Давніше, проїжджаючи попри заклад Беленбо, люди просто зупинялися там на ночівлю, тепер же вони саме й їхали до його закладу, і то завжди вночі й часто в поспіху, щоб мав Беленбо досить часу заховати в драговищі коня чи корову, поки не наспів представник закону або й сам власник. Але не лише гурти розгніваних фермерів, що йшли безповоротним слідом коней чи худоби, та шерифи, що вистежували справжніх убивць, 'добувалися до закладу Беленбо — щонайменше один федеральний митний
11 В. Фолкнер 321
урядовець добувся сюди, але ніколи вже не повернувся ЗВІДСИ. Бо там, де Беленбо-старший лише продавав віскі, синаш його віскі й виробляв; він зробився тепер власником того, що евфемістично називалося маскувальним словом "дансинг", і в середині вісімдесятих років ім'я Белен-бо на цілі милі довкола викликало тільки жах і обурення, а проповідники й старші панії допоминалися вибору таких шерифів, чия вся програма зводилася б до вигнання Бе-ленбо, його пияків, скрипалів, грачів та дівчат із Йокнапа-тофськоі округи, а коли спромога—то й із цілого Міссісіпі. Одначе Беленбо і його оточення — стайня, храм насолод, чи як собі хочеш його назви,— ніколи не. нав'язувалися нам, людям стороннім: вони ніколи не виходили із своє! фортеці, і не було такого закону, щоб когось примушував туди йти.
Та й те, що нове його, Беленбо, покликання (чи то пак втілення) виявилося вельми прибуткове, бо розійшовся поголос, що, мовляв, у кого інтереси та амбіції не сягають далі коня, хворого на шпат, та ялівки, той не має чого туди потикатись. Отож люди розважливі дали Беленбо спокій. До них, звісно, належать і шерифи, які були не тільки люди розважливі, а ще й сімейні, і добре пам'ятали приклад федерального урядовця, котрий не дуже давно зник безповоротно в тому напрямку.
Так воно тривало аж до літа 1886 року, коли баптистський пастор на ім'я Гайрем Гайтауер,— такий самий здоровило, як і Беленбо, чоловік, що від 1861 до 65 року по неділях був одним jз ротних капеланів у війську Фореста, а в решту шість днів — одним з найзавзятіших й найсмі-ливіших його кавалеристів,— вступив до закладу Беленбо, озброєний біблією та голими руками, і навернув цілу громаду своїм кулаччям, орудуючи з кожним супротивником по черзі, коли так виходило, а при потребі, то й з двома чи трьома заразом.
Отож коли Бун, Нед і я наближалися туди в травневій куряві 1905 року, Беленбо переживав уже своє трете втілення в особі п'ятдесятилітньої старої панни, єдиної дочки Беленбо-молодшого. Була це ригористична, костиста, сувора й сива жінка, що на чверті квадратної милі доброго грунту вирощувала бавовник та кукурудзу і держала невелику крамничку, над якою на антресолях лежав ряд набитих кукурудзяним листям сінників, кожен з бездоганно чистим простирадлом, подушкою та укривалом, наготовлених для мисливців, що полювали на лисиць та єнотів, і рибалок, котрі (як казали) іноді сюди навідувались
не так заради полювання чи рибальства, як —заради наїдків міс Беленбо.
Вона також нас почула. Ми були не перші: вона сказала нам, що наш автомобіль тринадцятий тут за останні два роки, п'ять із них за останні сорок днів; вона вже втратила двох курей і гадала, чи не доведеться всю живність позамикати, навіть і собак. Коли ми під'їжджали, вона, куховарка та негр стояли вже на передній веранді, затуляючи очі від дражливого миготіння наших фар. Не тільки Бун виявився їй знайомим, а що важливіше — вона сам автомобіль спершу впізнала: бачивши досі лише тринадцять машин, вона, проте, добре набила око, щоб відрізнити кожну.
— Отже, ви таки доїхали до Джефферсона,— мовила вона.
