Холодно чогось сьогодні... Старший, ніби зовсім не зацікавлений моїм запитанням,
згорбившись і наче пританцьовуючи, попрямував на дорогу.
— Пройдіть он там і відразу зверніть ліворуч,— шморгаючи носом, молодший кивнув підборіддям на прохід між складом і конторою, глянув на чорне небо й, затиснувши пальцями дірки на рукавицях, подався вслід за старшим.
Послухавшись його, я протиснувся крізь вузенький прохід і вмить натрапив на розсувні двері з тріснутою шибкою, що була склеєна целофановою стрічкою... Запах такий, наче в бензині розчинили нечистоти... чи скоріше запах добрив, змішаних із тваринячою сечею... Скрип розсувних дверей, що рухаються на погнутій рейці... Злегка прочиняю їх, і враз, наче мокрою хустинкою, мені в обличчя б'є задуха, властива лише паливним базам.
Навпроти дверей, до самої стелі, ширма, на ній пришпилено кнопками розклад руху автобусів, намальований двома фарбами. Ліворуч від ширми — старий канцелярський стіл, повернутий до входу. Над столом — коротко підстрижена дівоча голова, під столом — стиснуті докупи круглі білі коліна.
— Добрий вечір! — зумисне не дивлячись на дівчину й погладжуючи руками навпереміну то одне, то друге передпліччя, немов утираючи в шкіру кімнатне тепло, вітаюся надміру веселим голосом.
— Добрий вечір!..
На мить я не вірю своїм вухам. Здається, відповів чоловічий голос. Таки справді, чоловічий. Озвалася не дівчина, а хтось із-за перегородки. Неприємний голос. Мабуть, того нахабного типа, про якого розповідали хлопці. В міру того як я просувався вперед, у поле мого зору одне за одним потрапляли: металевий стелаж... білі завіски на вікні, які ще більше підкреслюють безсмак умеблювання кімнати... перед стелажем якісь дивні пластмасові квіти... далі телевізор... круглий столик, покритий лискучим, наче срібло, пластиком... на ньому знайома попільниця з котячими фігурками... і на цьому тлі знайомий чоловік, що сидів, підперши обличчя рукою.
То був він.
Він... безперечно, він... той, що видає себе за її брата. Знявши піджака й недбало попустивши краватку, зі спітнілим лобом, він гордо випнув підборіддя і ледь-ледь посміхався. Без піджака він не такий міцний на вигляд, плечі зсутулені й вузькі. Що його сюди принесло?.. Неприємна гра... Таємниця ловів здичавілого пса в тому, щоб удати, ніби твою увагу привертає щось інше — саме так і я збирався чинити... та ось той дикий пес виліз, махаючи хвостом, якраз із того, іншого місця...
— Сьогоднішній день повний випадковостей... я просто вражений...— І навіть не силкуючись вдати, що вражений, чоловік веде далі: — Я приголомшений... Хоча думав, що ви таки винюхаєте колись цю крамницю... Чого стоїте? Сідайте.
— А все-таки чому ви мовчали, якщо знали про неї?..— Я вмить увімкнув магнітофона.— Адже в заяві про розшук ясно написано, що мені буде подано всі потрібні відомості...
— Та хіба треба повідомляти навіть про таке, що нічого не варте? — Чоловік безтурботно озивається до секретарки: — Панночко, вибачте, принесіть гостеві чашку чаю!
Дівчина мовчки підвелася. Зім'ята спідничка, наелектризована тілом, прилипла ззаду.
— Якщо ви вважали, що така інформація нічого не варта, треба було зразу сказати, чому.
— Яка непривітна дівуля!..— пропустивши повз вуха мої слова, чоловік поклав ногу на ногу.— Якби ви знали, як мені неприємно!.. Самі бачите, куди не піду, всюди мене вважають злою людиною. Та найгірше те, що я звикну до такої ролі й думатиму про себе так, як думають про мене інші, якщо нічого не зміниться...
