Того права він, мабуть, не домагався б, якби знав, що вона не на третьому місяці, а на шостому.
А в Тольмсгофені поблизу буде Губерт, вона матиме змогу з ним побалакати, і він, мабуть, її поцілує, а може, навіть... Хоч вона й вагітна... "Похапцем"... Вони ж бо до такого звикли. Тільки один раз він залишився в неї на кілька годин уночі — вона впустила його, коли він стояв на терасі. Це було того дня, як Кіт заснула в батька й матері й зосталася в них на ніч. А від неї сон тікав, і спершу вона стояла біля вікна й дивилася з-за штори в долину, де на обрії мерехтіли, немов фасади цирків, електростанції — самі освітлені, але довкола нічого не освітлюючи; колись їй пояснив це старий Корчеде: електростанції мають бути освітлені задля безпеки — щоб, коли десь прорве вентиль, можна було відразу знайти несправність,— а заразом і для краси ("чари технічного краєвиду"); а от освітлювати вони не повинні довкола нічого, "щоб не видно було кіптюги, чаду та смердючих газів, що їх електростанції потай випускають уночі..." Вони проглядали з-за дерев у виярку, оті "фасади цирків". І раптом її серце закалатало, як... Як що? Чи калатало воно так коли-небудь доти? Вона знала, що о десятій він мав змінити Цур-мака, а було вже пів на одинадцяту, і небо на заході від освітлених електростанцій ще по-літньому ясніло... Він ще не закінчив обхід, і в неї навіть не склалося враження, що вона чинить як розпусниця, коли відімкнула двері на терасу, потерпаючи, чи ж добре все буде, адже доти вони завжди тільки "похапцем"... І він рушив до неї — сповнений, як їй здалося, рішучості, впевнено (та його впевненість була, з усмішкою подумала вона, трохи аж хлоп'яча) — повз невеличкий, зарослий лататтям ставочок, піднявся невисоким схилом (як з'ясувалося потім, розтоптав кілька троянд), узявся за дверну ручку й опинився в кімнаті, хоч розгледів її і не відразу. В двері попала штора, і він її вивільнив. "Я вас не бачив,— скаже він згодом.— Я стояв зачарований, але відчував вас нюхом. Атож, відчував нюхом. Мабуть, я мав би сказати, що відчував, як ви стоїте десь поруч... і ждете". Але тоді вони не промовили одне до одного жодного слова. Мовчки, як щось само собою зрозуміле — це її аж злякало,— він увімкнув світло, позапинав штори й звів на неї погляд. Вона стояла перед ним гола — така, якою "похапцем" він ніколи її не бачив. Тоді знову вимкнув світло й ліг до неї, поклавши пістолет на нічний столик, а рацію на підлогу. Заговорили вони вже потім, коли він знов заступив "на пост"; вона приготувала каву, він стояв на терасі, вона — в кімнаті, біля відчиненого вікна; на підвіконні — кавник, чашки і рація. Вони розмовляли довго, аж поки стемніло, і на "ти" не переходили. Про кохання він не говорив, сказав тільки, що жага до неї в нього прокинулася одразу, ще того першого дня, коли його перевели служити сюди; розповів і про те, як йому остогидла була школа, як хотілося щось робити, робити власними руками, як він працював на будівництві, стояв біля конвейєра, "поки в тій роботі для мене, повірте, вже не зосталося жодної романтики"; і він пішов служити в поліцію, атож, бо "любить порядок", а батько його зневажає, називає себе "юристом" і все торочить про "суспільний занепад"; потім Губерт детально, з подробицями пояснював їй походження свго прізвища Гендлер, просто-таки розкладав його на літери; так, для нього важила кожна літерка, хоч вона не бачила нічого особливого в тому, з чого його прізвище складається і як воно пишеться; він навіть пустився в етимологічне дослідження слова "Гендлер"... Ні, вона не нудьгувала, слухаючи його; стояти з ним біля відчиненого вікна, пити каву й дивитись, як сходить вранішня зоря, було так солодко... І все ж її стривожило те, як серйозно він досліджував походження свого прізвища. Потім вона розповіла йому про своє дитинство та юність в Айкельгофі. Тепер він дістався в спадщину "Блетхену" — така старомодна вілла вісімдесятих років, яку в ті часи міг дозволити собі хоч і не дуже багатий, та все ж, мабуть, досить заможний власник друкарні й провінційної газетки. Ту віллу разом із друкарнею та газеткою успадкував її батько, що був тоді злидень злиднем,— розкішний будинок, просторі кімнати внизу, світлиця, їдальня, величезна кухня і навіть роздягальня, або гардероб; кожна з тих кімнат була більша за будь-яке з приміщень у нинішньому "замочку", крім, хіба, конференц-зали, яку недавно обладнали на першому поверсі. Тенісний майданчик... Все було, звісно, трохи занедбане, але ту лагідно-солодку занедбаність Кете так любовно плекала... Сад, з приводу якого вони частенько сперечалися — жартома, звичайно,— яи не можна його все ж таки назвати парком... Фруктові дерева, галявинки, і жодного тобі отого кретинського газону, яких вона просто терпіти не може. Вечірки в саду, різнобарвні ліхтарики, поміст для танців — батько наказав спорудити його на свіжому повітрі спеціально заради неї; сльози й ота болісна закоханість у хлопця, що його звали Генріх Беверло... "Так, так, у того самого Беверло, через якого, очевидно, ви й стоїте тепер отут, якому ми, мабуть, повинні завдячувати те, що стоїмо тепер поруч, а щойно поруч лежали, що вже стільки разів "похапцем"... Атож, усе через нього, і саме йому ми маємо це завдячувати..." (Він аж злякано стрепенувся, коли вона сказала "завдячувати"). А вона вже розповідала про хлопця, меткого на розум, із замріяними очима; вигляд у того хлопця був не дуже спортивний, танцювати він не хотів, і всі з нього глузували. Але танцювати вони його все ж таки навчили. А як вони того літа кружляли!.. Погожими вечорами — в саду, а як дощило — в будинку...
