– Та йому байдуже!
– Хіба він не заручений із вашою донькою?
– Тобто ми розмовляли про цей шлюб із Морсером, проте пані де Морсер із Альбером...
– Невже ви вважаєте, що він їй не рівня?
– Ох, мені здається, панна Данґляр варта не менше, ніж віконт де Морсер!
– Посаг у панни Данґляр буде справді нічогенький, я в цьому не сумніваюся, надто ж як телеграф перестане хибити.
– Річ не лише у посазі. Та, до речі, скажіть-но...
– Ага?
– Чому ви не запросили Морсера і його батьків на цей обід?
– Я його запрошував, та він повинен був їхати з пані де Морсер у Дьєпп, бо їй порадили дихати морським повітрям.
– Ще б пак, ще б пак, – зареготав Данґляр, – те повітря має бути їй корисне!
– Чому це?
– Бо вона дихала ним замолоду.
Граф Монте-Крісто пустив ту шпильку плазом.
– Та все ж таки, – сказав він, – хоч Альбер і не такий заможний, як панна Данґляр, проте, погодьтеся, він носить шляхетне ім'я.
– Що ж, як на мене, і моє ім'я не гірше.
– Авжеж, ваше ім'я популярне і саме прикрасило той титул, яким гадали прикрасити його, проте ви надто вже розумний чоловік, щоб не тямити, що певні пересуди надто міцні і їх не викорінити, тож п'ятсотрічне шляхетство вище від шляхетства, якому двадцять років.
– Тим-то, – сказав Данґляр, намагаючись іронічно посміхнутися, – я і волів би Андреа Кавальканті, а не Альбера де Морсера.
– Та, як на мене, Морсери нічим не поступаються Кавальканті?
– Морсери!.. Послухайте, любий графе, – сказав Данґляр, – ви ж бо джентльмен, еге?
– Сподіваюся.
– І знаєтеся на гербах?
– Трохи.
– То погляньте на мій: він надійніший, аніж Морсерів герб.
– Чому?
– Тому що, хоч я і не барон з народження, я принаймні Данґляр.
– Та й що?
– А він ніякий не Морсер.
– Як це, не Морсер?
– Нітрохи.
– Та що ви кажете!
– Мені надали баронський титул, то я таки барон, а він сам учинив себе графом, тож ніякий він не граф.
– Не може бути!
– Послухайте, – сказав Данґляр, – Морсер мій друг чи радше давній приятель ось уже тридцять років; бачте, я не дуже пишаюся моїм гербом, тому що ніколи не забуваю, звідки я починав.
– Це ознака великого смирення або ж незмірної гордоти, – зауважив граф Монте-Крісто.
– Так ось, коли я був дрібним службовцем, Морсер був простим рибалкою.
– І як він тоді звався?
– Фернан.
– Просто Фернан?
– Фернан Мондего.
– Ви певні цього?
– Ще б пак! Я купив у нього чимало риби.
– То чому ж ви віддаєте за його сина вашу доньку?
– Тому що Фернан і Данґляр – обидва вискочні, домоглися шляхетських титулів, забагатіли і варті один одного; проте є таке, що про нього казали, а про мене ніколи.
– Що ж саме?
– Та так, пусте.
– Ага, розумію. Ваші слова нагадали мені дещо, пов'язане з іменем Фернана Мондего, я вже чув це ім'я у Греції.
– У зв'язку з історією Алі-паші?
– Авжеж.
– Це його таємниця, – сказав Данґляр, – і, зізнаюся, чимало я віддав би, щоб відкрити її.
– Як дуже кортить, то це не так важко вчинити.
– Як це?
– У вас, певне, є у Греції якийсь кореспондент?
– Ще б пак!
– У Яніні?
– Та де завгодно.
– То напишіть вашому кореспондентові в Яніні й запитайте, яку роль відіграв у падінні Алі-Тебеліна француз на ймення Фернан.
– А й правда! – рвучко підводячись, вигукнув Данґляр. – Сьогодні й напишу.
– Ото й напишіть.
– Неодмінно.
– І якщо дізнаєтеся про щось скандальне...
