Ніде на обрії не показувалася земля. У центрі судно, довкруг вічний і незмінний водяний обшир. Магнітна стрілка в нактоузі була ніби віссю обертання, до якої припнуто "Мері Тернер". Сонце сходило безумовно на сході й заходило безумовно па заході — звісно, з поправкою на девіацію та магнітне схилення; а вночі зорі й сузір’я рухались по небесному склепінню своїми шляхами.
І ось якраз там стали посилати на щогли дозорців, щоб вартували від світу до смерку, а на ніч "Мері Тернер" лягала в дрейф. Старий Моряк запевняв, що мета все ближче й ближче, і врешті всі троє пайовиків виправи почали лазити на щогли. Грімшо вдо-вольнявся тим, що ставав на грот-салінг; капітан Доун залазив ще вище, сідав на клотик фок-щогли й ногами обхоплював її вершок. А Нішіканта відривався від своїх нескінченних акварелей у дусі дівчини-пансіонерки, і двоє струнких матросів, осміхаючись, помагали йому витеребити свою тушу по бізань-вантах до салінга, прив’язували там, і він запаленими жадобою золота очима обдивлявся залитий сонцем простір моря крізь найкращий з усіх морських біноклів, які лишилися невикуплені в його заставних касах.
— Дивно, — мурмотів Старий Моряк. — Дуже дивно. Це ті самі місця. Помилки не могло бути. Тому юнакові, третьому помічнику, я вірив, як собі. Хоч йому було тільки вісімнадцять років, але мореплавець із нього був кращий за самого капітана. Хіба ж він не вивів баркаса до атолу за вісімнадцять днів? Без справжнього суднового компаса, і ви знаєте самі, як важко визначатися секстаном із човна, по такому низькому горизонті, у велику хвилю! Сам він умер, але, вмираючи, сказав мені правильний курс, і я виплив до атолу на другий день після того, як зіпхнув його тіло за борт.
Капітан Доун знизував плечима й відповідав гнівним поглядом на недовірливий погляд вірменського єврея.
— Не міг же він потонути… — тактовно порушував Старий Моряк прикру паузу. — Це справжній острів, а не риф чи коса. Левина Голова здіймається над рівнем моря на три тисячі вісімсот тридцять п’ять футів. Я сам бачив, як капітан із третім помічником триангулювали її.
— А я прочесав тут усе море, як гребінцем, — вибухав капітан Доун. — І не такі рідкі зубці в мого гребінця, щоб пропустити гору в чотири тисячі футів.
— Дивно, дивно… — знову мурмотів Старий Моряк замислено, скорше сам до себе, ніж до шукачів скарбу. Тоді, враз прояснівши, додавав:
— Але ж схилення змінилося, капітане Доуне! Ви зважили на зміну в схиленні за півсторіччя? Вона ж мусить дати чималу неточність. Скільки я знаю, хоч я й не навігатор, тоді ще не вміли так точно враховувати. магнітного схилення, як тепер.
— Довгота й широта не змінюються, — відповідав капітан. — Схилення й девіацію враховують тільки під час прокладання курсу, а не у визначенні координат.
Для Нішіканти то була китайська грамота, і він зразу обставав за Старим Моряком.
Але той був чоловік справедливий. На хвильку давши перевагу євреєві, він зразу ж по тому визнавав рацію й капітанові.
— Як шкода, що в нас тільки один хронометр! — казав він. — Може, уся річ у хронометрі? І чого ми відпливли з одним хронометром?
— Я ж погоджувався на два, — виправдовувався єврей. — Скажіть, Грімшо!
Фермер неохоче кивав головою, а капітан огризався:
— Але не на три.
— Таж як два не краще, ніж один — це ви самі так сказали, Грімшо підтвердить, — то чим три краще, ніж два? Тільки дорожче.
— Коли у вас лише два хронометри, то як ви визначите, котрий із них бреше? — питав капітан Доун.
— А я звідки знаю! — відказував лихвар, скептично здвигнувши плечима. — Коли ви не можете сказати, котрий із двох бреше, то наскільки ж важче сказати, котрий бреше з двох десятків! А коли їх лише два, то тут половина на половину, що бреше той або той.
— Та як ви не розумієте…
— Я розумію, що всі ваші навігаційні хитрощі й мудрощі — велике дурисвітство. У мене в касах є чотирнадцятирічні хлопчаки-рахівники такі, що можуть утерти носа вам із вашою навігацією. Спитайте їх, як може бути, що тисяча хронометрів краще, ніж один, коли два не краще, ніж один. І вони вам ураз скажуть, що як два долари не кращі за один, то й дві тисячі доларів не кращі за один долар. Це ж простий здоровий глузд.
— І однаково в головному ви помиляєтеся, — втручався Грімшо. — Я тоді сказав, що ми беремо капітана Доуна до паю тільки через те, що він мореплавець, а ми самі в цьому ділі нічогісінько не тямимо. А ви сказали: "Авжеж", — та щойно дійшло до купівлі хронометрів, ураз виявилося, що ви тямите більше за нього. А насправді вас просто скнарість заїла. Більше в голові у вас нічого нема. Виряджаєтесь відкопувати десять мільйонів скарбу і труситеся, щоб не переплатити кількох центів за лопату.
Дегові Доутрі мимохіть трапилося підслухати кілька таких розмов — радше запальних пересварок, ніж нарад. Нішіканту після них щоразу нападала, як кажуть моряки, "морська нуда". Цілі години понурий єврей не озивався ні до кого й не відповідав, як хто до нього звертався. Він сідав малювати, але малювання не ладилось, і він розлючено дер початий малюнок, топтав його ногами, тоді хапав свою великокаліберну автоматичну рушницю, сідав на прові й намагався підстрелити якогось заблуканого дельфіна, морську свиню чи тунця. Здавалося, він відчував велику полегкість, усадивши кулю в яку-небудь прудку, барвисту морську тварину, спинивши навіки її швидкий рух, щоб вона повільно перевернулась на бік і мертвою поринула в морську безодню.
