Незабаром вони уже стояли на самісінькій вершині. Тут дерева не росли. Сесілія піднесла одну палку і показала на засніжений ландшафт, скупаний в блакитному місячному сяйві.
– Як я була маленькою, вірила, що оце – дах світу, – сказала вона. – А коли бабуся розповіла про Одіна, який сидить на високому троні й зорить за світом, я уявляла собі, що це саме тут. Ти, напевно, чув про його воронів?
Аріель кивнув:
– Гуґін і Мунін. Це означає "думка" і "розум".
– Бабуся теж так казала. Воронами, яких він посилав по світу, були його думка і розум.
Аріель знову кивнув, а тоді сказав щось досить дивне:
– Певно, пригадуєш, як ми розмовляли про "внутрішнє око", яке має кожна людина, однак найбільше значення воно має для сліпців. Воно теж складається з "розуму" та "думки". Гуґін і Мунін були ще внутрішнім оком Одіна.
Сесілія дивилася на нього широкими очима. Чому це не спадало їй на думку раніше?
А ангел Аріель продовжував:
– Бог – усезнаючий. Крім того, він може бути присутнім у багатьох місцях водночас. Одін не мав такої сили, зате у нього були ворони. Так він теж став майже всезнаючим.
Сесілія знову показала палкою на долину внизу.
– Бачиш усі ті обійстя? – запитала вона. – Майже в кожній хаті я когось знаю. Там, унизу, школа…
Біла стрічка, що в'ється по долині, – річка. Вона називається Леіра. Маріанна живе у жовтому будинку з іншого боку річки.
– Я знаю, Сесіліє.
– Унизу ліворуч видніються вогники села Клефти, а гора ген там називається Відьомською. Єссгейм в іншому напрямку.
– Усе це я знаю, – знову повторив Аріель.
– А там видніється наша стодола. З-за великої сосни зі світелками визирає крайчик нашого будинку. Вікно ліворуч на другому поверсі – то моя кімната.
– Через те вікно я проходив уже не раз, – сказав Аріель.
Він завис кілька сантиметрів над землею, щоб, доки вони розмовляли, бути на рівні Сесілиних очей. Його блакитно-зеленаві сапфірові оченята блистіли в місячному світлі.
– Якби ти зараз стояла біля вікна і дивилася на верхівку Воронового пагорба, то змогла би побачити нас на вершині. Тоді б ми тобі, мабуть, помахали руками.
Сесілія аж прикрила рота долонькою. Ну, хіба це не містика? Вона відчувала: щось тут не те, але не могла до кінця збагнути, що ж саме.
– Тато щохвилини може увійти до моєї кімнати подивитися, чи я сплю. Якщо він зараз прийде, то перелякається. "О, ні, – скаже. – Пташка вилетіла з гнізда".
– Хочеш, я подивлюся, чи він спить?
– А ти можеш?
Аріель зник, і Сесілія зосталася сама між небом і землею. На кілька секунд їй здалося, наче вона втратила брата-близнюка, та наступної миті він знову стояв поруч.
– Обоє сплять, – запевнив ангел. – Мама лежить, сховавши лице у ямці татового плеча. Будильник наставлено на пів на четверту.
Сесілія полегшено зітхнула:
– Як яскраво світить місяць!
– Це тому, що усе навколо темне. Коли світло світиться у повній темряві, не пропадає жоден промінчик.
– Але ж місяць, власне кажучи, посилає не своє світло, – докинула Сесілія. – Він віддзеркалює сонячні промені.
Аріель урочисто кивнув:
– Але й сонце не посилає своє світло. Воно – тільки дзеркало, що позичає сяйво у Бога.
– Справді?
– Не бійся, дурника з тебе не роблю.
– Я розумію… Просто ніколи не думала, що сонце позичає світло у Бога, так само, як місяць у сонця.
Вона сперлася на палиці й задивилася на сніг у долині. Коли знову глянула вгору, Аріель уже злетів вище і тепер витав просто перед нею.
