Щирі почуття такі заразливі, що на хвилину всі троє замовкли.
– Ах, Боже мій! – сказала пані де Ланже. – Так, це здається жахливим, а проте ми бачимо таке щодня. І хіба цьому нема причини? Скажіть, люба, чи думали ви коли-небудь про те, що таке зять? Зять – це чоловік, для якого ми виховуємо – і ви, і я – маленьке любе створіння, зв’язане з нами тисячею незримих ланцюгів, протягом сімнадцяти років воно – радість сім’ї, її світла душа, як сказав би Ламартін, і раптом перетворюється на її злого генія. Цей чоловік, відбираючи наше дитя, насамперед, немов сокирою, відтинає своїм коханням від серця цього ангела всі ті почуття, які зв’язували його з сім’єю. Ще вчора наша дочка була для нас усім і ми були всім для неї, а завтра вона стає нашим ворогом. Хіба ми не бачимо щодня таких трагедій? Тут невістка поводиться зухвало зі свекром, який пожертвував усім для сина. Там зять виганяє з дому тещу. І ще дивуються, що, мовляв, у нашому суспільстві драматичного? Драма батьків жахлива, не кажучи вже про наші шлюби, які стали досить безглузді. Я добре уявляю собі, що сталося з отим старим вермішельником. Я пригадую, що цей Форіо…
– Горіо, пані…
– Авжеж. Отож цей Моріо під час революції був головою однієї із секцій; він тоді скористався з голоду, щоб самому розбагатіти, продаючи борошно вдесятеро дорожче, ніж воно йому коштувало, він мав його скільки хочеш. Управитель моєї бабусі збував йому борошно на величезні суми. Норіо, звісно, ділився, як і всі подібні люди, з Комітетом громадського порятунку. Пам’ятаю, управитель казав моїй бабусі, що вона може спокійно лишатись у своєму маєтку Гранвільє, бо її хліб – чудова охоронна грамота. Так от, цим Лоріо, який продавав хліб катам, володіє лише одна пристрасть: він, кажуть, до нестями любить своїх дочок. Старшу він примостив у дім Ресто, другу почепив на шию баронові Нусінгену, багатому банкірові, що прикидається роялістом. Ви самі розумієте, за часів Імперії зятів не дуже бентежило те, що в них буває старий зразка дев’яносто третього року. За Буонапарте це ще можна було терпіти. Але після повернення Бурбонів стариган став тягарем панові де Ресто, а ще більше банкірові. Дочки, які, мабуть, ще любили його, хотіли кожна примирити батька й чоловіка, – щоб і кози були ситі, і сіно ціле. Вони приймали Торіо, коли в них не було сторонніх, вигадуючи різні приводи: "Тату, приходьте, нам буде приємніше, бо ми будемо самі" і таке інше. А проте я думаю, люба, що справжнє почуття має свій розум, свої очі, і, звичайно, серце бідолахи обливалося кров’ю. Він бачив, що дочки соромляться його, що вони люблять своїх чоловіків, а він заважає зятям. Отже, треба було пожертвувати собою. Так він і зробив, бо він був батьком; він сам себе вигнав. Побачивши, що дочки задоволені, старий зрозумів, що вчинив правильно. Батько й діти були спільниками в цьому сімейному злочині. Ми бачимо таке явище повсюди. Хіба ж цей батько Доріо не став би брудною плямою у вітальні своїх дочок? Та й сам він почував би себе ніяково, нудьгував би. Те, що сталося з ним, може трапитися з найвродливішою жінкою, яка покохала чоловіка всією душею: коли вона набридла йому своїм коханням, він кидає її й поводиться, як боягуз, ховаючись від неї. Така доля всіх почуттів. Наше серце – скарбниця: вичерпайте її відразу – і ви злидар. Ми суворо ставимося до почуття, що витрачається до кінця, так само як і до людини, у якої нема жодного су. Цей батько віддав усе. Він віддавав протягом двадцяти років свою душу, свою любов, а все своє майно віддав за один день. Вичавивши лимон, дочки викинули на вулицю лушпайку.