Іноді, коли поблизу вигравав на хвилях табун китів, Нішікан-та аж нетямився з утіхи, що міг завдати їм болю. Він уражав кулями стількох велетнів, скількох устигав, і вони вихоплювалися з води, мов коні від удару батога, або, мотнувши хвостом, поринали вглиб, а тоді шалено мчали геть, спінюючи поверхню моря, поки не зникали з очей.
Старий Моряк тільки смутно хитав головою; Доутрі, що йому теж прикро було бачити, як кривдять тих мирних тварин, співчував старому і, щоб його заспокоїти, сам, непроханий, приносив йому запашну дорогу сигару. А Грімшо презирливо закопилював губу й бурчав:
— Паскуда. Смердюх поганий. Справжній чоловік ніколи не став би зганяти оскоми на безневинних створіннях. Я ще в школі таких знав: як не злюбить тебе за щось або як посмієшся з нього за погану оцінку, то він за те стусоне твого собаку… або й отруїть його. Колись у добрі давні часи ми в Колюзі таких вішали, щоб і духом їхнім не смерділо.
А капітан Доун запротестував відверто.
— Слухайте, Нішіканто, — сказав він, аж збілівши від гніву, і губи йому тремтіли. — Це неподобство, і нічого, крім неподобства, з цього не вийде. Я знаю, що кажу. Ви не маєте права так наражати на небезпеку наше життя. Хіба не потопив кит лоцманського бота "Енні Майн" просто в Золотій Брамі? І хіба не було мені, як я сам ще юнаком плавав за другого помічника на бригу "Бернкасл", що ми по дві вахти вряд біля помп вистоювали, аби допливти до Хакодате, бо нас кит стукнув? А трищоглового китолова "Ессекс" велика китова матка потрощила на тріски біля західного узбережжя Південної Америки, і команда мусила добиратися в шлюпках до землі за тисячу двісті миль.
Але намурмосений Нішіканта навіть не відповів йому й далі стьобав кулями останнього кита, поки той утік за морський обрій.
— Я пам’ятаю китолова "Ессекс", — озвався Старий Моряк до Доутрі. — Його розтрощила матка з китеням. Вони вже були на дві третини заповнили свої трюми. Судно потонуло менше як за годину. Одна шлюпка так і не допливла нікуди, пропала з людьми.
— А одна, може, прибилася на Гаваї, сер? — шанобливо спитав Доутрі. — Бо я тридцять років тому здибався в Гонолулу з якимось старим шкарбуном, то він хвалився, ніби служив гарпунником на китолові, і їх потопив кит біля Південної Америки. Більш я ніколи про цю пригоду не чув, аж до сьогодні. Як ви гадаєте, сер, чи не про те саме судно йшлося?
— Авжеж — хіба що, може, ще одне судно потопив кит біля південноамериканського узбережжя, — відповів Старий Моряк. — Про одне, "Ессекс", нема сумніву. Це щира правда. І цілком можливо, стюарде, що той ваш знайомий був із "Ессексу".
РОЗДІЛ XIII
Капітан Доун невтомно працював, провадячи спостереження за сонцем, виправляючи за рівнянням часу похибки, спричинені рухом земної кулі по орбіті, викреслюючи без ліку Самнерові лінії та вираховуючи довготи, аж голова йому йшла обертом.
Саймон Нішіканта відверто глузував із невдахи-навігатора, за якого він мав капітана, і малював свої акварелі, коли був у доброму гуморі, або стріляв у китів, морських птахів та все, що можна встрелити, коли його брала нудьга з розчарування, що й досі не видно піка Левиної Голови на острові скарбів Старого Моряка.
— Ось я вам покажу, що я не скнара, — заявив він одного дня, після того як п’ять годин пряжився на щоглі, стежачи за морем. — Капітане Доуне, за скільки б можна було купити в Сан-Фран-циско ще два хронометри — не нові, звісно, але добрі?
— Доларів за сто, — відповів капітан.
— Гаразд. Цю суму малося поділити на нас трьох, а тепер я сам її даю, отож не кажіть, що я скнара. Оголосіть матросам, що я, Саймон Нішіканта, виплачу сто доларів золотом першому, хто побачить землю на вказаній містером Грінліфом довготі й широті.
Але й матросам, що обліплювали щогли, судилося розчарування. Лише два дні довелося їм видивлятись на обрій, заробляючи нагороду. І винен тому був не самий Дег Доутрі, хоча й того, що надумав і зробив він, вистачило, б, аби позбавити їх змоги видивлятись далі.
Якось він був спустився в комору під кают-компанією, і його погляд випадково впав на ящики з пивом, закупленим для нього. Він перелічив ящики, не повірив сам собі й, присвічуючи сірниками, перелічив знову. Тоді обшукав цілий трюм, марно сподіваючись, що знайде решту ящиків, десь закладених.
Нарешті він сів під відчиненою лядою в підлозі кают-компа-нії й добру годину просидів у задумі. Це знову єврей, вирішив він; той єврей, що погодився купити для "Мері Тернер" тільки два хронометри, а не три, і що ствердив їхню умову забезпечити Доутрі пивом на ціле плавання, по шість кварт на день. Стюард перелічив ящики ще раз: їх було три. У ящику двадцять чотири пляшки; отже, пива лишалося тільки на дванадцять днів. А за такий час судно ледве-ледве могло допливти до найближчого порту, де можна купити пива.
Раз надумавшися, стюард не гаяв часу.