– Прошу вас сюди, панове, прошу вас, пане де Вільфоре, – щоб моя заява була законна, я маю зробити її у присутності належного представника влади.
Граф Монте-Крісто взяв де Вільфора попід руку і, притуляючи до себе водночас руку пані Данґляр, попровадив їх до платана, де тінь була найгустіша.
Решта гостей подалася за ними.
– Погляньте, – сказав граф Монте-Крісто, – отут, на цьому самому місці, – він тупнув ногою, – щоб оновити старі дерева, я звелів їх обкопати і насипати чорнозему; і ось мої робітники, копаючи, наткнулися на скриньку чи радше на залізні клямри скриньки, поміж якими лежав скелет допіру народженого немовляти. Це вже не фантасмагорія, правда ж?
Граф Монте-Крісто відчув, як напружився лікоть пані Данґляр і як здригнулася Вільфорова рука.
– Допіру народженого немовляти? – перепитав Дебре. – А нехай йому! Здається, справа стає поважна.
– Ось бачите! – сказав Шато-Рено. – Значить, я не помилявся, коли казав, що і в будинків, як і в людей, є своя душа і своє обличчя, де відбивається їхня внутрішня сутність. Той дім був сумний, бо йому дошкуляло сумління, а сумління дошкуляло йому тому, що він приховував у собі злочин.
– Та чому ж саме злочин? – запитав де Вільфор, зробивши над собою останнє зусилля.
– Овва! Живцем похована дитина – це, на вашу думку, не злочин? – вигукнув граф Монте-Крісто. – Яку ж назву даєте ви такому вчинку, пане королівський прокуроре?
– А звідки відомо, що поховали її живцем?
– А нащо ж закопали її тут? Цей сад ніколи не був цвинтарем.
– Як у вас у Франції поводяться із убивцями дітей? – наївно запитав майор Кавальканті.
– Їм просто відрубують голову, – відтяв Данґляр.
– Ага, відрубують голову! – мовив Кавальканті.
– Здається, так. Правда ж, пане де Вільфоре? – запитав граф Монте-Крісто.
– Так, пане графе, – відказав той голосом, де вже не було нічого людського.
Граф Монте-Крісто зрозумів, що більше вже не зможуть витерпіти ці двоє, для котрих він приготував цю сцену; він не хотів сягати далеко.
– А кава, панове! – сказав він. – Ми про неї геть забули.
І він попровадив гостей назад до столу, що стояв посеред моріжка.
– Ох, пане графе, – сказала пані Данґляр, – мені соромно зізнатися в такій слабості, та всі ці моторошні історії вивели мене з рівноваги; дозвольте мені сісти, коли ваша ласка.
І вона впала на стілець.
Граф Монте-Крісто вклонився їй і підійшов до пані де Вільфор.
– Здається, пані Данґляр знову потребує вашого слоїчка, – сказав він.
Та раніше, ніж пані де Вільфор встигла підійти до подруги, королівський прокурор уже прошепотів пані Данґляр:
– Нам треба побалакати.
– Коли?
– Завтра.
– Де?
– У моєму службовому кабінеті... у суді, якщо ви нічого не маєте проти, – як на мене, це найбезпечніше місце.
– Я прийду.
Тієї миті підійшла пані де Вільфор.
– Дякую вам, люба моя, – сказала пані Данґляр, намагаючись усміхнутися, – усе минулося, мені вже набагато ліпше.
VII. Жебрак
Було вже пізно; пані де Вільфор звела річ про повернення до Парижа, на що не зважилася пані Данґляр, попри те, що їй було вочевидь недобре.
Отож, на прохання дружини, пан де Вільфор перший дав на здогад, що пора додому. Він запропонував пані Данґляр місце у своєму ландо, щоб його дружина могла доглядати її. Данґляр поринув у цікаву ділову розмову з Кавальканті, тож не звертав ніякої уваги на те, що діялося.
Прохаючи в пані де Вільфор слоїчка, граф Монте-Крісто помітив, як Вільфор підійшов до пані Данґляр, і, розуміючи його стан, здогадався про те, що він їй сказав, хоч той говорив так тихо, що й сама пані Данґляр насилу почула його.
