— Я сьогодні не зовсім, як кажуть, вільний, тож буду вельми радий, коли ви напнете вітрила.
— Авжеж, капітане Джілсе, — сказав Тутс, що рідко тямив мову капітанову. — Напнути вітрила — це саме те чого я хочу. Звичайно.
— Коли так, то напинайте, — погодився капітан.
Величезна таємниця — під дахом його дому спала міс Домбі — і те, що навпроти сидів безневинний містер Тутс і гадки про це не маючи, так сильно хвилювала капітана що на чолі йому виступав піт і, поволі, витираючи його, з лискучим капелюхом у руці, він ніяк не міг відвести очей від містера Тутса. Містера Тутса, який теж, здавалося, мав таємничі підстави для нервозної поведінки, цей невідривний погляд увігнав у таке невимовне збентеження, що він якийсь час мовчки й тупо дивився на капітана, соваючись на стільці, поки нарешті промовив:
— Перепрошую, капітане Джілс, але чи не бачите ви в мені чогось незвичайного?
— Ні, хлопче, — відповів капітан. — Нічого.
— Бо я, знаєте, — захихотів містер Тутс, — і сам добре знаю, що змарнів. Ви можете цілком спокійно сказати мені це. Я… мені навіть буде приємно. Берджес і К ° навіть мірку мою змінили, так я схуд. І це для мене велика втіха… Я… я радий цьому. Я б, радше, взагалі зійшов нанівець, якби міг. Я, знаєте, капітане Джілсе, звичайна тварина, що пасеться на цій землі.
Що довше розводився містер Тутс, то дужче гнітила капітана його таємниця і важчав його погляд. Прагнучи зберегти таємницю і спекатися гостя, капітан що далі, то більше непокоївся, боявся і знічувався, — якби йому довелось розмовляти з марою, то, мабуть, на душі в нього було б спокійніше.
— Але що я хотів сказати, капітане Джілсе, — мовив містер Тутс. — Опинившись спозаранку у ваших краях… правду кажучи, я йшов до вас поснідати. Бо ж мені, знаєте, тепер зовсім не спиться. Я тепер, можна сказати, як нічний сторож, тільки що платні не дістаю, та й сторожа думки не мучать.
— Давай далі, хлопче, — владним голосом проказав капітан.
— Авжеж, капітане Джілсе, — погодився містер Тутс. — Цілком слушно! Опинившися спозаранку у ваших краях (десь із годину тому) і побачивши, що двері зачинені…
— Що? То це ви там вистоювали, братику? — спитав капітан.
— Аж ніяк, капітане, — відповів містер Тутс. — Я й хвилиночки не затримався. Думав, вас нема вдома. Але той чоловік сказав мені… до речі, капітане Джілсе, ви не тримаєте собаки, правда?
Капітан Заперечливо похитав головою.
— Отож. І я так само казав. Я знав, що у вас нема собаки. Є, правда, один, капітане Джілсе, пов'язаний із… але вибачте. Це заказана тема.
Капітан дивйвся на містера Тутса, аж поки йому здалося, що той став удвічі більший; і чоло капітанове знову зарясніло потом, коли він подумав, що Діогенові може заманутися зійти вниз, щоб скласти їм товариство.
— Той чоловік сказав, — вів далі містер Тутс, — що чув, ніби в крамниці гавкав собака, чого, я знав, бути не могло, і так йому і сказав. Але він так твердо стояв на своєму, наче бачив того пса на власні очі.
— А який чоловік, хлопче? — звідався капітан.
— От у тому-то й річ, капітане Джілсе, — мовив містер Тутс, дедалі більше нервуючись. — Я не здужаю сказати, що могло статися, а чого статися не могло. Я просто не знаю. Я Завжди вплутуюсь у таке, чого до кінця й не розумію, і мені здається, в мене не все гаразд… там… ну, тобто в моїй голові.
На знак згоди капітан кивнув своєю.
— Але той чоловік, коли ми з ним пішли разом, сказав, ніби ви знаєте, що могло б трапитися за даних обставин — дуже підкреслив оте "могло б" — і що коли вас попросять підготуватися, то ви, безперечно, прийдете підготовлені.