— А все-таки, що ви тут робите?
— Справді, що?
— Знову випадково? Блукаючи вулицями, випадково помітили...
— Я програв одне очко,— і мій співрозмовник весело засміявся, клацнувши пальцями.— Кажу без жартів, ваша підозра таки небезпідставна. Справді, небезпідставна. Бо тут дивовижно переплелися різні нитки.
— Коли ви так вважаєте, то могли б пояснити докладніше.
— Я хотів прикинутися, що нічого не знаю, якщо тільки вдасться... Та у вас такий сердитий вигляд... Гаразд, розповім усе як є... Правду кажучи, я приїхав сюди шантажувати.
— Шантажувати?
— Панночко, правду кажу чи ні?
Знявши металевий чайник з гасової грубки й переливаючи окріп у великий порцеляновий чайник, дівчина наче завмерла і не збиралася відповідати. Але її мовчанка була крас-номовнішою за будь-які слова.
Самозваний брат байдуже вів далі:
— Я заздалегідь повідомив, щоб мені сьогодні приготували чек... Та хазяїн кудись дременув, а панночка панночкою: мовляв, нічого не знає, нічого не чула... Однак, шановна, такі хитрощі нічого не дадуть. Бо зволікання з виплатою на один день тільки збільшують проценти. Так і перекажіть хазяїнові. Я тепер людина вільна — приїжджатиму кожного дня.
Дівчина мовчки, замкнувшись у собі, налила дві чашки слабенького чаю і, поставивши їх на стіл, так само мовчки повернулася на своє місце. Очевидно, більш вольова дівчина, ніж я сподівався.
— Непривітна дівчина! Може, в неї склалося про мене неправильне уявлення?.. Та гадаю, що бути жертвою шантажу так само непристойно, як і шантажувати.
Хоча ця друга зустріч застала його зненацька, він без жодних вагань признається, що когось шантажує. Які треба мати нерви... Від самого початку йому не слід було довіряти, а тепер, коли мені завдано такого несподіваного удару, я опинився в становищі мухи, що попала в пляшечку з клеєм. Справді, в мене було бажання при першій нагоді зірвати маску. Проте сподіватися на успіх у такій обстановці я не міг. Бо мій співрозмовник певною мірою спільник клієнтки, мешканець привілейованого забороненого району. Навіщо йому віддаватися в чужі руки? Невже хитрує?.. Коли так, то чому?.. А може, він любить хизуватися своїми гріхами?.. Отже, я його зовсім не знаю.
— Пробачте, але так я не зможу виконати свого завдання.— І розуміючи, що відвертістю тільки завдаю собі шкоди, веду далі: — Я навіть засумнівався, чи взагалі заява про розшук була серйозна.
— Чому?
— Надто багато ви приховуєте. Та не подумайте, що я плекав якісь надії на те, щоб на цій провінційній топливній базі знайти щось цінне. Для справжньої сцени вона надто грубо збита.
— А якщо сюди вплутується шантаж і вимагання...
— І крім того, шантажист — родич пропалого безвісти... Не спускаючи з мене очей, мій співрозмовник підніс
чашку до рота й, сьорбаючи, проказав:
— Я так і знав. Ви кмітлива людина. Але, як то кажуть, і мавпа з дерева падає. Вам нікуди було впасти, і ви обрали мою голову. З чого почати пояснення? Передусім з мети? Навіщо я вдався до шантажу?..
Несподівано його слова перебиває різкий автомобільний сигнал. Той уривчастий, немов захеканий, гудок належить трьохколісному "пікапу" старої моделі. Певно, моя автомашина заважає розвантажувати балони. Потім знадвору чути голос: "Приберіть машину!" Я прямую до дверей, за мною, накидаючи на себе піджака, поспішає співрозмовник. Значить, на цьому сьогодні й розійдемося?.. Під піджаком його плечі знову перетворюються на чорну стіну... Проходячи мимо дівчини, він щипає її за носа — вона підстрибує разом зі стільцем, але не лементує. "Не забудь сказати хазяїнові,— чоловік одягає пальто, що висіло біля ширми,— щоб не зволікав, а то доведеться платити проценти".