– Ти також позичаєш своє сяйво у Бога, Сесіліє. Ти теж дзеркало Бога. Бо що ти без сонця а що сонце без Бога?
Сесілія усміхнулася:
– То й я є маленьким місяцем?
– І саме в цю мить осяваєш мене.
– Ти дивно оповідаєш. Усе звучить так урочисто, аж мені мурашки сипнули поза спину.
– Говорячи про небесну красу, не уникнути дрібки урочистості.
– То, може, розкажеш, нарешті, про небо?
– Я уже почав свою розповідь.
Він показав рукою на небесне склепіння. Місяць світив так ясно, що видно було лише кіль блідих зірочок.
– Перш за все мусиш збагнути, що ти уже на небі, – сказав він.
– І оце небо?
Ангел Аріель кивнув.
– А що ж іще? Земля – тільки маленька пилинка у безмірному небесному просторі.
– Ніколи про це так не думала.
– Це – Небесна Земля, Сесіліє. Райський сад, де живуть люди. Ангели живуть деінде.
– У всесвіті?
– Можливо, і у всесвіті, це не має значення.
Сесілія знову оперлася на лижні палиці й задивилася на сніг.
– Загадково, – мовила вона. – Як загадково.
Аріель глянув на неї з викликом.
– Як на мене, усе дуже просто.
Сесілія заперечно похитала головою.
– Мені зажди було цікаво, де ж знаходиться небо, – сказала вона. – Жоден з космонавтів не бачив ані сліду Бога чи ангелів.
– Але й ніхто з дослідників мозку не бачив ані сліду думки. Нікому з дослідників сновидінь не вдалося побачити сни інших людей. Але це ще не означає, що в головах людей відсутні думки або сни.
– Звичайно…
– Ніхто ж не бачив тебе на безкрайому пляжі, коли ти сама собі приснилася на ньому. Ми вже не раз про це говорили.
– Гадаєш, у всесвіті юрмляться ангели?
– Певен. Бо ж не створив Бог універсум таким великим без будь-якої на те причини. А тому, що нам не дано ні змерзнути, ані обпектися, ми можемо перебувати у всесвіті, де заманеться, на всіх небесних тілах. Для людей із плоті та крові придатні умови Для життя лише на Землі, де в міру холодно і в міру тепло. На інших планетах або надто холодно, або ж надто спекотно. Якби Земля знаходилася трохи ближче до Сонця, її кліматичні умови стали б нестерпними для людської плоті та крові. А якби вона була ближче до Плутонію, то люди перетворились би на крижані скульптури.
Ангел пролетів дугою у повітрі і одразу ж повернувся, зависнувши перед дівчинкою десь за півметра до землі.
– Ти бував на Місяці? – спитала вона.
Він відповів, не вагаючись:
– Танцював балет.
– На Місяці?
Ангел кивнув:
– От було потішно, коли там висадилися перші люди. Нас було багато, ціла компанія. Але ні Армстронґ, ані жоден з решти космонавтів не бачив нас. Вони думали, що нікого, окрім них, більше немає. І тому так пишалися, бо вважали себе першими візитерами на Місяці… Знаєш, що сказав Армстронґ, вийшовши з місяцехода?
– "Маленький крок для мене, але великий стрибок для людства", – відповіла Сесілія.
– Молодець!
Сесілія як представник людства трохи розсердилася, що ангели шпигували за першими космонавтами, котрі вважали себе першопрохідцями на Місяці:
– Мені прийшла ідея написати про це у газеті. "Останні новини: На Місяці аж юрмиться від ангелів. Новий радар розкрив прадавню таємницю".
Аріель засміявся:
– Хіба ти не чула про астероїди?
Сесілія втішилася, бо тепер вона була у своїй тарілці. Вона прочитала про всесвіт більше, ніж будь-хто у її віці. На початку хвороби вона простудіювала цілу копицю примірників "Ілюстрованої науки".
