На щастя, той листок продірявився, і Венді прокинулась, уявивши спросоння, нібг лежить у ванні, а тоді попливла назад до острова.
5*
67
Можу розповісти вам і про те, як одного разу Пітер кинув виклик левам. Він стрілою накреслив на землі круг себе велике коло й під'юджував левів переступити його. Венді й усі загублені хлопчаки, затамувавши віддих, спостерігали все те з довколішніх дерев.
Пітер чекав цілу годину, але марно: жоден лев не наважився прийняти його виклик.
То котру ж із цих пригод ми оберемо? Мабуть, найкраще все-таки потягти жеребок...
Ну от, я перемішав папірці й беру один. Випала затока., Шкода, краще б ущелина, чи пиріг, чи навіть отой Дзіньчин листок латаття. Звичайно, можна потягти жеребок ще раз: може, й випаде щось краще. Та не станемо порушувати правила — нехай уже буде затока.
Розділ восьмий
ЗАТОКА РУСАЛОК
Якщо ви заплющите очі і якщо вам пощастить, ви побачите безформну світлу пляму, що міниться прегарними м'якими барвами, немовби плаваючи серед темряви. Спробуйте заплющити очі ще міцніше — і ця пляма набиратиме чітких обрисів, а барви зробляться такі ясні, що, здається, от-от спалахнуть вогнем. Але перед тим буде коротка мить, коли ви побачите чарівну затоку. Це найбільше, чого можна досягти в нашому дійсному світі,— побачити її лише на одну коротку чудесну мить. А коли б ту мить подовжити хоч би вдвічі, ви неодмінно побачили б, як б'ються об берег хвилі, й почули б спів русалок.
Довгими літніми днями дітлахи часто гаяли час на березі цієї затоки: купалися, плавали, грали в русалячі ігри. Але не подумайте, що русалки були з ними в дружбі. Якраз навпаки, і Венді ще довго згодом брав жаль, що за весь той час, поки вона була на острові, їй не випало почути від них жодного доброго слова. Коли вона нишком підкрадалася до берега, то завжди могла побачити там русалок, а особливо багато їх було на Скелі провинних, де вони залюбки вигрівалися на осонні, розчісуючи свої довгі коси, та ще так мляво й ліниво, що Венді аж злість брала. А часом вона тихесенько, можна б сказати навшпиньках, навіть підпливала зовсім близько до них, але русалки, помітивши її, миттю зникали під водою та ще й забризкували їй очі, плескаючи своїми хвостами,— і то не випадково, а злонав-мисне.
Так само вони поводились і з загубленими хлопчаками, звісно, за винятком Пітера: той годинами міг теревенити з ними на Скелі провинних, а коли котрась із них робилась надто зухвала, то без довгих розмов сідав їй на хвіст. Одного разу він приніс і подарував Венді русалчин гребінець.
Найкращий час побачити русалок — коли світить повний місяць і вони голосно й чудно квилять. Але в таку пору затока небезпечна для звичайних смертних, і аж до того вечора, про який піде мова далі, Венді жодного разу не була там при місячному світлі. Не те щоб боялася,— адже її напевне супроводив би Пітер,— а просто мала тверде правило: о сьомій годині вечора всі повинні бути в ліжку. Зате вона часто приходила на берег затоки сонячними днями після дощу, коли русалки збираються величезними гуртами й бавляться водяними бульбашками. Ті бульбашки, що міняться всіма барвами веселки, правлять їм за м'ячі, і вони жваво перекидають їх одна одній своїми хвостами. Ворота в них,— такі, як футбольні,— по обидва кінці веселки, і грати руками дозволяється тільки воротарям. Часом у затоці бавляться отак сотні русалок, і то справді чарівне видовище.
Та досить було дітлахам спробувати пристати до гри, як вони ту ж мить залишалися в затоці самі, а русалки блискавично зникали. Проте ми маємо незаперечні докази, що русалки потайки стежили за незваними гостями й були не від того, щоб дечого в них і повчитися. Так, одного разу Джон, стоячи на воротях, спробував одбивати бульбашки не руками, а головою, і русалки-воротарі охоче перейняли цей новий спосіб. То був чи не єдиний слід, що його залишив по собі Джон на Небувальщині.
Шкода, що вам не побачити й того, як у пообідню пору наші друзі півгодини спочивали десь на прибережному камінні. На цьому наполягала Венді, і навіть після уявного обіду відпочинок був справжній. Хлоп'ята лежали рядком проти сонечка, вилискуючи засмагою, а Венді сиділа поруч з поважним виглядом.
Одного дня всі вони спочивали отак на Скелі провинних. Скеля та була не більша за їхнє спільне ліжко, одначе ви пригадуєте, що вони знали секрет, як не займати багато місця. Отож хлоп'ята лежали собі, хто дрімаючи, а хто лише заплющивши очі, й час від часу, коли їм здавалося, що Венді їх не бачить, нишком щипали один одного. А Венді сиділа дуже заклопотана й щось шила.
Тим часом погода непомітно змінилась. По затоці пішли брижі, сонце сховалося за хмари, на воді з'явилися холодні темні тіні. Невдовзі так посутеніло, що Венді вже не могла засилити нитку в голку. Вона оглянулась довкола й побачила, що затока, яка завжди так тішила зір, стала похмура й непривітна.
Венді добре знала, що до вечора ще далеко, проте відчула: насувається щось темне й жаске, як ніч. Ба ні — ще жаскіше за ніч. Воно ще не надійшло, але оті брижі на воді віщували його прихід. Що ж воно таке?..
На пам'ять їй ураз спали всі страхітливі історії, що їх вона чула про Скелю провинних. Ту скелю названо так тому, що лихі капітани висаджували на неї провинних матросів і залишали їх там на неми-Ьучу загибель. Коли наставав приплив, вода заливала скелю, і нещасні потопали.