– Я скажу вам.
– Буду вам дуже вдячний.
Данґляр вибіг із покою і кинувся до свого ридвана.
X. Кабінет королівського прокурора
Поки барон мчить додому, попрямуємо за пані Данґляр у її ранковій прогулянці.
Ми вже казали, що пані Данґляр звеліла запрягати коней і виїхала з дому.
Вона подалася до Сен-Жерменського передмістя, звернула на вулицю Мазаріні, потім звеліла зупинитися біля пасажу Нового мосту.
Там вона вийшла і перейшла пасаж. Убрана вона була дуже просто, як і личить порядній жінці, що виходить уранці з дому.
На вулиці Ґенеґо вона взяла фіакр і звеліла прямувати на вулицю Арле.
Опинившись у ридвані, вона відразу ж дістала з кишені дуже густу чорну вуаль і причепила її до свого солом'яного брилика; потім вона знову наділа брилика і, зиркнувши в люстерко, із радістю впевнилася, що можна розгледіти тільки її білу шкіру і блискучі очі.
Фіакр поминув Новий міст і з майдану Дофіна завернув у двір Арле; тільки візник відчинив дверцята, пані Данґляр заплатила йому, попрямувала до східців, хутко побралася ними й увійшла в залу Нечутної Ходи.
Уранці в будинку суду завжди чимало клопотів і чимало стурбованих людей, тож їм ніколи розглядати жінок, і пані Данґляр пройшла всеньку залу Нечутної Ходи, привертаючи до себе не більше уваги, ніж з десяток інших жінок, які очікували своїх адвокатів.
У Вільфоровій приймальні було людно, та пані Данґляр навіть не довелося називатися: щойно вона з'явилася, до неї підійшов служка, поспитався, чи не вона та пані, якій призначив зустріч пан королівський прокурор, і, здобувши ствердну відповідь, попровадив її особливим ходом до Вільфорового кабінету.
Королівський прокурор сидів у фотелі, спиною до дверей, і писав. Він чув, як відчинилися двері, як слуга сказав: "Прошу вас, мосьпані", як двері зачинилися, і навіть не поворухнувся; та допіру завмерли кроки слуги, як він хутко підвівся, замкнув двері на ключ, опустив штори і зазирнув у всі закутки кабінету.
Упевнившись, що жодна душа не може ні підглядати, ні підслуховувати його, й остаточно заспокоївшись, він сказав:
– Дякую, що ви такі пунктуальні, мосьпані.
І посунув до неї фотель; пані Данґляр сіла, серце її калатало так, що вона ледве дихала.
– Давно вже не мав щастя я розмовляти з вами наодинці, люба пані, – сказав королівський прокурор, сідаючи і собі у фотель і обертаючи його так, щоб опинитися лицем до пані Данґляр, – і, на превеликий мій жаль, ми зустрілися задля того, щоб розпочати дуже прикру розмову.
– Проте ви бачите, що я прийшла на перший ваш поклик, хоч ця розмова має бути ще тяжча для вас, аніж для мене.
Вільфор гірко всміхнувся.
– То, значить, правда-таки, – сказав він, відповідаючи радше на власні думки, ніж на слова пані Данґляр, – правда, що всі наші вчинки залишають на нашій минувшині слід – то похмурий, а то світлий! Правда, що наші кроки життєвим шляхом скидаються на просування плазуна піском і прокреслюють борозну! І багато хто зрошує її слізьми!
– Мосьпане, – сказала пані Данґляр, – ви ж розумієте, яка я схвильована, еге ж? Змилуйтеся ж наді мною, прошу вас. У цій кімнаті, у цьому фотелі побувало стільки злочинців, що тремтіли і соромилися... а тепер тут сиджу я, і теж тремчу і соромлюся! Ох, мені потрібно зібрати всю мою волю, щоб не почуватися злочинницею й не вважати вас грізним суддею.
Вільфор похитав головою і тяжко зітхнув.
– А я, – сказав він, – я кажу собі, що моє місце не в суддівському кріслі, а на лаві підсудних.
– Ваше? – здивовано вигукнула пані Данґляр.
