Пише історію. Підриває світобудову.
Вночі я лежав на боці, задивившись у вікно на невидимий світ. Я намагався заснути, але очі знай розплющувалися — ніяк не міг я розпрощатися з надією на те, що Марго Рот Шпігельман знову з'явиться в моєму вікні й знову витягне мою втомлену дупу в ніч — у таку ніч, якої я потім ніколи не забуду.
2
Марго зникала досить часто, тож масових акцій "Знайдіть Марго" ніхто не влаштовував, хоча всі ми відчули її відсутність. Старша школа, всупереч поширеній думці, це не демократія і не диктатура, і навіть не анархія. Старша школа — це монархія помазаника Божого. І коли королева їде у відпустку, починаються зміни. На гірше. От коли Марго була в Міссісіпі, Бекка пустила ту мерзенну плітку про Бена. І цього разу почалося те саме. Дівчинка, що пальчиком затикала дірку в дамбі, втекла. І потопу було не минути.
Того ранку я ото вперше зібрався вчасно і в школу поїхав з Беном. Поруч з репетиційною було якось надзвичайно тихо.
— Хлопці,— дуже серйозно почав наш друг Френк.
— Що таке?
— Чак Парсон, Тедді Мак і Клінт Бауер на "тато" Клінта розчавили дванадцять байків, що належали першокурсникам і другокурсникам.
— От біда, — сказав я, хитаючи головою.
— А вчора, — додала наша приятелька Ешлі,— хтось написав у чоловічому туалеті наші телефони з… ну, з усілякими брудними коментарями.
Я знову похитав головою. Ми всі мовчали. Здати їх ми не могли — намагалися кілька років тому, але за це нас покарали ще суворіше. Загалом, нам залишалося тільки чекати, коли хтось на взірець Марго пояснить їм усім, що вони недорозвинені барани.
Але вона показала мені, що можна йти в контрнаступ. Я саме зібрався щось сказати, аж боковим зором помітив, що в наш бік на повній швидкості летить хтось дуже великий. З чорною лижною маскою на голові та з величезним зеленим водяним пістолетом у руках. Пробігаючи повз, він штовхнув мене в плече так, що я не встояв на ногах і повалився на порепаний бетон. Добігши до дверей, він озирнувся і крикнув, дивлячись у мій бік: "Ще раз поткнешся до нас, прихлопнешся!" Я вперше в житті чув цей голос.
Бен і хтось іще з друзів допомогли мені підвестися. Плече боліло, але я його навіть не потер.
— Ти як? — поцікавився Радар.
— Усе гаразд, — я нарешті потер плече.
Радар похитав головою.
— Хтось повинен їм пояснити, що можна когось прихлопнути, і хтось може прихлопнути, але "прихлопнутися" неможливо.
Це мене розсмішило. Хтось кивнув на стоянку — до нас ішли два кволі першокурсники, на яких висіли мокрі футболки.
— То була сеча! — крикнув один з них. Другий не сказав нічого; він просто намагався не торкатися власної футболки, хоча сенсу в цьому було не дуже багато. З рукава крапало і стікало по руці.
— Тварини чи людини? — запитав хтось.
— А я звідки знаю? Я що, експерт із сечі?
Я підійшов і поклав руку йому на маківку. Це було єдине сухе місце.
— З'ясуємо, — сказав я.
Продзеленчав другий дзвоник, і ми з Радаром утекли на початки аналізу. Сідаючи за парту, я невдало зачепив її рукою, і біль пронизав плече. Радар постукав ручкою по своєму зошиті, де він кружечком обвів послання: "Як рука?"
Я написав у куточку свого зошита: "У порівнянні з нещасними першокурсниками можна вважати, що я цілий ранок у веселковому полі з цуценятами грався".
Радар засміявся так голосно, що заслужив суворий погляд пана Хімінеса. Я додав: "У мене є план, але слід з'ясувати, хто це зробив".
Друг відказав: "Джаспер Гансон", — і обвів кілька разів.
Я здивувався: "Звідки знаєш?"
