Щоправда, вона грала не на мої гроші, а на свої. Та ви ж розумієте, якщо дружина програє сімсот тисяч франків, це дається взнаки і чоловікові. Невже ви цього не знали? Цей випадок накоїв такого розголосу!
–Та чув я про це, тільки подробиць не знаю, крім того, я нічогісінько не тямлю в біржових оборудках.
– Ви геть не граєте на біржі?
– Я? Коли ж мені грати? Я насилу підраховую мої прибутки. Мені довелося б, крім управителя, найняти ще рахівника і касира. Та, до речі, про Іспанію. Мені здається, баронеса могла не лише уві сні побачити повернення Дона Карлоса. Хіба про це не писали в газетах?
– Жодного слова.
– Але той порядний "Мессажер", здається, виняток із правила і сповіщає тільки достеменні відомості, а також телеграфні донесення.
– Оце й незрозуміло, – сказав Данґляр, – адже звістка про повернення Дона Карлоса справді надійшла телеграфом.
– Тож за цей місяць, – сказав граф Монте-Крісто, – ви втратили десь приблизно мільйон сімсот тисяч франків?
– І не приблизно, а точнісінько стільки.
– Ото халепа! Для третьорядного статку це відчутний удар! – співчутливо зауважив граф Монте-Крісто.
– Як це – для третьорядного? – трохи ображено запитав Данґляр.
– Авжеж, – відказав граф Монте-Крісто, – я вважаю, що існує три категорії багатства: першорядні маєтки, другорядні й третьорядні. Я прозиваю першорядним такий статок, що складається з непроминущих цінностей, які перебувають напохваті, – земля, копальні, державні папери таких країн, як Франція, Австрія і Англія, якщо ті цінності, копальні й папери становлять загалом суму в сто мільйонів. Другорядним маєтком я прозиваю промислові підприємства, акціонерні компанії, намісництва і князівства, що дають не більше півтора мільйона річного зиску, за капіталу не більше як п'ятдесят мільйонів. І нарешті третьорядний статок – це капітали, які запустили в обіг, зиск, що залежить від чужої волі чи гри випадку, ті, що їм чиєсь банкрутство може завдати збитків, ті, що їх може похитнути звістка телеграфом, випадкові оборудки, одне слово, справи, що залежать від щастя, яке можна назвати найнижчою потугою, якщо порівнювати її з найвищою потугою, тобто силою природи, і вони становлять загалом фіктивний чи дійсний капітал десь на п'ятнадцять мільйонів. Ваше становище отаке, правда ж?
– Та правда-таки, – погодився Данґляр.
– Звідси випливає, – незворушно провадив граф Монте-Крісто, – що як шість місяців підряд будуть закінчуватися так само, як і цей, то третьорядна компанія опиниться у скрутному становищі.
– Ох, це вже ви перебрали міру! – сказав Данґляр.
– Нехай сім місяців... – провадив граф Монте-Крісто. – Скажіть, ви замислювалися над тим, що сім разів по мільйону сімсот тисяч франків – це майже дванадцять мільйонів? Ніколи, еге? І добре робили, тому що після таких роздумів уже не будеш ризикувати своїми грошенятами, які для фінансиста –як шкіра для цивілізованої людини. Ми носимо більш чи менш пишне убрання, і воно надає нам ваги; та коли людина вмирає, у неї залишається тільки шкіра. Отак і ви, покинувши справи, залишитеся з вашим дійсним маєтком, тобто щонайбільше з п'ятьма чи шістьма мільйонами, адже третьорядні маєтки становлять по суті лише третину чи чверть своєї позірності, як ото залізничний локомотив є тільки менш чи більш потужним механізмом, хоч він і здається могутнім у хмарах диму. Так ось, із вашого дійсного активу на п'ять мільйонів ви допіру позбулися майже двох і відповідно поменшав і ваш фіктивний маєток, тобто кредит; якщо висловитися інакше, любий пане Данґляре, вам пустили крові, і якщо повторювати цю дію чотири рази, то настане смерть. Ох, глядіть, любий друже, обережніше! Може, вам потрібні гроші? То я позичу, хочете?
