Було багато чоловіків, жінок та дітей,— всього душ сорок,— і всі навантажені табірними пожитками й усяким іншим збіжжям. З ними було багато собак, і вони теж, окрім цуценят, мали на спині міцно прив’язані клунки вагою в двадцять-тридцять фунтів кожен.
Білозуб досі не бачив собак, проте з першого погляду відчув, що вони одної з ним породи, хоч трохи від нього й відмінні. Але вони, угледівши його з матір’ю, показали, як мало різняться вони від вовків. Зав’язалася бійка. Білозуб наїжився, загарчав і вискалив зуби назустріч цілій лаві собак, що мчали на нього, пороззявлявши пащеки, та вони одразу збили його з ніг і підтоптали під себе. Відчуваючи на собі їхні гострі зуби, він кусав лапи, що його товкли, і рвав животи, що були над ним. У повітрі стояв страшенний гамір. Чути було скажене гарчання Кічі, що боронила свою дитину, людські крики, приглушені удари дрючків по живому тілі й жалібне скавучання побитих собак.
За кілька секунд Білозуб знайшовся знов на ногах. Дрючками й камінням люди прогнали собак, боронячи й рятуючи його від гострих зубів тої породи, що була така схожа, а разом з тим і не схожа на його породу. Мозок його, звісно, не міг збагнути такого абстрактного поняття, як справедливість, та, проте, вовчук по-своєму відчув справедливість людей і зрозумів, що вони встановлюють закон і дбають, щоб його додержувано. Він також визнав за ними ту силу, що змушує скорятись законові. Вони не кусалися й не дряпались, як інші звірі, що він їх перше здибав, але вони примушували неживі речі виконувати їхню волю. Дрючки й каміння, що кидали ці дивні істоти, літали в повітрі, немов живі, і, падаючи на собак, завдавали їм дошкульних ударів.
Він не міг зрозуміти такої влади, і вона здавалась йому надзвичайною, якоюсь просто надприродною і навіть богорівною. Звісно, Білозуб із самої природи своєї не мав жодного уявлення про богів; найбільше, що він міг знати,— це те, що на світі є речі, яких годі збагнути. Його подив і побожний острах були подібні до подиву й остраху, які пойняли б людину, коли б вона раптом побачила десь на вершині гори небесну істоту, що вергає громовиці на великим дивом вражений світ.
Нарешті, останнього собаку відігнано, і гамір ущух. Білозуб зализував собі рани й розважав про своє знайомство з собаками та лють собачої зграї. Він гадав, що його порода складалась тільки з нього, його матері та Одноокого, і що вона зовсім осібна, а тепер він несподівано відкрив, що до неї належать, крім них, ще багато інших створінь. І десь глибоко в підсвідомості зароїлась у ньому прикрість, що вони, ці звірі одної з ним породи, з першого разу кинулися на нього й хотіли його знищити. Так само підсвідомо обурювало вовчука й те, що матір його прив’язано до ломаки. Хай зробили це вищі істоти, проте воно тхнуло пасткою й неволею. А втім, особисто він нічого не знав ні про одне, ні про друге,— він блукав, гасав, улягався, коли сам хотів, і ця воля була його спадщиною, що тепер її порушено. Рухи його матері обмежені довжиною ломаки, і та сама ломака обмежувала його також, бо він ще не навчився обходитись без матері.
Усе це було йому не до душі. Так само не сподобалось йому, коли люди повставали й рушили далі, а один маленький чоловічок узяв за кінець палицю й повів за собою Кічі. Білозуб ішов услід за нею, вельми збентежений і зажурений цією новою пригодою.
Вони спустилися в долину, де тік струмок, і пішли далеко, куди він ніколи не забігав, аж до самого того місця, де долина кінчається і струмок впадає в річку Макензі. Тут, де, високо підважені на держинах, висіли човни і стояли приладдя сушити рибу, індіяни отаборились. Білозуб здивовано поглядав на все це. Могутність людей, здавалося, зростала з кожною хвилиною. Вони ніби дихали нею, і всі, починаючи від собак із гострими зубами, корились їм. Але найбільше вражала вовчука влада їхня над неживими речами, їхнє вміння пускати в рух те, що не рухалось, і відміняти навіть світ.
Це останнє особливо вражало. Коли звелися снасті наметів, цим він не дуже захопився, бо вже бачив, як з наказу цих самих істот літало каміння й дрючки. Але коли ці снасті обгорнулися шкурами й парусиною, Білозуб був здивований без краю. Намети вражали його своїми величезними розмірами і видавались якимись страховинними проявами життя. Вони здіймались навколо нього з усіх боків і зловісно підносились угору. Він жахався наметів, а коли вітер починав хитати й надимати їх припадав до землі і, не зводячи з них пильного погляду, готовий був скочити й тікати ту ж мить, як вони кинуться на нього.
Та минуло небагато часу, і намети перестали його лякати. Він бачив, як жінки й діти входили й виходили з них, і жодної біди їм не робилось; собаки також часом силкувались туди заскочити, але їх одганяли гострими словами або камінням. Він нарешті не витримав, нишком відбіг від Кічі і обережно поліз до стіни найближчого намету. Спонукала його цікавість — потреба вчитись, і жити, і все спізнавати з досвіду. Останні кілька дюймів до намету проліз він дуже поволі й сторожко. Події цього дня уже привчили його до того, що невідоме часом виявляється в зовсім несподіваний і дивовижний спосіб. Аж ось носом він тицьнувся в парусину. Білозуб спинився й почекав. Нічого не скоїлось. Уважно обнюхавши чудну річ, що геть уся пройшла людським духом, він узяв її зубами й легенько потягнув. Знов нічого, хоч ближча частина намету трохи ворухнулася. Він потягнув дужче, і вона дужче хитнулася. Йому стало весело, і він потягнув скільки сили, раз, і ще, й ще. Захитався весь намет, і зсередини долинув різкий жіночий вигук. Білозуб чимдуж чкурнув до Кічі. Але з тої пори таки перестав боятись цих великих наметів.