"А ти не помітив? Цей бовдур був у власному футбольному светрі".
Джаспер Гансон був молодший від нас. Попервах він не здавався таким уже грізним, я навіть, відверто кажучи, вважав його нормальним хлопцем — він завжди якось ніяково вітався зі мною і казав: "Як ся маєш, друже?" Загалом зовсім не той тип, від якого чекаєш, що він візьме брандспойт і почне поливати сечею. Якщо говорити чесно, в бюрократичній системі урядування старшої школи Вінтер-парк Джаспер Гансон був, напевно, другим помічником заступника з легкої атлетики і переступу. І коли таку людину підвищують до статусу виконавчого віце-президента з розстрілів сечею, слід негайно вживати заходів.
Отож удома я відразу сів за комп'ютер, зареєстрував нову поштову скриньку і написав листа своєму давньому "приятелеві" Джейсону Вортингтону.
Від: mesnyk@gmail.com
Кому: jworthington@yahoo.com
Тема: Ви, я, будинок Бекки Арингтон, ваш прутень тощо.
Шановний пане Вортингтон!
1. Усі школярі, чиї велосипеди постраждали від наїзду "шевроле-таго", мають отримати готівкою 200 доларів. Для вас, з урахуванням ваших величезних статків, це буде нескладно.
2. Також припиніть писати всяку дурню в туалеті.
3. Водяні пістолети? Заряджені сечею? Ви це серйозно? Час уже вирости з таких ігор.
4. Ставтеся до інших школярів з повагою, особливо до тих, у кого не такі круті друзі, як у вас.
5. Це прохання передайте іншим членам вашого клану.
Я розумію, що деякі завдання виконати буде нелегко. Але, з іншого боку, мені теж нелегко приховувати прикріплену до цього листа світлину від усього світу.
Щиро ваша
Доброзичлива Сусідка Немезида
Відповідь прийшла вже за кілька хвилин.
Слухай, Квентине, — так, я знаю, що це ти. А ти знаєш, що не я забризкав сечею цих першокурсників. Вибач, але я за дії інших не відповідаю.
Моя відповідь:
Пане Вортингтон,
Я розумію, що Чак із Джаспером вам не підлягають. Але я, бачте, в такому самому становищі.
Я не керую тим чортеням, що сидить у мене на лівому плечі. А воно всякчас підбурює мене: "РОЗДРУКУЙ ФОТО! РОЗДРУКУЙ ФОТО! РОЗКЛЕЙ ЙОГО ПО ВСІЙ ШКОЛІ!" А на правому плечі сидить маленьке біле янголятко, яке каже: "Слухай, ну я все ж таки сподіваюся, що ці нещасні першокурсники вранці в понеділок вже отримають свої грошенята".
От і я сподіваюся, янголятку. От і я сподіваюся.
З найкращими побажаннями
Ваша Доброзичлива Сусідка Немезида
На це він нічого не відписав, та й непотрібно було. Балакати вже не було про що.
По вечері до мене зайшов Бен, і ми сіли грати у "Воскресіння". Приблизно що півгодини ми ставили гру на паузу і дзвонили Радарові, який у цей час був на побаченні з Анжелою. Ми залишили йому одинадцять повідомлень, кожне наступне з яких було ще дошкульніше і хтивіше за попереднє. Після дев'ятої до нас подзвонили у двері. "Квентине!" — покликала мама. Ми з Беном подумали, що це Радар, зупинили гру і вийшли. У дверях стояли Чак Парсон з Джейсоном Вортингтоном. Я підійшов, Джейсон мовив:
— Привіт, Квентине.
Я кивнув. Джейсон подивився на Чака, той глянув на мене і буркнув:
— Вибач, Квентине.
— За що? — запитав я.
— За те, що я наказав Джасперу розстріляти першокурсників сечею, — пробурмотів він. І додав по паузі: — І за байки.
Бен розкинув руки, немов збираючись із кимсь обійнятися.
— Ходи сюди, братан, — сказав він Чаку Парсону.
— Що?
