– То ви хочете спекулювати на мені?
– Ох, нащо такі гучні слова!
– Попереджаю, що це марно, дядечку Кадрусе.
– Та не гнівайся, малюче, ти ж і сам повинен знати, що таке лихо, а воно ж робить людину заздрісною. Я гадаю собі, що ти вештаєшся П'ємонтом і Тосканою і гаруєш чичероне або носієм, і шкодую тебе, як шкодував би рідну дитину. Ти ж пам'ятаєш, я завжди прозивав тебе сином.
– А далі що? Далі?
– Ох ти ж, забіяко! Потерпи трохи.
– Я й так терплю. Закінчуйте ж бо.
– І раптом я зустрічаю тебе коло застави, у повозі з чепурним служкою. Ти що, знайшов золоте родовище чи придбав маклерський патент?
– То ви заздрите?
– Ні, я просто задоволений, такий задоволений, що хотів привітати тебе, малюче, та я був недобре вбраний, тож ужив заходів безпеки, щоб тебе не компрометувати.
– Добрі заходи безпеки! – сказав Андреа. – Забалакати зі мною в присутності слуги!
– Нічого не вдієш, синку, я забалакав, коли пощастило зустрітися. Кінь твій прудкий, повіз легенький, та й сам ти слизький, наче в'юн, – якби сьогодні я проґавив тебе, то, либонь, і не зловив би більше.
– Ви ж бачите, я не ховаюся.
– Це твоє щастя, і я дуже хотів би сказати це про себе; а ось я ховаюся. Крім того, я боявся, що ти мене не впізнаєш; але ти таки впізнав мене! – докинув Кадрус із мерзенною посмішкою. – Це так люб'язно з твого боку!
– Гаразд, – сказав Андреа, – то що ж ви хочете?
– Ти кажеш мені "ви". Недобре це, Бенедетто, адже я твій давній приятель; гляди ж бо, а то я стану вимогливий.
Та погроза погамувала гнів Андреа, і він відчув, що має поступитися.
Він знову пустив коня клусом.
– Недобре так поводитися зі мною, Кадрусе, – сказав він. – Ти сам кажеш, що ми давні приятелі, ти з Марселя, а я...
– То ти тепер знаєш, хто ти?
– Та ні, але ж я виріс на Корсиці. Ти старий і впертий, я молодий і непоступливий. Недобре, як ми почнемо погрожувати один одному, нам ліпше все вирішувати ладком. Хіба я винен, що доля усміхнулася мені, а тобі не щастить, як і раніш?
– То тобі справді поталанило? Значить, і той слуга, і бричка, й убрання не позичені? Що ж, тим ліпше! – сказав Кадрус, і очі його аж засяяли від захланності.
– Ти сам це добре бачиш і розумієш, якщо вже забалакав до мене, – дедалі дужче хвилюючись, сказав Андреа. – Якби в мене була така хустина на голові, як оце в тебе, замурзана сорочка на плечах і подерті шкарбани на ногах, то ти не підійшов би до мене.
– Бач, як ти зневажаєш мене, малюче. Недобре це! Тепер, коли я тебе знайшов, ніщо не завадить мені вбратися у найліпшу одіж. Я ж бо знаю, яке в тебе добре серденько: якщо в тебе два костюми, ти один віддаси мені, адже я віддавав тобі мою порцію бобів і юшки, як тобі хотілося їсти.
– Правда твоя, – сказав Андреа.
– Ох і апетит був у тебе! Він у тебе так само добрячий?
– Авжеж, – зареготав Андреа.
– Уявляю, як ти пообідав оце у того князя.
– Та то не князь, а тільки граф.
– Граф? Заможний?
– Так, але не чіпай його, бо з цим паном непросто мати справу.
– Та не переймайся! Ніхто не чіпає твого графа, можеш лишити його собі. Але, звісно ж, – докинув Кадрус із тією ж таки мерзенною посмішкою, – за це доведеться труснути капшуком.
– Та й скільки ж ти хочеш?
– Гадаю, на сто франків щомісяця...
– Еге?
– Я зможу існувати...
– На сто франків?
– Кепсько, звісно ж, ти сам це розумієш, але...
– Але?
– На сто п'ятдесят франків я пречудово влаштуюся.