— А хто ж той чоловік, хлопче? — знову спитав капітан.
— Не знаю, просто не знаю, капітане Джілсе, — відповів містер Тутс. — Навіть гадки ніякої не маю. Та, прийшовши, я застав його у вас під дверима, і він спитав, чи я ще прийду: я сказав, що прийду, а він спитав, чи я вас знаю, я сказав, що так, маю честь бути з вами знайомим — ви зробили мені честь вашим знайомством (після деяких наполягань з мого боку), а він сказав, коли так, то чи не сказав би я вам того, що я вам уже сказав, — про дані обставини та про підготовленість, і чи не попросив би вас, як тільки побачу, заскочити бодай на хвилинку, бо справа надзвичайно важлива, до містера Броглея — маклера, тут, за рогом. І знаєте, що я скажу, капітане Джілсе… хай там що, я певен, то дуже важливо, і якщо ви хочете заскочити туди зараз, я на вас тут почекаю.
Капітан, шматований страхом, що, не пішовши, може якось пошкодити Флоренс, і жахом, що, коли залишить дім на містера Тутса, той може ненароком викрити його таємницю, утілив образ душевної розпуки, не побачити його не міг навіть містер Тутс. Але цей молодий джентльмен, вважаючи, що його друг-навігатор просто готується до зустрічі, яка його чекає, був цілком задоволений і не без хихотіння оцінив свою власну розважливість у ціліц тій справі.
Нарешті капітан вибрав менше з двох лих — побігти до Броглея, замкнувши попередньо хід на гору й поклавши ключа собі в кишеню.
— Якщо ви не образитесь, — трохи присоромлено і зніяковіло сказав він містерові Тутсу, — за те, що роблю так, братику.
— Капітане Джілсе, — відповів містер Тутс, — хоч би хцо ви робили, мене все задовільняє.
Капітан щиро подякував йому і, обіцяючи повернутись за п'ять хвилин, пішов шукати чоловіка, який передав містеру Тутсові таке загадкове доручення. Полишений на самого себе, бідолашний містер Тутс простягся на софі, й гадки не маючи, хто лежав тут перед ним, і, дивлячись на віконце в стелі та мріючи про міс Домбі, стратив усяке відчуття місця і часу.
Та це вийшло й на краще, бо капітан був відсутній хоч і недовго, та все ж значно довше, ніж гадав. І повернувся дуже блідий та схвильований, — можна було навіть подумати, що він плакав. Здавалося, він утратив дар мови, і, лиш удавшись до буфета та хильнувши рому з гранчастої пляшки, перевів дух, сів у крісло й затулив рукою обличчя.
— Капітане Джілсе, — лагідно сказав містер Тутс, — сподіваюся, нічого поганого не сталося?
— Спасибі, хлопче, — відповів капітан, — нічогісінько. Якраз навпаки.
— Ви трохи ніби сам не свій, капітане Джілсе — зауважив містер Тутс.
— А так, хлопче, — ствердив капітан. — Я таки приголомшений. Справді.
— Чи не можу я стати чимсь у пригоді, капітане Джилсе? — спитав містер Тутс. — Коли так, то я до ваших послуг.
Капітан одвів руку від обличчя, глянув на нього з дивовижною ніжністю та жалем, взяв його руку й міцно потис.
— Ні, спасибі, — сказав капітан. — Нічим не можете. Єдина послуга, якої у вас прошу, — залишити наразі мене самого. Бачу, братику, — і ще раз потис йому руку, — що після Уол-ра — ви найкращий у світі хлопець, хоч і іншого гатунку.
— Слово честі, капітане Джілсе, — відповів містер Тутс, поплескавши капітанові руку перед тим, як ще раз її стиснути, — мені надзвичайно приємно, що ви про мене такої доброї думки. Дякую.
— Ну, то веселіш і не хнюпся! — поляскав його по спині капітан. — Чого там! Не одна ж красуня по землі Ходить.