За хвилину він знов утік від матері. Її ломаку прив’язано було до кілка, вбитого в землю, і мати не могла добігти за ним. Проти Білозуба вийшло щеня, більше й старше від нього. Воно мало дуже войовничий і пихатий вигляд. Звано його Ліп-Ліп, як потім дізнався Білозуб, і був це великий забіяка, досвідчений уже на бойовиськах.
Ліп-Ліп був тої самої породи, що й Білозуб, і, через те що малий, не здавався небезпечним, отже, вовчук намірився зустрінути його зовсім по-приятельському. Але побачивши, що той вискалив зуби й весь напружився, він і собі вискалив зуби й напружився. Понаїжувавшись і грізно загарчавши, вони стали кружляти один навколо одного. Минуло кілька хвилин, і Білозубові вже почала навіть подобатись ця, як він гадав, гра. Але раптом Ліп-Ліп надзвичайно хутко підскочив і, куснувши його, зараз же відскочив назад. Випадково він куснув його за те плече, яке розірвала була рись і яке й досі ще не зовсім загоїлось біля кістки. З болю й подиву Білозуб заскавучав, але наступної миті скажено наскочив на Ліп-Ліпа й став немилосердно його кусати.
Та Ліп-Ліп недурно зроду жив у таборі й мав великий досвід у щенячих боях. Його гострі, маленькі зуби вп’ялися три, чотири рази, і більше в новачка, аж доки Білозуб, заскавулівши, без сорома казка, втік під материну оборону. Це був перший з багатьох боїв, що потім були між ним і Ліп-Ліпом, бо вони поворогували від самого початку і вдачу кожен мав таку, що вони не могли не битись.
Кічі ніжно зализала рани Білозубові й силкувалась утримати його біля себе. Але він мав невгамовну цікавість і за кілька хвилин розхрабрувався на нові пошуки. Цього разу він наскочив на чоловіка, що його звали Сивим Бобром. Той сидів навпочіпки і щось робив з гіллям та сухим мохом, що лежали перед ним на землі. Білозуб підступив ближче й став дивитись. Сивий Бобер пустив через рот звук, але Білозубові в ньому не вчулось нічого ворожого, і він ще підсунувся.
Жінки й діти підносили Сивому Боброві гілля й хмизу. Видимо, справа була поважна. Білозубові стало так цікаво, що він навіть забув весь свій страх до людини й підійшов до самих колін Сивого Бобра. У того під руками робилося щось дивне: з гілля й моху здійнялась якась подоба туману, а потім унизу між гіллям, звиваючись і крутячись, з’явилося щось живе, такої барви, як сонце в небі. Білозуб нічого не знав про полум’я. Вогонь завабив його до себе, як вабило колись було світло в проході печери, і він підліз до багаття. Сивий Бобер засміявся, але в сміхові його знову не було нічого ворожого. Білозуб стромив носа в огонь і разом висунув і свого маленького язика.
На мить його наче скувало. Невідоме, що причаїлося серед моху й гілля, добре дало йому по носі. Він страшенно заскавучав і відскочив назад. Почувши його голос, Кічі з грізним гарчанням кинулась до кінця ломаки і рвалася, мов скажена, не маючи волі прибігти йому до помочі. А Сивий Бобер ляскав себе по стегнах, реготав і оповідав решті племені за пригоду. Всі голосно реготали, а Білозуб, бідолашна розгублена тварина серед людей, квилив і скавучав, сидячи на задніх лапах.
Ніколи ще він не відчував такого болю. Ніс і язик були опечені тією живою річчю, як сонце на колір, що виросла під руками Сивого Бобра. Вовчук скавулів і кричав безперестану, але на його зойки люди відповідали тільки вибухами сміху. Він спробував лизнути язиком ніс, але язик так само був опечений, і йому ще більше заболіло; він скавучав ще жалібніше й розпачливіше, аніж доти.
Та враз йому стало сором: він збагнув, що таке сміх. Для нас це велика загадка, яким способом тварини можуть розуміти сміх і розуміють, коли з них сміються. Але саме в такий незбагненний спосіб і Білозуб знав і відчував сором, що ці люди сміються з нього. Він повернувся й побіг навтіки — не тим, що йому боліло від огню, а щоб не чути сміху, який так глибоко й боляче його діймав. Він побіг до Кічі, яка скажено силкувалася відірватись від своєї ломаки, до Кічі, єдиної в світі, що не сміялася з нього.
Смеркло, і запала ніч. Білозуб лежав поруч із матір’ю. Ніс і язик йому дуже боліли, але його мучив інший клопіт. Він засумував за домом і відчував якусь порожнечу; йому бракувало тиші та супокою, що побіля струмка й печери. Життя стало занадто гамірне. Стільки людей — чоловіків, жінок та дітей, і всі вони галасували й дратували його. А ще собаки, що без угаву гризуться, скавучать і метушаться. Спокійна самотність того єдиного життя, що він знав, минулася. Тут саме повітря подихало життям.