– Ось тобі двісті, – сказав Андреа.
І тицьнув йому десять луїдорів.
– Гаразд, – сказав Кадрус.
– Заходь до швейцара кожного першого числа, і будеш отримувати стільки ж.
– От бачиш, ти знову принижуєш мене!
– Як це?
– Змушуєш мене звертатися до прислуги! О ні, я, знаєш, хочу мати діло з тобою.
– Гаразд, приходь до мене, і кожного першого числа, принаймні поки мені будуть виплачувати грошенята, ти будеш отримувати своє.
– Бачу, я не помилився в тобі. Ти непоганий хлопчина, добре, як таким людям таланить. Ну ж бо розкажи, як це тобі так пощастило?
– Нащо це тобі? – запитав Кавальканті.
– Знову не довіряєш!
– Нітрохи. Я знайшов мого батька.
– Справжнього батька?
– Ну... він дає мені грошенята...
– То ти віриш йому й шануєш його, зрозуміло. А як звати твого батенька?
– Майор Кавальканті.
– І він задоволений тобою?
– Поки що, либонь, задоволений.
– А хто це допоміг тобі його знайти?
– Граф Монте-Крісто.
– Оцей, що в нього ти допіру був?
– Ага.
– Послухай, постарайся влаштувати мене до нього дідусем, якщо вже він таким опікується.
– Мабуть, я побалакаю з ним про тебе; а поки що ти чим будеш перейматися?
– Я?
– Авжеж, ти.
– Дуже люб'язно, що ти про це турбуєшся, – сказав Кадрус.
– Мені здається, – сказав Андреа, – якщо вже ти мною цікавишся, то я теж маю право дещо розпитати в тебе.
– Правда твоя... Я винайму кімнату в гарному домі, уберуся чепурненько, щодня буду голитися і ходитиму до кав'ярні читати газети. Вечорами буду ходити в театр з якоюсь компанією клакерів. Та й узагалі буду вдавати крамаря, що пішов на відпочинок, я завжди про це мріяв.
– Що ж, добре. Якщо ти втілиш цей намір і будеш обачно поводитися, усе буде чудово.
– Погляньте лишень на цього Боссюе! А ти ким станеш? Пером Франції?
– Усе можливе! – відказав Андреа.
– Майор Кавальканті, може, й пер... та, на жаль, спадковість у цьому ділі скасована.
– Про політику не будемо, Кадрусе! Що ж, ти здобув, що тобі треба було, і ми приїхали, то вилазь і щезни.
– Боронь Боже!
– Чом це?
– Подумай сам, малюче, на голові в мене червона хустина, чоботи без підошов, жодних паперів, та ще й у кишені десять луїдорів, якщо не брати до уваги того, що було там уже – одне слово, двісті франків. Та мене неодмінно заарештують коло застави! Щоб виправдатися, я муситиму заявити, що це ти дав мені ці грошенята, тож розпочнеться дізнання, потім слідство, дізнаються, що я покинув Тулон, ні в кого не спитавшись, і мене поженуть етапом до самого Середземного моря. І я знову стану номером сто шостим, і прощавайте, мої мрії зробитися крамарем, що відійшов від справ! Нізащо, синку, я волію гідно мешкати у столиці.
Андреа спохмурнів; любий син Кавальканті був, як він сам ото зізнався, страшенно впертий. Він зупинив коня, хутко роззирнувся довкруги, і, поки його погляд допитливо озирав усе, рука мов ненавмисне сягнула до кишені й намацала колодку кишенькового пістоля.
Та водночас Кадрус, що ні на мить не зводив очей зі свого супутника, завів руки за спину і потихенько відкрив довгого іспанського ножа, якого завжди мав при собі про всяк випадок.
Приятелі були вочевидь варті один одного і зрозуміли це; Андреа спокійнісінько витяг руку з кишені й заходився гладити свої рудуваті вуса.
– Нарешті ти житимеш щасливо, дядечку Кадрусе, – сказав він.
– Старатимуся зробити все можливе задля цього, – відказав корчмар із Ґарського мосту, складаючи ножа.
– Добре, гайда до Парижа. А як ти поминеш заставу, не викликаючи підозри? Мені здається, у такому вбранні ти ризикуєш ще дужче, сидячи в повозі, ніж простуючи пішки.