— Тільки не для мене, капітане Джілсе, — посмутнішав Містер Тутс. — Не для мене, запевняю вас. Мої почуття до міс Домбі такі невимовні, що серце моє — як безлюдний острів, і вона живе там одна. Я марнію з дня на день і пишаюся цим. Якби ви бачили мої ноги, коли я роззуваюся, ви могли б мати уявлення про те, що таке любов без взаємності. Мені виписали хінін, але я його не заживаю, бо ніякого тонусу собі піднімати не хочу. Не хотів би. А втім, це заказана тема. Бувайте здорові, капітане Джілсе!
Щиро відгукнувшись на дружнє прощання містера Тутса, капітан зачинив за ним двері і, похитуючи головою, з тим же дивним виразом ніжності та жалю подався нагору глянути, чи не потрібен він Флоренс.
Вид у капітана, коли він ішов нагору, був цілком одмінний. Витираючи очі хустинкою, він, як і вранці, тер рукавом перенісся, але обличчя його стало зовсім інше. То він здавався надзвичайно щасливим, то — сумним, але поважність, якої набрали риси його обличчя, була для них явищем цілком новим і так їх скрасила, наче вони Зазнали певного ошляхетнення.
Він обережно, двічі чи тричі, постукав гачком у двері до Флоренс і, не діставши відповіді, наважився спершу зазирнути, а тоді й зайти досередини, — останньому, мабуть, сприяло прихильне ставлення Діогена, що розтягшись біля її ліжка, помахав хвостом і кліпав очима на капітана, не завдаючи собі труду встати з місця.
Сон у Флоренс був неспокійний, вона стогнала, і капітан Катл, сповнений побожного благоговіння перед її молодістю, вродою і горем, поправив подушку, краще обтулив її плащем, що де-не-де сповз, ще щільніше заслонив вікно, щоб їй ліпше спалося, та, тихенько вислизнувши з кімнати, став чатувати на сходах. І все це було зроблено так обережно й нечутно, як зробила б і Флоренс.
Хтозна, чи й буде колись у цьому складному світі відповідь на питання: що є прекраснішим свідченням доброти Всевишнього — тендітні пальчики, створені для співчутливого, ніжного дотику, здатні погамувати страждання і біль, чи груба, шкарубка рука капітана Катла, яку серце миттю напутить, злагіднить і скерує!
Забувши свою бездомність та сирітство, спала Флоренс на ліжку, а капітан Катл чатував на сходах. Іноді голосніший стогін чи схлип гнав його до дверей, та з часом сон її став спокійніший, і вахту капітанову не тривожило вже ніщо.
Розділ сорок дев'ятий
МІЧМАН РОБИТЬ ВІДКРИТТЯ
Спала Флоренс довго. Минув полудень, вечоріло, а вона, неспокійна душею й тілом, і далі спала, не відчуваючи ні свого незвичайного ложа, ні шуму та гамору на вулиці ні світла, що просмикувалось крізь запнуте вікно. Та геть забути про все, що відбулося в домі, який уже не існував для неї, навіть цей глибокий сон-змора не давав Якийсь невиразний і скорботний спогад про ці події, що дрімав у ній, так і не заснувши, тяжів над усім іншим. Тупий жаль, схожий на приспане відчуття болю, був при ній невідступно, і бліді щоки мокріли від сліз частіше, аніж хотілось би бачити капітанові, який час до часу тихенько встромляв голову в прочинені двері.
Сонце схилилось уже до заходу і, визираючи з червонястого туману, немов золотими стрілами, наскрізь прошивало промінням віконця й ажурне плетиво на шпилях міських церков; ще далі жевріло вогненною стежкою поперек ріки з її пласкими берегами; ген далеко на морі, золотило вітрила суден, і заливало обрії, що відкривалися з тихих кладовищ на заміських пагорбах, багряною повінню, єднаючи небо і землю в одну дивовижну заграву, коли Флоренс розплющила обважнілі повіки, водячи байдужими, чужими очима по незнайомих стінах та прислухаючнсь, так само байдуже, до метушні за вікнами.