— Ходи сюди, — повторив він. Чак зробив крок вперед. — Ну, ближче, — мовив Бен. Чак уже увійшов у будинок, зупинившись, напевно, за фут від Бена. І тут раптом Бен ні з того ні з сього вгатив Чаку в живіт. Той лише скривився і замахнувся, щоб відповісти.
— Братан, розслабся, — перепинив його Джейс. — Тобі ж не боляче було.
Потім він простягнув мені руку.
— Сміливий ти, братан, — мовив він. — Виродок ти, звісно. Але все ж таки!
Я потиснув йому руку.
На цьому вони пішли, точніше, поїхали на "лексусі" Джейса. Коли я зачинив двері, Бен заквилив:
— А-а-а! Любий Господи Ісусе, моя рука! — він спробував стиснути пальці в кулак і скривився. — По-моєму, він підручник до живота приклеїв.
— Це називається "прес", друже, — відказав я.
— Ага, чув я таке слово.
Я поплескав його по спині, й ми повернулися в мою кімнату догравати. Тільки-но ми почали, Бен сказав:
— Ти, до речі, зауважив, що Джейс сказав "братан"? Це ж я це слово відродив. Яка сила харизми, еге?
— Ну природно, ти ж такий крутий, що в п'ятницю ввечері сидиш і граєшся в ігри і хукаєш на відбиту об чийсь прес руку. Не дивно, що сам Джейс Вортингтон вирішив погрітися в промінні твоєї слави.
— Принаймні я у "Воскресінні" спец, — відказав він, вистріливши мені в спину, хоча тієї миті ми з ним були в одній команді.
Ми ще трохи пограли, а потім Бен згорнувся на підлозі калачиком, притиснув контролер до грудей і заснув. Я теж дуже втомився — день був важкий. Я подумав, що Марго до понеділка напевно повернеться, хоча все одно пишався тим, що зупинив хвилю зла.
3
Тепер я щоранку визирав у вікно — перевіряв, чи не з'явилися в кімнаті Марго ознаки життя. У неї на вікнах були бамбукові жалюзі, які вона ніколи не піднімала, але тепер, коли вона поїхала, її мама або хто там ще підняли їх, тож мені стало видно шматочок синьої стіни і білої стелі. Була тільки субота, й відтоді як я бачив Марго востаннє, минуло лише сорок вісім годин, і я розумів, що навряд чи вона вже повернулася, але все ж таки, побачивши, що жалюзі досі не опущені, трохи розчарувався.
Почистивши зуби, я трохи покóпав Бена, сподіваючись його збудити, а потім вийшов з кімнати в шортах і футболці. За столом я побачив аж п'ять душ. Своїх батьків. І батьків Марго. А ще високого і міцного чорношкірого чолов'ягу у величезних окулярах і сірому костюмі. В руках він тримав якусь течку.
— Е, здрастуйте, — привітавсь я.
— Квентине, — запитала мама, — ти в середу ввечері бачив Марго?
Я увійшов до їдальні і став, прихилившись спиною до стіни, навпроти незнайомця. Відповідь на таке запитання я вже обдумав.
— Так, — сказав я. — Вона десь опівночі з'явилася біля вікна, ми трохи поговорили, а потім її зловив пан Шпігельман і повів додому.
— А… після цього ти її не бачив? — поцікавився батько Марго. Він здавався досить спокійним.
— Ні, а що?
Мені відповіла її мама — досить напруженим голосом.
— Бачиш, Марго втекла. Знову, — вона зітхнула. — Це вже який… четвертий раз, Джошу?
— Та я вже з ліку збився, — невдоволено відказав він.
Тут заговорив цей чорношкірий:
— Ви до нас звертаєтеся вп'яте… — Кивнувши мені, він представився: — Детектив Отис Ворен.
— Квентин Джейкобсен.
Моя мама підвелася і поклала руки на плечі пані Шпігельман.
— Деббі,— сказала вона, — мені так прикро! Це таке розчарування.
Мені цей фокус уже був знайомий. Це спеціальний психологічний трюк, називається "емпатичне слухання".