Лінгард скинув бриля і вдихнув тепле повітря.
Раптом Йоргенсон обережно промовив: — Новий раджа Тулла курить опіум і часом з ним небезпечно й говорити. Дехто з значних людей у Ваджо незадоволені.
— Чудово! Добре! — захоплено прошепотів Лінгард.— Як же ви довідались про це?—спитав він.
Йоргенсон показав на безліч прау і сампанів *, що збились докупи у каналі, вкриті циновками й залиті місячним сяйвом. Де-не-де світив тьмяний ліхтар.
— Там! —сказав Йоргенсон. Вони йшли далі, а їхні тіні, в брилях і одежі, важко падали на химерно окреслені судна, в яких доля носить мілкими морями темношкірих людей.— Там! Я сиджу з вами, говорю з ними, приходжу й відходжу, коли схочу. Вони знають мене давно — вже тридцять п'ять років. Дехто з них дає мені тарілку рижу й шматок риби. Це й усе, що за свої тридцять п'ять років я одержую від них.
Він трохи помовчав.
— Я був такий самий, як * ви,— додав він, поклавши свою руку на Лінгардову, а далі прошепотів:—Чи вас дуже забрала ця справа?
— До останнього цента,— спокійно сказав Лінгард, дивлячись поперед себе.
Блиск рейду зник, і щогли заякорених кораблів потонули в тінях хмар.
— Киньте це! — прошепотів Йоргенсон.
— Я мушу,— мовив Лінгард і тихо спинився.
— Киньте!
— Ніколи нічого не кидав за все своє життя. '
— Киньте!
— Присягаюсь богом, не кину!—крикнув Лінгард, тупнувши ногою.
Помовчали.
— Я був такий самий, як ви,— промовив Йоргенсон.— Тридцять п'ять років... Нічого ніколи не кидав. Те, що ви хочете зробити, тільки дитяча забавка проти того, що я витворяв, зрозумійте це, ви, сильна людино, капітане Лінгард з "Блискавки"... Якби ви бачили "Дику Троянду"...— додав він раптом тремтливим голосом.
Лінгард перехилився через бильця дамби. Йоргенсон став ближче до його.
— Я підпалив її своїми власними руками! — сказав
Сампан — великий малайський човен.
старий тихим голосом, немов признаючись у чомусь потворному.
— Бідолашний,— прошепотів Лінгард, глибоко зворушений трагічністю вчинку,— мабуть далі нікуди було йти?
— Я не хотів, щоб вона гнила й розвалювалась у якомусь голландському порту,— похмуро мовив Йоргенсон.— Чи ви чули коли про Доусона?
— Щось таке чув... але забув...— пробурмотів Лінгард, і його кинуло в холод від одної думки, що бриг його теж міг би розвалюватись і гнити з якомусь голландському порту.—Умер він, чи що? — спитав він неуважно, намагаючись уявити, чи стало б у нього духу підпалити свій бриг, якби припекло.
— Зарізався на березі під фортом Роттердам,— сказав Йоргенсон, і його сухорлява постать захиталась у тьмяному місячному сяйві, наче зіткана з туману.— Так. Він порушив якийсь там торговельний пакт і нахвалявся притягти до суду лейтенанта з "Комети", а той хотів одвести його шхуну до Макассару. Підходячи до рейду, лейтенант спрямував її на підводні скелі. Коли ж вона до половини сповнилась водою, він зняв бриля і крикнув Доусонові: "Он берег, розпочинайте тепер свою судову справу, клятий англійчику!" Йоргенсон підняв свою довгу руку і посварився кулаком на місяць, що враз сховався за хмару.— Усе було втрачено. Бідний Доусон ходив вулицями, босий і обдертий. Одного дня він випросив у якоїсь жалісливої душі ножа, спустився вниз поглянути востаннє на розбиту шхуну і...
— Я не маю діла з голландцями,— нетерпляче перебив Лінгард.— Я лише хочу, щоб Гассім здобув назад своє власне...