– Звичайно, – відповіла Сесілія. – Це такі крихітні планетки, які кружляють по своїх орбітах навколо Сонця. Але їх так багато і вони такі маленькі, що навіть не мають імен. Більшість їх позначена лише номером.
Аріель заплескав у долоні:
– Браво! Отже, про небесну красу ти знаєш більше, аніж гадала. Коли мені хочеться побути наодинці з собою, скажімо, впродовж п'ятдесяти чи ста років, я обираю один із таких астероїдів. Хоч ангелів страшенно багато, проте астероїдів більше. Волочитися по універсуму на крихітній планетці після буйних словесних баталій між ангелами у місцях нашого загального збору – просто насолода. Інколи я перестрибую собі з астероїда на астероїд. От весело!
Ця розповідь здалася Сесілії надто вже простою.
– Ти, мабуть-таки, брешеш.
Вона подивилася у його сапфірові очі, та одразу ж потупила погляд – дуже вже серйозне було звинувачення.
– Шкода, – мовив Аріель. – Бо ангели ніколи не брешуть. Ти, певно, зовсім не віриш, що я ангел.
– Розповідай іще, – попросила Сесілія, закопиливши губки.
– Найприємніше сидіти на кометі.
– На кометі?
– Наприклад, на кометі Галлея. Щоб обійти навколо Сонця, їй необхідно перебувати в дорозі 76 років. Однак її траєкторія так далеко врізається у космічний простір, що все відбувається надзвичайно швидко. Їзду на кометі можна порівняти хіба що зі спуском по ковзанці. От тільки на ковзанці можна вчепитися руками і знову видертися нагору, а з кометою так не вийде.
Сесілія покивала головою.
– Та хай уже, повірю тобі, – сказала дівчинка. – Я б і сама не проти повозитися на кометі. Однак ніколи не думала, що ангели так люблять гратися.
Ангел Аріель заглянув їй у вічі:
– Я казав, що Бог створив Адама і Єву, аби хтось міг стрибати поміж дерев та бавитися в саду у хованки. Бо що вартує сад, коли в ньому не можуть гратися діти.
Сесілія кивнула, а Аріель говорив далі:
– Не штука мати величезний всесвіт із мільярдами зірок та планет, місяців та астероїдів, коли у ньому немає ангелів, котрі б могли тішитися його красою.
Сесілія перервала його мову:
– Згідна, усе, що ти сказав, звучить розумно, але абсолютно жодного слова про це не сказано у Біблії.
Аріель не відповів. Сказав щось зовсім інше:
– Якби Бог створив усе тільки для того, аби задемонструвати свою могутність, був би він самозакоханим Богом. У небесному безмірі сотні мільярдів галактик, у кожній з них – приблизно сотні мільярдів сонць. А тепер спробуй угадати, скільки планет і місяців, не кажучи вже про астероїди. І незліченна армія ангелів. Гріх скаржитися на нестачу місця чи на погані для нас часи.
– Без сумніву! Ласкаво просимо!
– Це ми, Сесіліє, утримуємо весь універсум укупі. У Бога на плечах ніколи не сиділи ворони, зате він мав цілу армію ангелів.
Сесілія почала порпатися в снігу палицею.
– Якби ти про все це написав книжку, то, напевно, одержав би Нобелівську премію, а то й дві.
– Чому дві?
– Одну – в сфері теології, іншу – астрономії. Однак могли б тебе й завалити. У гіршому випадку можна було б претендувати на Нобелівську премію в галузі фантазії. Її ти заслуговуєш.
Аріель розсміявся:
– Не можу змагатися з такими серйозними вченими. Вони вважають, що усі таємниці природи можна розгледіти в окуляр мікроскопа чи телескопа. І вірять тільки в те, що можна зважити і виміряти. Однак дано їм збагнути лише дещицю. Вони не розуміють, що бачать усе в дзеркалі, в загадці. Ангела не зважиш і не виміряєш. Тут не допоможе й спостереження дзеркала під мікроскопом.