А то я муситиму сказати вам, що звідціля бачу, як Дебре собі посміхається, перелічуючи ті п'ятсот тисяч ліврів, які ви йому передали цього року, і каже собі, що нарешті знайшов те, чого не могли знайти найліпші гравці – рулетку, де виграють, нічого не ставлячи на кін і не втрачаючи від програшу.
Баронеса була в нестямі.
– Негіднику, – вигукнула вона, – посмійте лишень сказати, що ви не знали того, що сьогодні зважуєтеся закидати мені!
– Я не кажу, що знав, і не кажу, що не знав. Я тільки кажу: пригадайте мою поведінку за ті останні чотири роки, коли ви вже перестали мені бути дружиною, а я – вашим чоловіком, і ви побачите, яка вона логічна. Незадовго до нашого розриву вам закортіло вчитися музики з отим славетним баритоном, що так успішно дебютував ув Італійському театрі, а я вирішив навчитися танцювати під орудою танцівниці, що так уславилася в Лондоні. Це мені обійшлося, за вас і за себе, десь у сто тисяч франків. Я нічого не сказав, тому що в родинному житті потрібна гармонія. Сто тисяч франків за те, щоб чоловік і жінка ґрунтовно вивчили музику й танці – це недорого. Незабаром музика набридла вам, і у вас виникло бажання вивчати дипломатичне мистецтво під керівництвом міністерського секретаря; я надаю вам змогу вивчати його. Розумієте, мені нема діла до цього, якщо ви самі оплачуєте ваші уроки. Та тепер я бачу, що ви залазите в мою касу і що ваша освіта може коштувати мені сімсот тисяч франків щомісяця. Е ні, люба пані, так далі тривати не може. Або дипломат буде давати вам уроки безоплатно, і я буду терпіти його, або ж і духу його не буде в моєму домі. Зрозуміло вам, пані?
– Це вже занадто, мосьпане! – задихаючись, вигукнула Ерміна. – Ви переходите всі межі!
– Та я із задоволенням бачу, – сказав Данґляр, – що ви від мене не відлипаєте і самохіть дотримуєтеся заповіді: "Дружина за своїм чоловіком іде".
– Ви ображаєте мене!
– Правда ваша. Облишмо це і побалакаймо спокійно. Я особисто ніколи не втручався до ваших справ, хіба задля вашого добра, от і ви робіть так само. Кажете, мої грошенята не стосуються вас? Чудово, орудуйте своїми, а моїх не примножуйте і не применшуйте. Утім, це, може, якийсь підступ? Міністр має зуб на мене за те, що я в опозиції, і заздрить моїй популярності, то, може, він змовився з Дебре, щоб зруйнувати мене?
– Еге ж, скидається на правду!
– Авжеж, ще й як! Де ж таке хто бачив, адже хибна звістка телеграфом – це неможлива чи майже неможлива річ. Два останні телеграфи подали сигнали, що геть відрізнялися від інших. Авжеж, це наче задля мене все утнули!
– Здається, ви знаєте, – уже покірніше мовила баронеса, – що того службовця вигнали з праці чи навіть збиралися віддати до суду, уже й заарештувати його хотіли, та він утік. Його втеча свідчить про те, що він або навіженець, або злочинець... Ні, то була помилка.
– Авжеж, і з тієї помилки кепкують дурники, вона варта безсонної ночі міністрові, через неї державні секретарі пишуть папери, та вона коштує мені сімсот тисяч франків.
– Послухайте-но, – сказала раптом Ерміна, – якщо все це, на вашу думку, походить від Дебре, то чому ви кажете це мені, а не самому Дебре? Чому ви звинувачуєте чоловіка, а питаєте з жінки?
– А хіба я знаю Дебре? – запитав Данґляр. – Хіба я хочу його знати? Хіба я повинен знати, що це він дає вам такі поради? Хіба я граю на біржі? Ні, усе воно стосується вас, а не мене.
– Та якщо вам це так вигідно...
Данґляр стенув плечима.
– Ото дурні ці жінки! Вважають себе великорозумними, якщо їм пощастило так вдало сплести одну чи десять любовних інтриг, щоб про них балакав усенький Париж. Та майте на увазі, навіть якби ви зуміли приховати ваші походеньки від чоловіка – а це найпростіше, бо здебільшого чоловіки просто не хочуть бачити, – то й тоді ви були б жалюгідною відбиткою половини ваших світських подруг. Але й цього нема, бо я завжди все знав: за шістнадцять років ви, може, зуміли приховати від мене якусь думку, та жодного поруху не приховали, жодного переступу. Ви тішилися вашою спритністю, ви були твердо певні, що обманюєте мне, а що з того стало? Завдяки моєму вдаваному незнанню поміж вашими друзями, від де Вільфора до Дебре, не було жодного, хто не боявся б мене. Не було жодного, хто не рахувався б зі мною як із господарем дому, а це єдине, чого я від вас вимагаю; і врешті, жоден не зважився б розмовляти з вами про мене так, як я сам оце кажу зараз. Можете змальовувати мене відразливим, та я не дозволю вам робити мене кумедним, а головне, рішуче забороняю вам руйнувати мене.
Поки не прозвучало Вільфорове ім'я, баронеса ще сяк-так трималася, та, почувши те ім'я, вона пополотніла і, наче в ній була якась пружина, схопилася, простягнула руки, наче заклинаючи мару, і ступнула до чоловіка, ніби намагаючись видерти в нього останнє слово таємниці, якої він і сам не знав чи, може, за якимось розрахунком, так само мерзенним, як і всі Данґлярові розрахунки, не хотів остаточно відкрити.
– Вільфор? Що це означає? Що ви хочете сказати?