– Авжеж, моє.
– Гадаю, ви, з вашими пуританськими поглядами, перебільшуєте, – сказала пані Данґляр, і її гарні очі на мить зблиснули. – Оці сліди, що про них ви кажете, залишає кожна палка юність. На дні пристрастей, за всіма утіхами лежать докори сумління, тим-то Євангеліє, що є притулком усіх нещасливців, і дало нам, бідолашним жіночкам, опору у вигляді притчі про грішне дівча і дружину-невірницю. І, зізнаюся, згадуючи про захоплення моєї юності, я часом думаю, що Господь простить їх мені, бо як не виправдання, то принаймні покуту знайшла я в моїх стражданнях. Але вам чого боятися? Вас, чоловіків, світське товариство завжди виправдовує, а скандал оточує ореолом.
– Мосьпані, – сказав на те Вільфор, – ви знаєте мене; я не лицемір, принаймні я не обманюю без причини. Якщо моє обличчя суворе, то це тому що на нього ліг відбиток нескінченних лих; і якби моє серце не закам'яніло, то як витерпіло б воно всі удари, яких я зазнав? Не такий був я замолоду, не такий був у день моїх заручин, коли ми сиділи за столом, на вулиці Ґран-Кур, у Марселі. Та відтоді багато чого змінилося і в мені, і довкола мене; усеньке життя змарнував я на те, щоб долати перепони і поборювати людей, що з власної волі чи несамохіть стали мені на заваді й чинили ті перепони. Рідко трапляється, що те, чого так палко бажаєш, так само палко не боронили інші люди. Хочеш здобути від них бажане, намагаєшся видерти його у них із рук. І більшість лихих учинків виникає у людей під доброю личиною необхідності, а після того, як у хвилину збудження, страху чи навіженства лихий учинок уже скоєно, бачиш, що його легко можна було уникнути. Спосіб, згідно з яким треба було діяти і якого ми не помітили, коли були засліплені, виявляється такий простий і легкий, що ми кажемо собі: чом не вчинив я так, а вчинив інакше? Вас, жінок, каяття непокоїть рідше, бо ви рідше ухвалюєте рішення, ваші нещастя не залежать майже ніколи від вас, і винні ви тільки в чужих злочинах.
– Принаймні, – сказала пані Данґляр, – ви повинні визнати, що як я винна, якщо це я відповідаю за все, то вчора зазнала жорстокого покарання.
– Сердешна жінка! – потискаючи її руку, сказав де Вільфор. – Надто жорстоке те покарання, тому що ви двічі ладні були податися під його тягарем, а тим часом...
– Тим часом?
– Мушу вам сказати... зберіть у кулак усю вашу мужність, пані, бо це ще не край.
– Боже милосердний! – вигукнула перелякана пані Данґляр. – Та що ж іще?
– Ви думаєте тільки про минуле; звісно, воно невеселе. Та уявіть собі будучину, ще похмурішу, ще жахливішу... може, навіть облиту кров'ю!
Баронеса знала, яка зимна кров у Вільфора; вона так була налякана його словами, що хотіла було зойкнути, та крик завмер на її вустах.
– Як воскресла ця страшна минувшина? – вигукнув Вільфор. – Як із глибини могили, з безодні наших сердець вийшла ця мара, щоб змусити нас пополотніти від жаху і зашарітися від сорому!
– Це випадковість.
– Випадковість! – повторив Вільфор. – О ні, мосьпані, випадковостей не буває!
– Та ні, що ви! Хіба це не випадковість, хоч і фатальна? Граф Монте-Крісто випадково придбав цей маєток, випадково звелів копати землю. І хіба не випадковість, урешті, що під деревами викопали те сердешне немовлятко! Бідна моя крихітка, я й разу її не поцілувала, та стільки сліз пролляла за нею! Уся моя душа рвалася до графа, коли він казав про ті любі останки, які знайшов під клумбою!
– Ні, люба пані, – глухо промовив Вільфор, – ось те страхіття, яке я мушу вам сказати: під клумбою не знайшли ніяких останків, дитину не викопали.