— А може голландцям треба, щоб не було так, як є,— відказав Йоргенсон.— У всякому разі, хай їй чорт, тій справі — киньте її!
— Слухайте-но,— мовив Лінгард,— я взяв цих людей, коли вони були в нещасті. Це щось значить. Я не повинен був втручатись, і за кілька годин усе скінчилося б. А коли вже встряв, то значить думав. І тепер роблю це свідомо. Коли рятуєш людей од смерті — сам береш участь в їхньому житті. Я такої думки.
Йоргенсон похитав головою.
— Дурниці! — вигукнув він, а далі тихше, тремтячим від цікавості голосом спитав: —А де ви їх лишили?
— У Белараба,— шепнув Лінгард.— Ви, здається, знали його колись.
— Знав його й батька знав,— розходився Йоргенсон.— Кого я тільки не знав? Навіть Сентота знав, коли він царював на південному яванському узбережжі, а голландці запропонували за його голову ціну, що могла б збагатити кожну людину. Він двічі ночував на борту "Дикої Троянди", ховаючись од них. Я знав також усіх його ватажків, мулл, вояків, старого регента, що не витримав і перейшов до голландців, я знав...— він запнувся, немов слова не могли вибитися йому з уст, змовк і зітхнув.— Беларабів батько втік зі мною,— знову почав він спокійніше,— і пристав до падрисів на Суматрі. З нього вийшов могутній володар. Белараб був тоді ще юнаком. Ото були часи! Я їздив уздовж берегів і сміявся з крейсерів; я навіть бачив бої в Батакській країні, бачив, як тікали голландці; я був, коли брали Сінгал, і втік. Це я давав поради мананкабським вождям. Тоді про мене багато писали в голландських газетах. Вони казали, що я француз, який передався до магометової віри...
Нахилившись через бильця, задихаючись і похитуючись, він лаяв і кляв усі газети на світі.
— Усе залежить від Белараба,— спокійно мовив Лінгард.— Він раджа на "Березі Притулку". Але нам треба людей.
— Значить, спущено всіх чортів,— сказав Йоргенсон.— Ви почали. Ну, тепер стережіться...
— Якщо не помиляюсь, усе буде гаразд,— зауважив Лінгард.— Всі вони знають, що треба робити. Я держу їх в руках. Як ви гадаєте, чи Белараб певна людина?
— Я не бачив його п'ятнадцять років, але найголовніше, що вся наша справа непевна,— промурмотів Йоргенсон.
— Кажу вам, що я все визначив і нічого непевного не може бути. Було б краще, якби в мене був там якийсь білий, щоб доглядав за всім. Там багато всякого припасу й зброї, і Белараб, певно, не протестував би, якби хтось доглядав цього. А ви, часом, не потребуєте чого?—додав Лінгард, полізши в кишеню.
— Ні, я маю що їсти,— коротко відповів Йоргенсон.— Киньте все це,— прохопився він.— Краще вже зразу кинутись за борт. Гляньте на мене. Я виїхав вісімнадцятилітнім хлопцем, знаю англійську мову, говорю по-голландськи, багатьма діалектами цих островів... Я бачив таке, від чого у вас на голові волосся стало б сторч, але я забув мову, свою рідну мову *. Я торгував, воював, ніколи не порушував слова ні з білими, ні з тубільцями. А подивіться на мене. Якби не було моєї старої, помер би десь в канаві ще десять років тому. Все покинуло мене: молодість, гроші, сила, надії, навіть сон. Лише вона й досі тримається цього покидька.
— Це говорить на користь і їй, і вам,— підбадьорюючи, мовив Лінгард.
Йоргенсон покрутив головою.
— Це й є найгірше,— помалу сказав він.— Мені вже край. Я прийшов до них з другого кінця землі, і вони взяли мене і... бачите, що зі мною зробили.
— Звідки ви самі?—спитав Лінгард.
— Із Трьомзе,— простогнав Йоргенсон.— Я вже більше ніколи не побачу снігу,— заридав він, закривши лице руками.
Лінгард мовчки дивився на нього.
