Командир "Сысоя Великого", капітан 1-го рангу Озеров, сподіваючись на їхню допомогу в рятуванні людей, відіслав свій міноносець назад до крейсера. "Громкий", розвиваючи хід, густо задимив всіма чотирма трубами.
До "Сысоя" наближались три ворожі допоміжні крейсери "Сінано-мару", "Явата-мару" і "Тайман-мару". При них був ще міноносець "Фубукі". Броненосець, не дожидаючи стрільби з боку японців, попередив їх сигналами; "Тону і прошу допомоги". Японці запитали: чи здається він? Капітан 1-го рангу Озеров наказав відповісти їм позитивно. Через годину до броненосця підійшла ворожа шлюпка. Японці, зійшовши на палубу, насамперед підняли на гафелі свій прапор, але ніяк не могли спустити російського прапора, що майорів на фор-стеньзі. Корабель, гинучи, сумно похитувався під прапорами двох ворожих держав. Японці хотіли взяти його на буксир, але він не дався їм: о дев'ятій годині ранку "Сысой Великий", покинутий всіма, перевернувся і потонув за три милі від берега. Російські офіцери і матроси перебралися на ворожі кораблі.
Години через дві "Владимир Мономах" зупинився за чотири милі від острова і почав спускати уцілілі шлюпки, щоб переправити на берег команду. В цей час на горизонті показався японський міноносець "Сірануї", а потім — допоміжний крейсер "Садо-мару".
"Владимир Мономах" стояв на одному місці, наповняючись водою. "Садо-мару" зробив у нього кілька пострілів, але він не відповів на це. На спущених з нього шлюпках розмістилося близько двохсот п'ятдесяти чоловік і попливли до берега. Наблизився ще ворожий допоміжний крейсер "Маншю-мару".
Побачивши противника, старший артилерист Новиков стурбувався і скомандував:
— Обслуга — до гармат! Двадцять шість кабельтових! Але командир розсердився і закричав:
— Не стріляти! *Гам можуть бути росіяни, підібрані з води. Рятуватися! Я наказую продовжувати рятуватись!
І, звертаючись до старшого артилериста, сказав строго офіціальним тоном:
— Лейтенант Новиков! Я вам забороняю стріляти! Та й снарядів у нас майже не лишилося.
Команда, стрибаючи за борт, рятувалась на плотах, анкерках, буях і коркових поясах. "Садо-мару" і "Маншю-мару", наблизившись до російського крейсера, спустили шлюпки і стали підбирати людей. Одна з них пристала до борту "Мономаха". На його палубу піднялись японці, щоб оволодіти ним, але зараз же переконалися, що крейсер, наповнений водою, ледве тримається на поверхні моря. Вони обмежились тільки тим, що взяли в полон командира Попова та старшого офіцера Єрмакова і попрямували до "Садо-мару". Плаваючих людей і далі рятували японські шлюпки і свій баркас № 2. На нього витягли з води лейтенанта Новикова. Цей баркас уже зробив один рейс і тепер удруге пристав до борту "Маншю-мару". Полонені офіцери і матроси швидко піднялися на палубу ворожого судна. На баркасі лишилися тільки лейтенант Новиков і два матроси. Вони не хотіли виходити. До них спустились два японські квартирмейстери з рушницями за плечима. Один з японців крикнув по-російському:
— Марш на палубу!
Другий дістав з-під кормової банки якийсь пакунок і почав розгортати його. Це був баркасний андріївський прапор. Японець встиг тільки усміхнутися своїй знахідці, як Новиков лівою рукою вихопив у нього прапор, а правою оголив свою шаблю. На момент противник розгубився. Прапор, разом з шаблею, яка проткнула його, полетів у воду і потонув. Зараз же і сам Новиков, діставши в плече удар рушничним прикладом, повалився на банки і стиснув від болю зуби. Потім його силою витягли на палубу "Маншю-мару".
Серед матросів, що держалися на воді, був і обер-аудйтор, підполковник Маневський. З посірілим обличчям, в корковому рятувальному поясі, він однією рукою гріб, намагаючись швидше відплисти від гинучого крейсера, а другою високо підняв, наче напоказ, величезний чорний портфель. Косе проміння сонця грало на нікельованих ріжечках і застібках портфеля. Які документи були в ньому? Звіти про закінчені і початі судові процеси та дисциплінарні стягнення, що стосувалися команди.
Один з матросів порадив йому:
— Киньте, ваше високоблагородіє, портфель. Без нього зручніше буде вам плавати.
— Не можу: тут офіційні папери,— відповів обер-аудитор Маневський.
Почулися ще голоси:
— Хіба чорнильна душа розлучиться з документами?
— Не слухайте їх, ваше високоблагородіє, цих неуків. Що вони розуміють? Дома вам ці папірці знадобляться для господарства.
Обер-аудитор оглядався на тих, хто кидав йому злі репліки, і примічав їхні обличчя. Можливо, в його голові спливали статті військово-морського закону, які визначали кари нижнім чинам за образу офіцера. Але тепер він сам був у біді, і, щулячись від холоду, мовчав. Він дбав лише про одне — як би зберегти портфель. Все втрачено: загинула 2-а ескадра, а разом з нею загинули і останні надії далекосхідної армії. Росії більше ні на що було розраховувати, щоб подолати противника. Але підполковник Маневський не розумів цього і все ще надавав значення своїм дріб'язковим папірцям. Гойдаючись на брижах, він міцно, як прапор, тримав над головою портфель, уособлюючи собою бюрократичну владу Російської імперії.