Про все це вона розповідала тої літньої ночі, але жодним словом про Фішера, жодним словом про Гельгу, жодним про Кіт, жодним про Бернгарда не згадала й не сказала йому тоді, що вже, мабуть, завагітніла від нього, а другого вечора обоє вони мало не збожеволіли, бо в нього знов випало нічне чергування, але Кіт залишилася спати з нею, а Фішер — він саме повернувся з поїздки — ночував у сусідній кімнаті. Вона була дуже засмучена, і водночас їй відлягло від серця, а на другий день його перевели до Тольмсгофена. Розповіла йому й про Бляйблеву третю, Елізабет, з якою вона була заприязнилась і яка невдовзі, однак, знову зникла десь у Югославії. "Як тільки котрась із них виявиться милою, то невдовзі зникає. Тепер Елізабет держить там готель і весь час запрошує мене в гості. Arte ж не поїду я туди в супроводі охоронців!" Розказала Губертові й про свою віллу під Малагою, де панує сама нудьга. Вона розповідала багато, майже все... Зроду ще вона нікому стільки не розповідала. Звичайно, вона віддалася йому не зразу, не з першого погляду; цей молодий поліцейський припав їй до вподоби відразу, припав до вподоби дужче, ніж решта його колег, до того ж він її одноліток, а може, навіть на рік-два молодший... Вона й досі не знає, скільки років Бернгардові, але ж тепер діти йдуть до першого причастя дуже рано; чи, може, Губертові вже всі тридцять, він на два роки старший від неї, і саме з ним у неї сталося те, у що вона не повірила б ніколи ft нізащо, навіть якби довелося тисячу разів заприсягти: що вона спатиме з чужим чоловіком, як із своїм,— із чоловіком, котрий ніколи, ніколи в світі не спитає: "А пілюлю ви вже ковтнули?" Нагоди в неї траплялися не раз, вона приятелювала з чоловіками, їй мало не робили пропозиції,— скажімо, в клубі верхової їзди, в тенісному клубі, на вечірках; і декотрі з тих чоловіків, як, приміром, молодий Цумерлінг, були навіть привабливі, милі, вони не сприймали все так серйозно й щоразу жартували з неї: "Ну навіщо ж так серйозно, люба Сабіно?.. У вас завжди все так серйозно?.." А от Губерт... Вона вже навіть добре не пригадує, як воно й сталося: чи то до того йшлося, чи то просто так збіглися обставини, чи цього можна було уникнути, чи не можна; чи то вона зробила перший крок, чи він... Це був збіг обставин, а чи можна було його уникнути, чи ні — нехай вирішують боги. Він стояв тут, походжав довкола, вдень і вночі, з тижня на тиждень, майже два місяці. Але щодо одного сумніву нема: з двома іншими його колегами, Цурмаком і Люлером, про це б не могло бути й мови, хоч вони теж досить милі хлопці — знають-бо кожнісінький кущик, деревце, горбочок, кожнісінький куточок у домі, в саду й у сусідстві, тримають у голові детальний план будинку, в тім числі й гардероб, комірчину, прасувальну, гаражі й сарай для всілякого причандалля, ворота й терасу перед кухнею, де погожої днини Блюм перебирає овочі й чистить картоплю, а поруч примощується Кіт, бо її дуже цікавить така робота. І, звісно ж, кімнату "для хоббі" (колись Фішер захопився був столярством, хоч ось уже цілий рік не переступає порогу тієї кімнати)... Крім того, сауну в підвалі, обидві ванні... Одне слово, вони знають будинок, і сад, і сусідні садиби до останнього куточка. І всім трьом не до вподоби, що тут такі великі вікна. Ускладнення настали після того, як їй порадили не посилати більше Кіт до дитячого садка й відколи стало нецікаво ходити до крамниць. Забезпечити цілком гарантовану охорону блюкгофенського дитячого садка технічно, попри все бажання, неможливо, туди раз у раз приводять дітей, забирають їх, привозять харчі, там сила-силенна входів і виходів, поруч у парку розкидані одноповерхові літні будиночки, кущі, квітник, дитячі майдан чи-кж... Садок-бо спеціально спланували й заклали на відкритому місці, між школою і плавальним басейном жодної огорожі, туди весь час під'їздять якісь автомашини, і перевірити їх усіх справді немає змоги. А після пригоди з Пліфгеровим тортом доводиться оглядати навіть термоси з обідом. Кінець кінцем дійшло вже до невеличкого бунту серед батьків, адже їхнім дітям, вважають вони, нічого не загрожує (хоч насправпі це зовсім не так, бо "вони,— сказав Губерт,— здатні викрасти чию завгодно дитину, навіть мою"), і постійний на-І дяд та охорона призводить, мовляв, тільки до нервових розладів, завдає душевних травм, і все це, зрештою, марна праля, бо коли що, то вони завдадуть удару зовсім в іншому
місці.-
Отож тепер їй доводиться залишати Кіт удома; вона вже не може відводити її й до Гребелів, де мала завжди так залюбки й подовгу гралася з Руді та Монікою.