— А чи не поїхали б ви зі мною?— спитав він.— Я ж казав вам, що мені треба...
— Пропадайте самі! — люто відповів Йоргенсон.— Я старий волоцюга, але вам не пощастить затягти мене в свої бісові справи.
— Справа дуже проста * не може провалитись. Я зважив кожен рух, запобіг усьому. Я ж не дурний.
— Ні, ви — дурень! Добраніч!
— Гаразд, бувайте здорові,— спокійно відповів Лінгард.
Він пішов до свого човна, а Йоргенсон дамбою вгору... Лінгард уже від'їхав, як почув здалеку:
— Киньте!
— Я відпливаю удосвіта,— гукнув він у відповідь і зійшов на борт свого судна.
Коли після неспокійної ночі Лінгард вийшов з каюти, ще було темно. Якась сухорлява постать походжала по палубі.
— Я тут,— різко сказав Йоргенсон.— Мені однаково, де вмирати, чи там, чи тут. Але, якщо я там умру, не забудьте, що моя стара мусить їсти.
Лінгард був один із небагатьох, хто бачив Йоргенсоно-
Йоргенсон — норвежець.
ву стару. У неї було коричньове, зморшкувате обличчя, з кількома уламками чорних зубів, на голові — сиве скуйовджене волосся. Офіціально вона одружилася з ним нещодавно, та й то через те, що напосідав молодий місіонер із Букіт-Тімагу. Важко сказати, яка вона була з вигляду, коли Йоргенсон дав за неї триста доларів і кілька мідяних рушниць на додачу. Єдине, що лишилося від її молодості, це пара ясних і сумних очей. Як тільки вона лишалась сама, ті очі дивились пильно в минуле їхнього життя, а коли Йоргенсон був близько, вони стежили за ним з неспокійною упертістю. А тепер під саронгом, накинутим на її сиву голову, з тих очей капали невидимі сльози, і стара хиталася туди й сюди в куточку темної халупи.
— За це не бійтесь,— сказав Лінгард, потиснувши Йоргенсонові руку.— Вона не бідуватиме. Я тільки хочу, щоб ви трохи наглядали за Беларабом, коли мене там не буде. Я мушу зробити ще один рейс, і тоді ми будемо готові розпочати. Я передбачив усе до найменших дрібниць. Вірте мені!
Так неспокійна тінь капітана Г. К. Йоргенсона перепли-ла річку забуття і повернулась до життя.
VI
Цілих два роки, захоплений тілом і душею своею великою справою, Лінгард жив, немов сп'янілий, поволі готуючи перемогу. Думка про невдачу ніколи не западала йому в голову. Він заплатив би найбільшу ціну за успішне здійснення свого заміру. Цей щирий друг хотів з тріумфом повернути Гассімові його країну, яку він бачив колись уночі у сяйві блискавки й гуркоті грому. Якось, коли Гассім скінчив з ним свою довгу розмову, оповідаючи, мабуть, удвадцяте, історію своїх страждань і боротьби, Лінгард підняв свою величезну руку, посварився кулаком і гукнув:
— Ми їх зворушимо. Ми розбудимо цю країну! Мимохіть висловив він свій ідеалізм, прихований під
простодушною силою. Він розбудить країну! Це був найголовніший збудник його невсипущої діяльності, що з'являвся примітивним почуттям справедливості, вдячності, приязні, сентиментальним жалем до суворої долі Іммади ("бідної дитини") і, нарешті, гордим переконанням, що з усіх людей на світі (на його світі) він один мав засоби й відвагу "розпочати велику справу" та ще й таку рисковану. Потрібні були гроші й люди. Він здобув їх досить за два роки, з того дня, коли на світанку, з пістолем за поясом, з капустяним листям замість бриля, несподівано стрівся з таємничим Беларабом, дуже враженим зустріччю з білою людиною.
Сонце ще не сходило над лісом, а небо, насичене світлом, мінилося над темною лагуною, над дикими полями, ще сповненими тінями, які, здавалось, помалу перетворювались на білий вранішній туман.