"Владимир Мономах", наче зменшуючись зростом, осідав у море. Вода дійшла до його ілюмінаторів. Він тремтів усім корпусом, втрачаючи останню плавучість. З усього екіпажу на ньому тепер було чотири матроси і один мічман. В коркових поясах, готові в будь-який момент стрибнути за борт, вони стояли на пів'юті і чекали. Підійшов свій баркасі зняв їх. На крейсері залишилися самі кури— мимовільні винуватці його загибелі. Вони заспокоїлись. На палубі було тихо. Кури мирно, як на селі, розмовляли між собою своєю пташиною мовою, наче ділилися враженнями про минулі страхіття бою.
Баркас, відходячи, попрямував до "Маншю-мару". Позаду залунав спів півня. На баркасі всі оглянулись. На мить крейсер випрямився і почав тонути, похмуро чорніючи на сонці краями бортів. На виклик першого півня переможно відгукнувся його суперник, взявши нотою вище. Збуджені радістю весни, вони вважали себе поза небезпекою і не підозрівали, що цей спів їхній буде останній. Кури не встигли дослухати ще завзятіший і переможніший голос третього півня — повного "кукуріку" він не дотягнув і зірвався на найвищому переливі. Від "Владимира Мономаха" лишались тільки його щогли, але й вони поринали в глибину сяючого моря, тягнучи за собою бойові стеньгові прапори.
ОДИН ПРОТИ ТРЬОХ
Міноносець "Громкий" був прикріплений до крейсера "Олег", на щоглі якого майорів прапор адмірала Енквіста. "Громкий" ішов замикаючим у другому відділенні міноносців. Усі люди за бойовим розписом були на своїх місцях, готові зчепитися з ворогом, але спочатку міноносцю просто нічого було робити. Якомога далі від японських пострілів — от яке було його "бойове завдання", згідно з інструкцією. Він мчав по морю, гойдаючись на хвилях, димлячи чотирма трубами, і тоді здавалося, що корабель підвішено до неба на чорних волохатих канатах. Зрідка, коли наближались до нього легкі ворожі судна, він починав у них стріляти. Звичайно, його п'ять 47-міліметрових гармат і одна 75-міліметрова мало могли завдати шкоди японцям. Іноді і біля нього здіймались стовпи води від вибухів ворожих снарядів.
На містку міноносця стояло кілька чоловік. Жвавим, метким білявим хлопчиком здавався, незважаючи на свої двадцять шість років, сигнальник Скородумов, що стежив за горизонтом. Він не випускав з своїх гострих сірих очей" жодного руху ворожих суден. Якщо він одразу не міг дещо розрізнити, то рвучко перехилявся через поручні, начебто хотів рвонутися вперед. Рульовий Плаксін зосереджено схилив вилицювате обличчя над компасом. Мічман Шелашников, обпершись на штурманський столик, старанно проводив на карті прокладку курсу свого судна. Цей непоказний і завжди скромний меланхолік "Моня", як його звали офіцери на кораблі, сумував і зараз. Може, він і в бойовій обстановці весь час згадував свою наречену, яка залишилася в Петербурзі.
Майже на цілу голову вищий від інших був командир — капітан 2-го рангу Георгій Федорович Керн. Він раз у раз приставляв до своїх карих очей бінокль, оглядаючи битву. В усій його високій і тонкій постаті, трохи сутулуватій, із запалими грудьми, з різко окресленими крізь кітель лопатками, ніщо не нагадувало бравого офіцера. Іноді, особливо в приватних розмовах, його смугляве, з тонкими рисами обличчя освітлювалося раптом такою дитячо-наївною посмішкою, яка змушувала присутніх забувати, що перед ними військова людина. Ходив він повільно, широко розставляючи носки, і завжди здавався виснаженим, наче після важкої хвороби. Але в кволому тілі командира крилась непохитна сила волі. Це добре знали і його підлеглі, які звикли до того, шо він, скупий на слова, не любив повторювати свої розпорядження.
Похід 2-ї ескадри на Далекий Схід, погано підготовлений технічно й організаційно та ще очолюваний бездарним командуванням, здавався йому марним. Це прохоплювалося в нього не раз у розмовах із своїми офіцерами. Проте з його боку було зроблено все, щоб з честю виконати обов'язок воїна. На жодному кораблі ескадри команда не пройшла такої бойової підготовки, як на міноносці "Громкий". Керна високо цінили також його найближчі помічники: старший офіцер лейтенант Паскін, артилерійський офіцер мічман Потьомкін, штурман Шелашников і судновий інженер-механік Сакс. Кожний з них намагався якомога краще виконати свої обов'язки в цілковитій згоді з командиром. І домігся він від своїх підлеглих дружної спайки і високої дисципліни, ніколи і ні при яких обставинах не підвищуючи голосу. Завжди він говорив тихо, але з твердою впевненістю і так переконливо, що всі його розпорядження виконувались точно.
Сигнальник Скородумов, швидко повернувшись до командира, доповів:
— Ваше високоблагородіє, в наш бік повертають японські крейсери. Керн наставив на них бінокль і зараз же наказав:
— Підняти сигнал "Олегу": "Бачу японські крейсери на ЭУ 30°". Немов у відповідь на цей сигнал флагманський корабель із своїм
загоном крейсерів повернув у бік противника і почав по ньому стріляти. Транспорти і міноносці були прикриті. Люди повеселішали. Але раптом пролунав тривожний голос:
— Людина за бортом!
Матроси побачили: на хвилях борсається людина з скуйовдженою бородою.