— За рік? — здивувався Бун.— Господи, цей автомобіль відтоді у сто разів більше наїздив, аніж до Джефферсона. В тисячу разів більше, міс Беленбо. Нічого не поробиш, ви мусите, як і всі, звикнути до автомобілів.— Це коли вона сказала нам про тринадцять машин за два роки й про дві курки.
— Вони хоч трохи проїхались автомобілем,— мовила вона.— Про себе я й цього не можу сказати.
— Хіба ви ніколи ще не їздили автомобілем? — озвався Бун.— Гей, Неде, вимітайся-но відси й валізки забери. Лусю, дай міс Беленбо сісти спереду, щоб їй добре було видно.
— Стривайте,— мовила міс Беленбо,— я мушу сказати Еліс, щоб готувала вечерю.
— Вечеря почекає,— сказав Бун.— Ладен закластися, що Еліс теж ніколи в машині не їздила. Сідай, Еліс. Хто це з тооою? Твій чоловік?
— Навіщо він мені здався, отой чоловік! — мовила куховарка.— А коли б і здався, то вже ж не Ефем.
— Все'дно, давай і його сюди,— скомандував Бун. Куховарка й чоловік підійшли і також сіли в машину,
на заднє сидіння, де був бідон з бензином та складений брезент. Нед і я стояли у світлі від одчинених дверей і дивились на автомобіль з червоним ліхтариком іззаду, як він поїхав 'дорогою, зупинився, розвернувсь і проїхав повз нас: Бун натискує ріжок, а міс Беленбо сидить випростана й напружена на передньому сидінні, Еліс та Ефем позаду махають нам руками.
— Вйо, брате!— гукнув Ефем до Неда.— Оце кінь!
— Хизується,— сказав Нед, маючи на увазі Буна.—
11* 323
Хай скаже спасибі, що хазяїна нема тут. Той би йому показав хизування.
Машина зупинилася, дала задній хід, розвернулася, під'їхала до нас і стала. Через хвильку міс Беленбо мовила:
— Добре.— Вона вийшла з машини й додала жваво:— Гаразд, Еліс.
Отак ми дістали вечерю. І я зрозумів, чого навідуються сюди мисливці й рибалки. Потім Нед пішов з Ефемом, а я ґречно подякував міс Беленбо. Бун узяв ліхтаря, і ми піднялися сходами на антресолі над крамничкою.
ч.— Ти з собою не маєш нічого? — запитав Бун.— Навіть чистої хусточки?
— А мені й не треба,— відповів я.
— Але ж ти не можеш так лягти спати. Бач, які тут чисті простирадла. То хоч скинь черевики й штани. Мама сказала б тобі ще й зуби почистити.
— Ні, не сказала б,— відмовив я.— Не було б чого казати, бо в мене й щіточки нема.
— Це для неї не завада, ти сам знаєш. Якби чогось не мав, то мусив би знайти заміну, а ні — то перепало б тобі.
— Та нехай уже,— сказав я, сидячи на сіннику.— На добраніч.
Він стояв, піднісши руку, щоб загасити лампу.
— Отже, нехай? — спитав він.
— Замовч,— відповів я.
— Скажи лише слово, і ми повернемось додому. Не зараз, але вранці.
— Ти аж тоді тільки страху наберешся? — спитав я.
— На добраніч,— сказав Бун. Він загасив лампу й заліз на свій сінник.
І враз весняна темінь поглинула нас: великі басовиті жаби з драговищ, звуки лісу, великого лісу, незайманої пущі, де живуть дикі створіння — єноти, й кролі, й норки, і мускусні щурі, й великі сови, й великі змії — і гримучі, й мокасинові,— а може, навіть і дерева дихали, і сама річка дихала, вже й не кажучи про духів — давніх чикасо, що дали ймення цій землі, ще поки білі її побачили, і пізніших прибульців-білих, Вайота й старого Сатпена, і мисливців майора де Спейна, і плоскодонок, вантажених бавовною, а далі валок та незгідливих погоничів, і цілої юрби урвиголов та вбивць, що призвели до появи міс Беленбо. Раптом я збагнув, що то за звуки видає Бун.