– Світ підлий, – промовила віконтеса, перебираючи пальцями торочки на своїй шалі й не підводячи очей, її зачепили слова, які герцогиня де Ланже у цій розповіді явно адресувала їй.
– Підлий?… Ні, – заперечила герцогиня, – все йде своїм звичаєм. А втім, я кажу це тільки для того, щоб ви бачили, що мене світ не обдурить. Взагалі я такої ж думки, як і ви, – сказала вона, стискаючи віконтесі руку. – Світ – це багно; постараємось триматися на високому місці.
Вона підвелася, поцілувала пані де Босеан у чоло і мовила:
– Ви зараз дуже гарні, люба. Такого чудового кольору обличчя я ще ніколи не бачила.
З цими словами герцогиня пішла, ледь кивнувши головою студентові.
– Батько Горіо – чудова людина! – сказав Ежен, пригадуючи, як старий уночі скручував свою золочену чашку.
Пані де Босеан, замислившись, не чула його слів.
Минуло кілька хвилин у мовчанні, і бідолашний студент у якомусь соромливому заціпенінні не наважувався ні йти, ні лишатися, ні заговорити.
– Світ жорстокий і підлий! – сказала нарешті віконтеса. – Тільки-но з нами трапляється лихо, завжди знайдеться друг, готовий прийти, розповісти про нього й копирсатись у нашому серці кинджалом, змушуючи нас милуватися його чудовим руків’ям. Сарказм! Глум! О, я не дозволю, щоб мене кривдили! – Вона підвела голову, – то був рух вельможної дами; в її гордих очах спалахнули блискавки. – Ах, – вигукнула вона, побачивши Ежена, – ви ще тут?
– Ще тут, – жалісно відповів студент.
– То слухайте, пане де Растіньяк: ставтеся до світу так, як він того вартий. Ви хочете добитись успіху, я допоможу вам. Ви побачите, яка глибока жіноча зіпсутість, виміряєте жалюгідну суєтність чоловіків. Я уважно вивчала книгу світського життя, проте в ній досі лишалися деякі невідомі мені сторінки. Тепер я знаю її всю. Що холодніший буде ваш розрахунок, то далі ви підете. Вражайте безжально, і вас боятимуться. Дивіться на людей, – на чоловіків і на жінок, – тільки як на поштових коней, що їх лишають здихати на кожному перегоні, – і ви досягнете вершини своїх бажань. Запам’ятайте, ви нічого не доб’єтеся тут, поки вами не зацікавиться жінка. Треба, щоб вона була молода, багата, вродлива. А коли у вас спалахне справжнє почуття – ховайте його, як скарб, щоб ніхто навіть і не здогадувався про нього, інакше ви загинете. Якщо ви не будете катом, то станете жертвою. Якщо ви покохаєте, зберігайте вашу таємницю! Не признавайтеся нікому, поки добре не знатимете, кому саме ви розкриваєте серце. Такого кохання у вас поки що нема, але треба заздалегідь оберігати його, тому вчіться не довіряти людям. Слухайте, Мігелю (вона мимохіть виказала себе цією помилкою), є щось жахливіше, ніж батько, покинутий своїми дочками, що, може, бажають йому смерті. Це – суперництво між двома сестрами. Ресто належить до знаті, його дружину приймають у вищому світі й при дворі, а її сестра, багата сестра, красуня Дельфіна де Нусінген, дружина фінансиста, вмирає з досади, її мучать заздрощі. Графиня де Ресто піднялася вище за неї на сто голів – і сестер уже немає. Ці дві жінки зрікаються одна одної, як зреклися свого батька. Тому пані де Нусінген ладна вилизати весь брук між вулицями Сен-Лазар і Гренель, аби її прийняли в моєму салоні. Вона гадала, що де Марсе поможе їй досягти цієї мети, і стала рабою де Марсе. Вона набридла йому. Де Марсе про неї й не думає. Якщо ви введете Дельфіну до