– Зачекай, – сказав Кадрус, – зараз побачиш.
Він надів капелюх Андреа, убрав кирею з великим коміром, яку покинув у бричці слуга, і прибрав зосередженого вигляду, який личить доброму слузі, коли його пан сам править кіньми.
– А я так і поїду голомозий? – поспитався Андреа.
– Пусте! – пирхнув Кадрус. – Сьогодні такий вітрюган, що в тебе могло зірвати капелюха.
– Гаразд, – відказав Андреа, – завершимо цю справу.
– А хто ж тобі заважає? – запитав Кадрус. – Сподіваюся, не я?
– Цить!.. – прошепотів Кавальканті.
Заставу поминули щасливо.
Діставшись першої вулиці, Андреа зупинив коня, і Кадрус плигнув додолу.
– Зачекай, – сказав Андреа, – а кирея, а мій капелюх?
– Ти ж не хочеш, щоб я застудився. – відтяв Кадрус.
– А як же ж я?
– Ти молодий, а я вже старію. Бувай, Бенедетто!
І він зник у провулку.
– Ох, – сказав Андреа, – невже на землі неможливе цілковите щастя?
VIII. Подружня сварка
Діставшись майдану Людовика XV, юнаки розлучилися: Моррель подався на Бульвари, Шато-Рено – до мосту Революції, а Дебре попрямував набережною.
Моррель і Шато-Рено, певне, подалися до рідних домівок, як ото кажуть і досі з трибун Палати в гарно побудованих промовах і на сцені театру на вулиці Ришельє у гарно написаних п'єсах, проте Дебре вчинив інакше. Біля брами Лувра він звернув ліворуч, уклуса перетнув Карусельний майдан, попрямував вулицею Сен-Рок, звернув на вулицю Мішодьєр і під'їхав до Данґлярового дому саме тієї миті, коли Вільфорове ландо, одвізши його самого з дружиною в передмістя Сент-Оноре, доправило додому баронесу.
Як своя людина в домі, Дебре перший заїхав у дворисько, кинув повід лакеєві, а сам повернуся до повозу, допоміг пані Данґляр вийти відтіля і взяв її попідруч, щоб відпровадити до покоїв.
Тільки брама зачинилася і баронеса разом із Дебре опинилася у дворі, він сказав:
– Що з вами таке, Ерміно? Чому вам стало недобре, коли граф розповідав ту історію чи радше казку?
– Тому що я взагалі кепсько почувалася сьогодні, друже мій, – відказала баронеса.
– Та ні, Ерміно, – заперечив Дебре, – ніколи я цьому не повірю. Навпаки, ви були в доброму гуморі, коли приїхали до графа. Щоправда, пан Данґляр був трохи не в дусі, та знаю, що ви не дуже звертаєте увагу на його кепський настрій. Хтось засмутив вас. Розкажіть мені, у чім річ, ви ж знаєте, я не потерплю, щоб вас кривдили.
– Запевняю вас, Люсьєне, ви помиляєтеся, – сказала пані Данґляр. – Річ просто в самопочуванні, як я вам сказала, та ще в кепському настрої, який ви помітили і про який я вам не хотіла казати.
Було зрозуміло, що пані Данґляр перебуває під владою того нервового збудження, якого й самі жінки не усвідомлюють як слід, або ж вона, як угадав Дебре, зазнала якогось прихованого струсу, що про нього не хотіла зізнаватися. Дебре звик рахуватися з безпричинною нервозністю, як з одним зі складників жіночої натури, тож він перестав наполягати і вирішив чекати сприятливої миті, коли можна буде знову поставити це запитання чи коли вона сама надумає зізнатися.
Біля дверей свого покою баронеса зустріла панну Корнелі, свою покоївку.
– Що робить моя донька? – запитала пані Данґляр.
– Цілий вечір училася, а потім уклалася в ліжко, – відказала панна Корнелі.
– Та, мені здається, хтось грає на роялі?
– Це грає панна Д'Армії , а панна Ежені вже в ліжку.
– Гаразд, – сказала пані Данґляр, – допоможіть мені роздягнутися.
Вони ввійшли до покою.