– Ви так недобре рахуєте! – вигукнув Данґляр, закликаючи на поміч усю свою витримку. – Цієї самісінької миті моя каса вже наповнилась завдяки іншим, вдалішим оборудкам. Втрата крові поповнилася завдяки живленню. Я програв битву в Іспанії, мене розгромили у Трієсті, та мій індійський флот, може, загарбав декілька суден, а мої шукачі в Мексиці десь натрапили на руду.
– Чудово, що й казати! Але рана ця насилу загоїлася, і за перших утрат буде знову кровити.
– Ні, адже я дію напевне, – відтяв Данґляр із банальною хвальковитістю шахрая, що звик звеличувати себе. – Щоб повалити мене, потрібно було б повалення трьох урядів.
– Таке теж траплялося.
– Загибель усіх урожаїв.
– Згадайте про сім гладких і сім худих корів.
– Або щоб море відринуло від берегів, як ото за фараонової пори; але морів багато, а кораблі можна замінити караванами, та й годі.
– Тим ліпше, тим ліпше, любий пане Данґляре, – сказав граф Монте-Крісто, – бачу, я помилявся, і ви належите до капіталістів другого ряду.
– Гадаю, я можу претендувати на цю честь, – сказав Данґляр зі своєю стандартною усмішкою, що нагадувала графові Монте-Крісто отой каламутний місяць, який малюють художники над руїнами. – Та якщо ми вже звели річ про справи, – докинув він, щоб змінити тему розмови, – то скажіть мені, що, на вашу думку, міг би я зробити для пана Кавальканті?
– Дати йому грошенят, якщо він акредитований на вас і якщо ви цьому кредитові довіряєте.
– Ще б пак, цілком! Він прийшов до мене сьогодні вранці з чеком на сорок тисяч франків, підписаним Бузоні й адресованим на ваше ім'я, із вашим бланком на звороті. Ви розумієте, що я негайно відлічив йому сорок банкнотів.
Граф Монте-Крісто схвально кивнув.
– Та це ще не все, – провадив Данґляр, – він відкрив у мене кредит своєму синові.
– Дозвольте поставити нескромне запитання: а скільки він дає синові?
– П'ять тисяч франків щомісяця.
– Шістдесят тисяч за рік! Я так і думав, – сказав граф Монте-Крісто, стенувши плечима. – Усі Кавальканті страшенні скнари. Що таке для юнака п'ять тисяч франків щомісяця?
– Та ви розумієте, що як молодикові треба буде зайвих кілька тисяч...
– Не давайте, а то батько і не подумає вам зарахувати їх; ви не знаєте італійських мільйонерів: це чистісінькі Гарпаґони. А хто відкрив йому той кредит?
– Банк Фенці, одна з найліпших компаній Флоренції.
– Не хочу сказати, що вам загрожують збитки, нітрохи, та все ж таки не виходьте за межі кредиту.
– То ви не дуже довіряєте цьому Кавальканті?
– Я? Я дам йому під його підпис десять мільйонів. За моїм розподілом, це маєток другого ряду, любий пане бароне.
– А він такий простий! Я взяв би його за звичайного майора.
– І зробили б йому честь; маєте рацію, вигляд у нього не дуже солідний. Коли я побачив його вперше, то подумав, що це якийсь старий лейтенант, який вкрився пліснявою у своєму мундирі. Але всі італійці такі, вони скидаються на старих євреїв, якщо не вражають розкішшю, як східні чародії.
– Син має ліпший вигляд, – сказав Данґляр.
– Здається. Трохи ніяковий, але загалом цілком пристойний. Я за нього трохи боявся.
– Чому?
– Тому що, як ви його в мене бачили, то був чи не перший його вихід у світське товариство; принаймні мені так казали. Він мандрував із дуже суворим вихователем і ніколи не був у Парижі.