мене, то станете її улюбленцем, вона кохатиме вас палко. Якщо зможете – любіть її й ви, а якщо ні – використовуйте для своєї мети. Я прийму її раз чи двічі ввечері, серед тлумища гостей, але ніколи не прийматиму вдень. Я буду з нею вітатись, і досить з неї. Перед вами зачинилися двері графині через те, що ви згадали ім’я батька Горіо. Так, любий мій, тепер ви двадцять разів підете до пані де Ресто і двадцять разів її не буде вдома. Вас наказано не приймати. Ну, то хай батько Горіо знайомить вас із Дельфіною де Нусінген. Красуня де Нусінген буде для вас вивіскою. Станьте її обранцем, і жінки захоплюватимуться вами. Її суперниці, приятельки, найкращі подруги схочуть відбити вас у неї. Є жінки, для яких чоловік стає жаданим лише тоді, коли він належить іншій, так само як деякі жалюгідні міщанки, надіваючи такі, як у нас, капелюшки, сподіваються разом із ними перейняти й наші манери. Ви матимете успіх. В Парижі успіх – усе, це ключ до влади. Якщо жінки скажуть, що ви дотепні й талановиті, чоловіки повірять цьому, – аби тільки ви самі їх не розчарували. Тоді ви можете всього бажати, всього добитись. Ви взнаєте, що таке вищий світ, яке це збіговище дурнів і негідників. Не будьте ні з тими, ні з тими. А щоб ви не заблудилися в цьому лабіринті, я даю вам замість Аріадниної нитки своє ім’я. Не скомпрометуйте його, – сказала вона, гордо підводячи голову й кидаючи на студента погляд королеви, – збережіть його чистим.
Тепер ідіть, залиште мене саму. Нам, жінкам, також доводиться битись.
– Якби вам була потрібна віддана людина, щоб піднести запалений гніт до порохового погребу… – промовив Ежен.
– Що ж тоді? – спитала віконтеса.
– Він ударив себе в груди, всміхнувся у відповідь на усмішку кузини і вийшов. Була п’ята година. Ежен зголоднів; він боявся спізнитися на обід. Це побоювання дало йому відчути насолоду швидкої їзди по Парижу. Та ця суто фізична втіха не заважала Еженові поринати в думки. Коли юнак його віку почуває себе ображеним, він розпалюється, обурюється, погрожує кулаком усьому світові, хоче помститись і воднораз сумнівається в самому собі. Растіньяка тепер гнітили слова: "Перед вами зачинилися двері графині". "Піду до неї, – сказав він собі, – і якщо пані де Босеан не помилилась, якщо мене наказано не приймати… тоді… тоді графиня де Ресто побачить мене в усіх салонах, де вона буває. Я навчуся битися на шпагах, стріляти з пістолета і вб’ю її Максима…" "А гроші? – казав йому внутрішній голос. – Де ти візьмеш грошей?" Раптом перед його очима знову заблищали розкоші, виставлені напоказ у покоях графині де Ресто. Він бачив пишноту, яку безсумнівно любила дочка вермішельника Горіо, позолоту, крикливо-дорогі прикраси – одне слово, розкіш вискочки з міщан, марнотратство дорогої утриманки. Цей сліпучий блиск раптом збляк перед величним палацом де Босеанів. Мрія Ежена, полинувши у вищі сфери паризького суспільства, нашіптувала йому тисячі лихих думок, роблячи його розум і совість поступливими. Тепер він бачив світ таким, яким він є: закони і мораль безсилі перед багатством; у грошах він убачав ultima ratio mundi[9]. "Правду каже Вотрен. Багатство – це чеснота", – подумав він.
Приїхавши на вулицю Святої Женев’єви, він швиденько піднявся до себе в кімнату, виніс візникові десять франків і ввійшов у мерзотну їдальню, де всі пансіонери зібралися за столом, немов худоба до ясел.