• Певна річ, їй треба було відразу збудити хлопчаків — нехай і не тому, що їм щось загрожувало, а просто камінь охолов, і спати на ньому шкодило здоров'ю. Але Венді ще бракувало материнського досвіду, і вона цього не знала. Вона міркувала так: коли вже є правило півгодини спочивати після обіду, то порушувати його ні в якому разі не можна. І хоч їй було страшно й дуже хотілося почути чоловічі голоси, будити хлопчаків вона все одно не стала. Навіть коли почула притишені сплески весел і серце її стиснулось від лихого передчуття. Тільки підвелась і стояла над своїми вихованцями, не перериваючи їхнього сну. Яка хоробра дівчинка, правда?
У На щастя, серед загублених хлопчаків був один, що чув небезпеку навіть уві сні. Пітер миттю підхопився на ноги, і всю сонноту з нього І мов вітром здуло. Одним застережним вигуком він ураз підняв товаришів. Потім завмер на місці, приставивши долоню до вуха. І — Пірати!— вигукнув він.
І Усі хлопчаки підступили ближче до нього. На Пітеровім обличчі блукала дивна усмішка, і, побачивши її, Венді мимоволі здригнулась. [Коли він отак усміхався, ніхто не наважувався вступати з ним у розмову. Всім залишалось тільки бути напоготові й виконувати його накази. І наказ тут-таки пролунав, короткий і владний: — Пірнайте!
Зблиснули голі ноги, і затока вмить спорожніла. Скеля провинних самотньо стриміла над похмурою водою, неначе то її, в чомусь провинну, залишили потопати.
Тим часом човен наближався. То був піратський ялик, і в ньому три постаті — боцман Чмир, Джентльмен Старкі, а третя... третя була полонянка, не хто інша, як Тигрова Лілея. Вона сиділа в човні із зв'язаними руками та ногами, добре знаючи, яка доля її чекає. Зараз її покинуть на цій скелі на загибель. Та обличчя її не виказувало й тіні страху. Вона дочка індіанського ватага, отож повинна зустріти смерть так, як належить дівчині її роду,— і край.
її схопили, коли вона залазила на борт піратського корабля з ножем у зубах. На кораблі не було охорони: капітан Гак похвалявся, що самої згадки його ймення досить, щоб ніхто не посмів наблизитись до корабля навіть на милю. А відтепер і Лілеїна доля страхатиме всіх супротивників, бо цієї ночі до русалячого квиління долучиться ще один жалісний зойк.
У похмурій сутіні, що насунула разом з ними, пірати не помітили скелі, аж поки не наразилися на неї.
— Та повертай ти, розтелепо!— вигукнув голос, що явно належав ірландцеві. То був боцман Чмир.— Ось же вона, скеля! Отож тепер нам лишається тільки викинути цю червоношкіру тут, і нехай собі сидить, доки потоне.
Щоб витягти прекрасну дівчину на скелю, вистачило кількох секунд: вона була надто горда й не чинила марного опору.
Та придивіться: біля самої скелі над водою погойдуються дві голови. Піратам їх не видно. А це ж Пітер і Венді. Венді плаче, бо вперше у житті бачить таку жахливу сцену. Щодо Пітера, то він бачив безліч усяких сцен, але геть забув їх усі. Йому не так жаль індіанки, одначе його злостить нечесна гра — двоє проти однієї,— і він має намір урятувати її. Найлегше б почекати, доки пірати відпливуть, але Пітер не з тих, хто шукає легших шляхів.
А що він умів робити мало не все на світі, то й вирішив обдурити піратів, озвавшись до них голосом капітана Гака.
— Гей ви, бовдури!— гукнув він. Схожість була просто дивовижна.
— Капітан!— похопилися пірати, здивовано глипаючи один на одного.
Вони озирнулися на всі боки, але нічого не побачили в темряві.
— Мабуть, він пливе сюди, до нас,— сказав Старкі.
— Ми збираємось покинути червоношкіру на скелі!— гукнув Чмир у темряву.
— Відпустіть її!— почувся дивний наказ.
— Відпустити?
— Еге. Переріжте пута, і нехай собі забирається!
— Але ж, капітане...
— Зараз же робіть, що вам сказано, чуєте?— гукнув Пітер.— А І ні — то скуштуєте мого гачка!
— Ну й дивина,— пробелькотав Чмир.
— Треба виконувати капітанів наказ,— перелякано мовив Старкі.
— Слухаємось, капітане!— гукнув Чмир і перерізав мотузки, якими була зв'язана Тигрова Лілея.
Ще мить — і Лілея вугрем прослизнула між ніг Старкі й пірнула у воду.
Зрозуміло, що Венді була в захваті від Пітерової винахідливості, але вона знала, що й він сам у не меншому захваті, а отже, може зненацька закукурікати й тим виказати себе.
Вона вже піднесла була руку, щоб затулити йому рота, але рука її спинилася на півдорозі, бо в цю мить над затокою розлігся голос Гака:
— Гей ви там, на ялику!
Цього разу гукав не Пітер, а справжній Гак. Можливо, Пітер і збирався кукурікнути, але замість того лише здивовано свиснув.
— Гей, на ялику!— пролунало знову.
Тепер Венді збагнула, в чім річ: справжній Гак теж був у воді й плив до човна.
Пірати засвітили ліхтар, щоб капітан бачив, куди пливти, і незабаром він дістався до них. У світлі ліхтаря Венді побачила, як він учепився своїм гачком за борт. А коли він, геть мокрий, поліз у човен, побачила і його темне, лиховісне обличчя.