Ні у що не втручаючись, граф Монте-Крісто дав посідати на коней і поїхати Моррелеві, Дебре й Шато-Рено, а обом паням відбути у Вільфоровому ландо; зі свого боку, Данґляр, що почував дедалі дужчий захват від старого Кавальканті, запросив його до себе в ридван.
Що ж до Андреа Кавальканті, то він попрямував до брички на двох колесах, що запряжена була великим сивим конем, якого, звівшись навшпиньки, тримав за гнуздечку слуга, що був карикатурою на англійського грума.
За обідом Андреа мало розмовляв: він був дуже кмітливий хлопчина й мимохіть остерігався бовкнути якусь дурню в товаристві таких заможних і впливових людей, крім того, його широко розплющені очі не без тривоги зупинялися на королівському прокуророві.
Потім його захопив Данґляр, який, зиркнувши на старого штивного майора і його досить несміливого сина і зіставивши ті прикмети із привітністю до них графа Монте-Крісто, вирішив, що має справу з якимось набобом, що прибув до Парижа, щоб удосконалити світське виховання свого спадкоємця.
Тож він із невимовною прихильністю зиркав на величезний самоцвіт, що сяяв на майоровому мізинці, тому що майор, як людина обережна і досвідчена, остерігаючись, щоб часом не скоїлося чогось із його асигнаціями, відразу ж обернув їх коштовностями. Потім, по обіді, буцім провадячи бесіду про промисловість і мандрівки, він розпитав батька і сина про їхній спосіб життя, а вони, оскільки їх попередили, що саме у Данґляра відкриють їм поточний рахунок, одному на сорок вісім тисяч франків одноразово, а другому на п'ятдесят тисяч ліврів щороку, були з банкіром чемні й переповнені такою люб'язністю, що ладні були потиснути долоні його слугам, аби лиш дати вихід вдячності, яка охопила їх.
Та повага, сказати б навіть, ота шанобливість, яку викликав у Данґлярові Кавальканті, посилювалася ще однією обставиною. Майор, що улягав принципові Горація nil admirari[60], як ми бачимо, задовольнився тим, що засвідчив свою обізнаність, сповістивши, в якому озері водяться оті великі міноги. А потім спокійнісінько з'їв свою порцію риби. І Данґляр виснував, що такі розкоші – звичайне діло для славетного нащадка Кавальканті, який, певне, у себе в Луцці харчується форелями, виписаними зі Швейцарії, і лангустами, яких доправляють із Бретані тим самим способом, яким граф Монте-Крісто отримав міног із озера Фузаро і стерлядь із Волги.
Тож він із очевидною прихильністю вислухав слова Кавальканті:
– Завтра, мосьпане, я буду мати за честь завітати до вас у справі.
– А я, шановний добродію, – відказав Данґляр, – вважатиму за щастя зустрітися з вами.
І запропонував старому Кавальканті, якщо той згоден позбутися синового товариства, підвезти його до готелю Принців.
Кавальканті відказав, що його син уже давно звик провадити життя самостійного парубка, має власних коней і ридвани, й оскільки сюди вони прибули порізно, то він не бачить, чому і відбути порізно не можна було б.
Отож, майор сів у Данґлярів ридван. Банкір сів поруч, дедалі дужче захоплюючись тверезими судженнями цього чолов'яги про ощадність і акуратність, що проте не заважало йому давати синові п'ятдесят тисяч франків щорічно, а задля цього потрібно було мати річний зиск у п'ятсот чи шістсот тисяч франків.
Тим часом Андреа задля дужчої пихи сварив на всі заставки свого служку за те, що той не подав коня до під'їзду, а лишився чекати коло брами і в такий спосіб змусив його зробити аж тридцять кроків, щоб дійти до брички.
Слуга покірно вислухав ту догану; щоб утримати коня, який нетерпляче бив копитом, він ухопив його лівою рукою за гнуздечку, а правою простягнув віжки Андреа, який узяв їх і вже поставив ногу в лакованому черевику на приступку.
Тут хтось поклав йому долоню на плече. Він обернувся, гадаючи, що це Данґляр або граф Монте-Крісто забули щось йому сказати і згадали про це останньої миті.