— Чого ти смієшся? — спитав я.
— Це я думаю про Пекельний Потік. Завтра об одинадцятій ми до нього доб'ємось.
— А ти ж казав, що з ним буде морока.
— Та ще й яка! — сміявся Бун.— Там усі ми знадобимось — і сокира, й лопата, й дріт, і блок, і жердя з тинів, і я, і ти, і Нед. Отож із нього я й сміявся — з Неда. Коли завтра будемо на Пекельному Потоці, він таки пожалкує, що забув свої, як то каже, добрі манери і не вилежав собі тишком-нишком під брезентом аж до самого Мемфіса.
Розбудив він мене рано. А так само й усіх інших на цілих . півмилі довкола, хоч викурити Неда з Ефемового дому, де він спав, до кухні на сніданок — це забрало якийсь час (а ще більше часу забрало те, щоб викурити його назад із кухні, коли там ще й жінка знайшлася). Ми поснідали,— а після цього сніданку, бувши мисливцем або рибалкою, я не мав би великої охоти отак зразу кудись вибиратись,— і Бун ще раз провіз міс Беленбо на машині, хоч уже без Еліс та Ефема, дарма що Ефем був під рукою. Тоді ми,— Бун, власне,— налили бензину в бак та води в радіатор — не через потребу в цьому, а через те (як мені здається), що міс Беленбо й Ефем дивилися на нас, і рушили в дорогу. Сонце саме сходило, як ми переїздили Залізний Міст над річкою (ага, ще й дух пароплава * — я забув про нього минулого вечора), міст до чужого краю, до іншої округи; а на ніч ми добудемось навіть до іншого штату й до Мемфіса.
— Спробуй-но ще перебратись через Пекельний Потік,— зауважив Бун.
— Може ж, таки переберемось, якщо ти . даси йому врешті спокій,— сказав я.
— Аякже,— відказав Бун.— Пекельному Потокові начхати, чи дають йому спокій, чи ні. Його це анітрішки не обходить. Ось побачиш.— А далі додав:—Онде й він.
Був початок одинадцятої, ми досить швидко проїздили поміж пагорбів, дороги слалися сухі й курні серед врунистих ланів, земля лежала безлюдна, по недільному супокійна, люди, вже в святковій одежі, байдикували на передніх верандах будинків, діти й собаки вибігали до тинів чи й на дорогу, аби на нас подивитись. Потім з'явилися люди у бричках, у бідках, на возах, верхи на конях та мулах, деколи навіть по троє на одного коня — тільки не на мула (а1 зараз же по дев'ятій ми поминули інший автомобіль; Бун сказав, що це форд,— він мав добре око на автомобілі, як і міс Беленбо),— простуючи до білих церковок ^у весняних гайках.
Широка долина стелилася перед нами, і дорога збігала з узгір'я до верб та кипарисів, що позначали річище. Як на мене, це виглядало зовсім не зле, потік піде не був ширший за річку, яку ми ото перетяли, і навіть виднів закурений рубець дороги, що спиналася вгору потойбіч. Але Бун уже почав клясти, спускаючись у діл ще швидше, немов йому кортіло раз та гаразд зітнутися з цим потоком, наче то було щось живе і не тільки вороже, а й невблаганне, як підступна істота, як людина.
— Глянь-но туди,—сказав він.— Невинне, як свіженьке яйце. Навіть дорогу видко по той бік, вона ніби сміється з нас, ніби каже: якби ви добулися сюди, то вже ось-ось нобачили б і Мемфіс,— тільки лишень спробуйте сюди добутись!
— Як уже воно так зле, то чом би нам його не об'їхати? — запитав Нед.— Я б так і зробив на вашому місці,
— Бо Пекельного Потоку ніяк не об'їдеш,— люто відказав Бун.— В один бік податись — опинишся в Алабамі, в другий бік — упадеш у Міссісіпі.
—■ Я колись бачив Міссісіпі в Мемфісі,— сказав Нед.— А оце ви нагадали, то я й Мемфіс також бачив.