Знявся вітер. Небо полощеться на вітрі, як чорна ковдра. Коли, обмінявшися з робітниками нерозбірливими словами прощання, я сідаю в машину, самозваний брат, наче само собою зрозуміло, береться за ручку дверцят і чекає. Заводжу мотор, і він сідає до мене в машину. Рішуче натискаю на акселератор, але остиглий мотор затіпався так безнадійно, ніби його розбив параліч.
— Ні, ні... Найважливіше не мета, а засіб... Питаєте, чому я вдався до шантажу?.. Бо мені потрібні гроші... правду кажу... самих тільки видатків на розшук, який ви провадите,— тридцять тисяч ієн на тиждень... Сестра одержала грошову допомогу за чоловіка, але що з нею можна зробити?.. Тридцять тисяч ієн на тиждень... Отже, на місяць сто двадцять тисяч... Та хіба чесною працею заробиш таку суму?
— На місяць?.. Невже збираєтесь і далі провадити розшук?
— Звичайно. Я ж півроку на нього потратив. Невже ви певні, що за тиждень зумієте довести справу до кінця? Та я із самолюбства роздобуватиму гроші. Якщо буде треба, то навіть цілий рік... побачимо, хто витриваліший...
Він ледь-ледь посміхається, а я не знаю, що й подумати. Продовження розшуків... І без того я не можу всього перетравити... Коробка сірників з чорними та білими головками... Начебто випадкова зустріч на автостоянці перед кав'ярнею "Камелія"... Пізніша, теж начебто випадкова, зустріч на паливній базі М.-сана... Признання у шантажі... Якщо він просто підозрілий тип, то все зрозуміло, але він безперестанку пхається наперед, ні, він не просто підозрілий тип... Мабуть, закурю... Нескінченне продовження розшуків?.. Мотор працює з перебоями... відпустивши гальма, вмикаю опалення... Невже я помилився?.. А що як клієнтка не перебуває ні з ким у змові, а щиро дошукується правди?.. Так чи інакше, треба ще раз із нею зустрітись і чітко окреслити на карті межі, в яких маю діяти. Та насамперед слід переконатися, чи та жінка, що стоїть спиною до жовтої завіси та книжкової шафи і з нетерпінням перебирає майже прозорими пальцями край столу, прагне того самого, що її брат.
Немов одгадавши мої думки, співрозмовник злегка посміхається і сумно, наче глузуючи з самого себе, каже:
— Непростимо я поводжуся... Таке свавілля — нестерпне... Навіть шахрай, коли пориває зі своїм минулим, змушений клястись... Якщо не докопаєтеся до суті — нічого, претензій до вас не матимемо... Мабуть, думаєте, що сестра — жінка неповноцінна, а в і н — гомосексуаліст?.. Нехай так, але якщо не докопаєтеся до суті... якщо за всяку ціну не повернете й о г о і не переконаєте, щоб він викинув з голови думку про втечу... сестра не знатиме спокою... От хай йому біс!.. Ви мене розумієте?..
На жаль, я нічого не втямив... Мимоволі гальмую перед вантажною автомашиною, що суне просто на нас з яскравими фарами... В чому я мушу переконувати йог о?.. Чого, як тільки побачу, мушу повернути його жінці?.. Невже самозваний брат не розуміє, що такі міркування завдали б їй болю?.. Хмара куряви, що знялася вслід за автомашиною, закрила всю дорогу... Кажуть, що найрозумніший злодій — це той, який сам кричить: "Ловіть злодія!"
— В усякому разі, надія тільки на вас...