Та замість них він побачив чудернацьке, обсмалене сонцем обличчя, яке заросло густою бородою натурника, очі, що палали немов жарини, і глузливу посмішку, яка показувала тридцять два лискучі білі зуби, гострі й хижі, наче у вовка чи шакала.
Та голова, укрита шпакуватою, тьмяною чуприною, була обв'язана червоною картатою хусткою; довготелесе, марне́ і кощаве тіло було вбране у страшенно подерту і замурзану сорочку, і здавалося, із кожним порухом того чолов'яги його кістки повинні торохтіти, мов у скелета. Рука, що ляснула Андреа по плечі – то було перше, що він угледів, здалася йому велетенською.
Ми не знаємо, чи впізнав він у світлі ліхтаря те обличчя, чи й просто приголомшений був жахливим виглядом того чолов'яги, принаймні він здригнувся і позадкував.
– Що ви хочете від мене? – поспитався він.
– Перепрошую, мосьпане, – сказав чолов'яга, прикладаючи руку до червоної хустини, – може, я заважаю вам, та мені треба вам дещо сказати.
– Уночі милостині не просять, – втрутився служка, намагаючись позбавити свого пана від настирливого волоцюги.
– Я не прошу милостині, любий мій, – іронічно посміхаючись, сказав незнайомець, і в тій посмішці було щось таке страшне, що слуга відступив, – я тільки хочу сказати два слова твоєму панові, який дав мені одне доручення два тижні тому.
– Послухайте, – сказав Андреа й собі досить твердим голосом, щоб слуга не помітив, який він збурений, – що вам потрібно? Кажіть хутчій.
– Мені треба, – ледве чутно мовив чолов'яга у червоній хустці, – мені треба, щоб ви позбавили мене від необхідності повертатися до Парижа пішки. Я геть зморився, і не так добре пообідав, як ти, тож насилу тримаюся на ногах.
Андреа здригнувся, почувши, як до нього звертаються.
– Та що ж ви все-таки хочете? – поспитався він.
– Хочу, щоб ти підвіз мене у своєму гарному повозі.
Андреа пополотнів, та нічого не сказав на те.
– Авжеж, уяви собі, – сказав чоловік у червоній хустині, застромивши руки до кишень і зухвало дивлячись на юнака, – оце цього я хочу! Чуєш, маленький мій Бенедетто?
Від того імені Андреа, здається, подався; він підійшов до слуги і сказав:
– Я справді дав цьому чоловікові доручення, і він має прозвітувати мені. Дійдете до застави пішки, а там найміть бідку, щоб не дуже запізнитися.
Здивований слуга пішов собі.
– Дай принаймні мені від'їхати у затінок, – сказав Андреа.
– Та я й сам відпроваджу тебе в належне місце, ось побачиш, – сказав чолов'яга у червоній хустині.
Він узяв коня за гнуздечку і попровадив бричку в темний закут, де справді ніхто не міг побачити тої пошани, яку виявляв до нього Андреа.
– Це я роблю не заради того, щоб проїхати в гарному повозі, – сказав він. – Ні, просто я зморився, та й хочу побалакати з тобою про справи.
– То сідайте, – сказав Андреа.
Шкода, що було вже темно, а то цікаве видовисько становив собою той бурлака, що сидів на шовкових подушках, а поруч із ним правив конем елегантний молодик.
Андреа проїхав усеньке село, не зронивши і пари з вуст, його супутник теж мовчав і тільки посміхався, наче страшенно був задоволений тим, що їх ніхто не може ні бачити, ні чути; потім він зупинив коня і, згорнувши руки на грудях, обернувся до чолов'яги в червоній хустці.
– Послухайте, – сказав він, – що вам треба від мене? Нащо ви порушуєте мій спокій?
– Ні, хлопчино, ти скажи мені, чому ти мені не довіряєш?
– У чому я не довіряю вам?
– У чому? Ти ще й питаєш мене? Ми з тобою розлучаємося на Варському мосту, ти кажеш мені, що вирушаєш до П'ємонта і Тоскани, аж раптом опиняєшся в Парижі!
– І чим це вам стає на заваді?
– Та нічим, навпаки, я сподіваюся, це піде мені на користь.
– Ти ба! – сказав Андреа.