиму, хто такий цей граф Монте-Крісто, звідки він тут узявся, куди прямує і чому розповідає нам про немовлят, яких викопують у нього в саду.
Вільфор виголосив ті слова таким тоном, що граф здригнувся б, якби міг їх почути.
Потім він потиснув долоню, яку неохоче подала йому баронеса, і шанобливо провів її до дверей.
Пані Данґляр узяла інший фіакр, дісталася до пасажу і на тім боці знайшла свій ридван і свого візника, що дрімав на козлах, очікуючи свою пані.
XI. Запрошення
Того ж дня, десь о тій порі, коли пані Данґляр була на змальованому нами прийнятті в кабінеті королівського прокурора, на вулиці Ельдер з'явилася дорожня коляса, яка вкотилася у браму будинку номер 27 і зупинилася у дворі.
Дверцята коляси відчинилися, і з неї вийшла пані де Морсер, що спиралася на синову руку.
Альбер одпровадив матір до покоїв, відразу ж звелів приготувати йому ванну, а потім коней, і, вийшовши від камердинера, звелів одвезти себе на Єлисейські Поля, до графа Монте-Крісто.
Граф зустрів його своєю звичною усмішкою. Дивна річ: неможливо було бодай трохи промкнутися в серце чи в розум того чоловіка. Кожен, хто намагався, якщо можна так висловитися, силоміць увійти в його душу, натрапляв на нездоланну стіну.
Морсер кинувся було до нього з відкритими обіймами, та, угледівши його, несамохіть опустив руки і, попри привітну графову усмішку, зважився тільки долоню йому потиснути.
Зі свого боку, граф Монте-Крісто, як водилося, тільки доторкнувся до його долоні, але не потис її.
– Ось і я, любий графе, – сказав Альбер.
– Ласкаво прошу.
– Я прибув лише годину тому.
– Із Дьєппа?
– Ні, з Трепора.
– А, і справді.
– І передовсім заглянув до вас.
– Дуже люб'язно з вашого боку, – сказав граф Монте-Крісто таким байдужним тоном, як вимовив би й іншу якусь фразу.
– А що тут нового?
– Що нового? Ви питаєте це в мене, приїжджого?
– Ви мене не зрозуміли; я хотів запитати, чи зробили ви щось для мене?
– А ви щось доручали мені? – запитав граф Монте-Крісто, удавши занепокоєння.
– Ох, не вдавайте байдужого, – мовив Альбер. – Кажуть, існує симпатичний зв'язок, що діє на відстані, тож у Трепорі я відчув ото такий електричний струм; може, ви нічого й не зробили для мене, та принаймні про мене думали.
– Таке може бути, – відказав граф Монте-Крісто. – Я і справді думав про вас, проте магнетичний струм, що я його пропускав, діяв, зізнаюся, всупереч моїй волі.
– Та невже? Розкажіть, як це воно сталося.
– А просто. У мене обідав Данґляр.
– Знаю я це, адже ми з матір'ю для того й поїхали, щоб уникнути зустрічі з ним.
– Але він обідав у товаристві Андреа Кавальканті.
– Вашого італійського князя?
– Не треба перебільшувати. Андреа називає себе лише віконтом.
– Називає себе?
– Атож.
– То він не віконт?
– А я звідки знаю? Він сам себе так називає, так я його називаю, так його й інші називають, то хіба це не все одно, якби він і справді був тим віконтом?
– Цікаві думки у вас! Та й що?
– Що ви маєте на увазі?
– У вас обідав Данґляр?
– Так.
– І той віконт Андреа Кавальканті?
– Віконт Андреа Кавальканті, його батько маркіз, пані Данґляр, пан де Вільфор із дружиною, приємні юнаки – пани Дебре, Максимільян Моррель і... хто ж іще? Зачекайте... ага, Шато-Рено.
– А про мене згадували?
– Жодним словом.
– Тим гірше.
– А чому? Адже ви, здається, самі хотіли, щоб про вас забули, то ваше бажання і здійснилося.
– Любий пане графе, якщо про мене не згадували, то, значить, про мене багато думали, а мене від цього охоплює відчай.
– А вам хіба не все одно, якщо панна Данґляр не була поміж тими, хто про вас там думав? Хоч вона, втім, могла думати про вас у себе вдома.
– О, тут я спокійний; а якщо вона й думала про мене, то в тому ж таки дусі, як і я про неї.
– Ото зворушлива приязнь! – сказав граф Монте-Крісто. – То ви ненавидите одне одного?
– Бачите, – сказав Морсер, – якби панна Данґляр була здатна зглянутися на ті муки, яких я, втім, і не зазнаю через неї, і винагородити мене за них, не зважаючи на шлюбні умови, про які домовилася наша родина, то я був би у захваті. Одне слово, я вважаю, що з панни Данґляр була б гарна коханка, та дружина з неї, нехай їй усячина...
– Гарної думки ви про вашу майбутню дружину! – зареготав граф Монте-Крісто.
– Авжеж, я загрубо висловився, та це таки правда. А цю мрію неможливо втілити у життя, і задля того, щоб сягнути мети, треба, щоб панна Данґляр стала моєю дружиною, тобто жила зі мною, думала зі мною, співала зі мною, музикувала і писала вірші за десять кроків од мене, і усе це впродовж мого життя. Від цього мене охоплює невимовний жах. Із коханкою можна розлучитися, та дружина, дідько б її вхопив, це інша річ, із нею ви скуті назавжди, хоч зблизька, хоч і на відстані. А бути вічно скутим із панною Данґляр, хоч і на відстані, про це і подумати страшно.
– Вам усе недогода, віконте.
– Авжеж, тому що я частенько мрію про неможливе.
– І про що?
– Знайти таку дружину, яку знайшов мій батько.
Граф Монте-Крісто пополотнів і зиркнув на Альбера, граючись парою розкішних пістолів і швидко клацаючи курками.
– То ваш батько щасливий? – запитав він.
– Ви знаєте, якої я думки про мою матінку, пане графе, – вона янгол. Погляньте на неї: вона й досі прегарна, розумна, як завжди, добріша, ніж коли-небудь. Ми допіру були в Трепорі; зазвичай для сина супроводжувати матір означає виявити до неї поблажливу люб'язність або відбути тяжку повинність; а я перевів із нею наодинці чотири дні, і, мушу сказати, почуваюся щасливішим, свіжішим, поетичнішим, аніж якби возив я до Трепора королеву Маб чи Титанію.
– Така досконалість може викликати відчай; як оце слухаєш вас, то не на жарт кортить лишитися старим парубком.
– У тім і річ, – сказав Альбер. – Знаючи, що на світі існує бездоганна жінка, я не прагну побратися з панною Данґляр. Ви помічали, якими барвами наділяє наш егоїзм усе, що нам належить? Самоцвіт, що сяяв у вітрині Марле чи Фоссена, стає ще чудовіший, коли він опиняється у нас. Та якщо ви побачите, що є інший, ще ліпший, а вам доведеться завжди носити гірший, то це неможливо й витерпіти!
– Ох і марнота! – прошепотів граф Монте-Крісто.
– Тим-то я застрибаю з утіхи того дня, коли панна Ежені упевниться, що я тільки нікчемний атом і що в мене чи не менше сотень тисяч франків, ніж у неї мільйонів.
Граф Монте-Крісто всміхнувся.
– У мене, щоправда, промайнула одна думка, – провадив Альбер.