– Кажуть, усі ці знатні італійці одружуються зазвичай у своєму колі? – недбало запитав Данґляр. – Вони полюбляють об'єднувати багатства.
– Зазвичай, так, але Кавальканті великий оригінал і все чинить на свій лад. Він, звісно ж, привіз сина до Франції, щоб тут одружити його.
– Ви так гадаєте?
– Я певен цього.
– І тут знають про його маєток?
– Про це дуже багато балакають, але одні кажуть, що в нього мільйони, а другі, що в нього й шеляга нема за душею.
– А ваша думка яка?
– Моя думка суб'єктивна, з нею не варто рахуватися.
– Але все-таки...
– Бачте, ці Кавальканті колись орудували військами і керували провінціями. Я вважаю, що у всіх цих старих подеста і колишніх кондотьєрів є мільйони, закопані в льохах чи ще там десь, про них знають лише старші в роду й передають це знання у спадок із покоління в покоління. Тим-то вони всі жовті й тверді, як оті флорини епохи Республіки, яких вони так давно споглядають, що відблиск того золота ліг на їхні обличчя.
– Так отож, – сказав Данґляр, – і це тим паче правда, що ні в кого з них нема і клаптя землі.
– Або принаймні дуже мало; сам я бачив тільки палац Кавальканті в Луцці.
– То в нього є палац? – усміхнувся Данґляр. – Це вже дещо!
– Та й то він віддав його в оренду міністрові фінансів, а сам поселився у маленькому будиночку. Я казав вам, що він жмикрут.
– Не дуже ви хвалите його, бачу!
– Послухайте, я ж його майже не знаю; я зустрічався з ним разів зо три. Усе, що мені про нього відомо, я чув од панотця Бузоні і від нього самого. Він казав мені сьогодні про свої плани щодо сина і натякнув, що йому набридло тримати свої скарби в Італії, мертвій країні, і що він хотів би пустити свої мільйони в обіг або у Франції, або в Англії. Та майте на увазі, хоч я і ставлюся з величезною довірою до абата Бузоні, усе ж таки я ні за що не відповідаю.
– Усе одно дякую вам за клієнта; його ім'я прикрашає мої книги, і мій касир, якому я пояснив, хто такі Кавальканті, дуже пишається цим. До речі, питаю просто з цікавості, якщо ці люди одружують своїх синів, дають вони їм посаг?
– Коли як. Я знав одного італійського князя, багатого, мов золота копальня, нащадка одного з найшляхетніших тосканських родів, то він, якщо його сини одружувалися, як йому хотілося, давав їм мільйони, а якщо женилися всупереч його волі, задовольнявся тим, що давав їм тридцять екю місячно. Припустимо, Андреа одружиться згідно з батьковим бажанням, тоді майор, може, дасть йому мільйонів два чи й три. Якщо це буде, наприклад, банкірова донька, то він, може, візьме участь у справі свого свата. Та припустимо, що невістка йому не сподобається; тоді прощавайте, грошенята: татусь Кавальканті бере ключа від своєї каси, двічі обертає його в замку, і ось наш Андреа мусить провадити життя паризького жевжика, шахруючи в картярській грі або в кості.
– Цей парубок знайде собі баварську або перуанську принцесу, він захоче взяти разом із дружиною князівську корону, Ельдорадо з Потосі на додачу.
– Помиляєтеся, ці шляхетні італійці частенько беруть шлюб із простими дівчатами, вони, як ото Юпітер, полюбляють змішувати породи. Але чому це ви розпитуєте мене, любий бароне? Чи не збираєтеся ви оженити Андреа?
– А що, – сказав Данґляр, – це була б нічогенька оборудка, я ж бо ділова людина.
– Та не з панною Данґляр, сподіваюся? Ви ж не захочете, щоб Альбер перерізав горлянку сердешному Андреа?
– Альбер? – стенувши плечима, перепитав Данґляр.