– Це означає, мосьпані, що пан де Нарґон, ваш перший чоловік, який не був ані філософом, ані банкіром, а, може, був і тим, і тим, побачивши, що не може мати ніякого зиску від королівського прокурора, помер від горя чи від гніву, заставши вас після дев'ятимісячної відсутності на шостому місяці вагітності. Чому, замість того щоб убити, він допустив, щоб його самого вбили? Тому, що в нього не було капіталу, який слід було б захищати. А я належу моєму капіталові. Із вини мого компаньйона Дебре я втратив сімсот тисяч франків. Нехай він відшкодує свою частку збитків, і ми будемо далі провадити справу разом, або ж нехай оголосить себе неплатоспроможним боржником цих ста сімдесяти п'яти тисяч франків і зробить те, що роблять банкрути, – щезне. Авжеж, я знаю, це приємний молодик, коли його відомості правдиві, та якщо вони хибні, то у світському товаристві знайдеться п'ятдесят інших, які варті більше, ніж він.
Пані Данґляр заклякла, та все ж таки вчинила остатнє зусилля, щоб відповісти на той удар. Вона впала у фотель, думаючи про Вільфора, про те, що сталося за обідом, про цю страшенну низку нещасть, які останніми днями одне за одним падали на її дім, обертаючи затишний спокій її родинного життя непристойними сварками.
Данґляр навіть не глянув на неї, хоч вона чимдуж намагалася зомліти. Не сказавши більше ні слова, він зачинив за собою двері покою і пішов до себе, тож пані Данґляр, отямившись від своєї гаданої непритомності, могла подумати, що їй примарилося щось недобре.
IX. Шлюбні плани
Наступного дня після тієї сцени, о тій порі, коли Дебре дорогою до міністерства заглядав зазвичай до пані Данґляр, його ридван не вкотився у дворисько.
О тій-таки порі, а саме о пів на першу пополудні, пані Данґляр звеліла подати ридван і виїхала з дому.
Заховавшись за шторою, Данґляр стежив за тим від'їздом, якого він очікував. Він звелів, щоб йому доповіли, щойно пані Данґляр повернеться, та до другої вона ще не приїхала додому.
О другій годині він погукав візника, поїхав у Палату і записався до переліку промовців, що збиралися виступати проти бюджету.
Від дванадцятої до другої він не виходив із кабінету, дедалі дужче супився, читаючи донесення, підраховував нескінченні числа і приймав відвідувачів, зокрема, і майора Кавальканті, що, як завжди, багровий, бундючний і пунктуальний, прийшов о тій порі, про яку вони домовилися напередодні, щоб залагодити свої справи з банкіром.
Вийшовши з Палати, де під час засідання він страшенно кипів і гостріше, ніж будь-коли, картав міністерство, Данґляр сів до свого ридвана і звелів кучерові їхати на Єлисейські Поля, 30.
Граф Монте-Крісто був удома, та в нього хтось сидів, тож він попросив Данґляра зачекати трохи у вітальні.
Поки банкір сидів, очікуючи, двері відчинилися й увійшов чоловік ув одязі священика; либонь, він був ближче знайомий із господарем, тож не лишився чекати, як ото Данґляр, а вклонився йому, пройшов у внутрішні покої і зник.
Майже відразу ті двері, що за ними зник священик, відчинилися знову, і з'явився граф Монте-Крісто.
– Перепрошую, любий бароне, – сказав він. – Бачте, до Парижа допіру приїхав один мій давній приятель, панотець Бузоні, ви, певне, помітили його, він проходив тут. Ми давно не бачилися, і в мене не вистачило духу відразу ж розлучитися з ним. Сподіваюся, ви мене зрозумієте і вибачите, що я змусив вас чекати.
– Облиште, – сказав Данґляр, – це звісне діло: я прийшов невчасно і зараз піду.
– Боронь Боже! Навпаки, сідайте, прошу вас. Та що це з вами таке? У вас такий стурбований вигляд, що ви лякаєте мене. Засмучений капіталіст – немов комета: він теж віщує лихо людству.
– Річ у тім, пане графе, що мене вже кілька днів переслідують невдачі, я весь час отримую лихі звістки.
– Це жахливо! – сказав граф Монте-Крісто. – Ви знову програли на біржі?
– Ні, це діло я облишив, принаймні на певний час; цього разу просто одне банкрутство у Трієсті.
– Ти ба! Ви, мабуть, маєте на увазі банкрутство Джакопо Манфреді?
– Атож. Уявіть собі, людина, яка вже бозна-відколи провадить зі мною справи на вісімсот-дев'ятсот тисяч франків щорічно. Жодної затримки не було, жодної нестачі, він розраховувався, мов князь... який платить. Я видав йому аванс у мільйон франків, аж раптом цей клятий Джакопо Манфреді зупиняє виплати!
– Та невже?
– Нечуване лихо. Я видаю на нього вексель на шістсот тисяч ліврів, який повертається без оплати, та ще й у мене лежить на чотириста тисяч франків його векселів терміном на кінець цього місяця, які повинен оплатити його паризький кореспондент. Сьогодні тридцяте, я посилаю по гроші, аж дзуськи, кореспондент ушився. Якщо взяти до уваги іспанську халепу, я гарно закінчую цей місяць.
– Хіба ви так багато згубили на тій іспанській халепі?
– Авжеж, у мене пропало сімсот тисяч франків, гарна сума!
– Як же ви так улипли, нехай йому всячина? Адже ви стріляний горобець!
– То все дружина. Їй примарилося, ніби Дон Карлос повернувся до Іспанії, і вона вірить у сни. Вона каже, що це магнетизм, і як бачить щось уві сні, то запевняє, що так воно і буде. Я дозволив їй зіграти, як вона вважає за потрібне, бо в неї свій маклер і свої кошти. Вона зіграла і програла.