— Це несуттєво.
— Ага, — промовив Вандерхузе. — Він побачив або негуманоїдів, або гуманоїдів, але на стадії машинної цивілізації. І тому стер бортжурнал. За інструкцією.
— На машинну цивілізацію не схоже, — сказала Майка.
— Значить, негуманоїди… — До мене раптом дійшло. — Шановні, — сказав я, — якщо тут негуманоїди, то це такий випадок, що я навіть не знаю… Людина-посередник, розумієте? Він — і людина, і нелюдина, гуманоїд і негуманоїд! Такого ще ніколи не бувало. Про таке навіть і мріяти ніхто не ризикнув би!
Я був у захваті. Майка теж була у захваті. Перспективи засліплювали нас. Туманні, неясні, проте сліпуче райдужні. Справа полягала не тільки в тому, що вперше в історії уможливлювався чіткий контакт із негуманоїдами. Людство отримувало унікальне дзеркало, перед людством розчинялися двері до цілком недоступного раніше, незбагненого світу принципово іншої психології, і невиразні комовські ідеї вертикального прогресу знаходили врешті експериментальне підгрунтя…
— З якого дива негуманоїди будуть морочитися з людським дитям? — задумливо мовив Вандерхузе. — Навіщо їм це і що вони в цьому розуміють?
Перспективи дещо потьмяніли, але Майка відразу ж сказала з викликом:
— На Землі відомі випадки, коли негуманоїди виховували людських дітей.
— Так то ж на Землі! — сумно сказав Вандерхузе.
І він мав рацію. Всі відомі розумні негуманоїди були набагато віддаленіші від людини, ніж вовки, ведмеді чи навіть восьминоги. Стверджував же такий серйозний спеціаліст, як Крюгер, що розумні слимаки Гарроти розглядають людину з усією її технікою не як явище реального світу, а як плід своєї надзвичайної уяви…
— І тим не менше, він уцілів і виріс! — сказала Майка.
І вона теж мала рацію.
Я — людина за вдачею скептична. Я не люблю зариватись і надміру фантазувати. Не те що Майка. Але тут більше просто нічого не можна було припустити. Однорічна дитина. Крижана пустеля. Сама. Зрозуміло ж, що сама собою вона би вижити не змогла. Причому з іншого боку — стертий бортжурнал. Що тут ще можна придумати? Якісь прибульці-гуманоіди випадково опинились поблизу, вигодували немовля, а потім полетіли… Якась нісенітниця…
— А може, він не вижив? — сказала Майка. — Може, все, що від нього лишилося, це його плач і голоси його батьків?
На мить мені здалося, що все зруйнувалося. Постійно ця Майка що-небудь вигадає. Та я відразу ж зметикував.
— А як він проходить на корабель? Як він командує моїми кіберами? Ні, шановні, ми зустріли в космосі точнісіньку — розумієте? — точнісіньку, ідеальну репліку людства, або це космічний мауглі. Не знаю, що неймовірніше.
— І я не знаю, — сказала Майка.
— І я, — сказав Вандерхузе.
З репродуктора пролунав голос Комова:
— Увага, на борту! Я вийшов на позицію. Дивитись довкола як слід. Мені звідси видно небагато. Радіограми були?
Я зазирнув у приймальну кишеню.
— Ціла пачка, — сказав я.
— Ціла пачка, — сказав Вандерхузе у мікрофон.
— Стасю, мої радіограми ви вже надіслали?
— А… Ще не всі, — сказав я, похапцем всідаючись за рацію.
— Ще не всі, — повідомив Вандерхузе у мікрофон.
— Хлів на палубі! — оголосив Комов. — Годі філософствувати, беріться до справи. Майє, стежте за екраном. Про все забудьте і стежте за екраном. Попов, щоб через десять хвилин моя остання радіограма була в ефірі. Якове, зачитайте, що там прийшло на моє ім'я…
Коли я закінчив передачу і озирнувся, всі були зайняті своїми справами. Майка сиділа за пультом огляду — на панорамному екрані вимальовувався Комов, крихітна постать біля самого берега. Над болотом ворушився туман, і більше ніякого руху на всіх трьохста шістдесяти градусах у радіусі семи кілометрів від корабля не спостерігалося. Комов сидів до нас спиною: очевидно, він вичікував, що наш мауглі з'явиться з болота. Майка повільно повертала голову з боку в бік, озираючи околиці, і час від часу давала на яку-небудь підозрілу дільницю максимальне збільшення — тоді на екранах малих моніторів з'являвся або пониклий кущ, або бузкова тінь дюни на іскристому піску, або невизначена пляма в рідкій щетині карликових дерев.
Вандерхузе монотонно бубонів у мікрофон: "… варіанти психотипу двокрапка шістнадцять ен дріб тридцять два дзета або шістнадцять ем …мамо… дріб тридцять один епсилон…" — "Досить, — казав Комов. — Наступну". — Земля Лондон Картрайт, шановний Геннадію, ще раз нагадую про вашу обіцянку відгук…" — "Досить. Наступну". — "Прес-центр…" — "Досить. Далі. Якове, читайте лише ті, що з Центру або з бази". Пауза. Вандерхузе перебирає картки. "Центр Бадер замовлена вами апаратура нуль-транспортується на базу надішліть нам попередні міркування за наступними пунктами перше інші ймовірні зони проживання аборигенів…" — "Досить. Далі…"
Тут мене викликала база. Сидоров питав Комова.
— Комов на контакті, Михайле Альбертовичу, — сказав я винувато.
— Контакт розпочався?
— Ще ні. Чекаємо.
Сидоров кашлянув.
— Ну гаразд, я з'єднаюся з ним трохи пізніше. Це не терміново. — Він помовчав. — Хвилюєтесь?
Я прислухався до своїх відчуттів.
— Не те що хвилюємось… Дивно якось. Як уві сні. Як у казці.
Сидоров зітхнув.
— Не буду заважати, — сказав він. — Бажаю удачі.
Я подякував. Потім я сперся ліктем на пульт, поклав підборіддя на долоню і знову прислухався до своїх відчуттів. Так, дивно якось.
Людина — нелюдина. Мабуть, насправді його не можна називати людиною. Людське дитя, виховане вовками, виросте вовком. Ведмедями — ведмедем. А якби до виховання людської дитини взявся спрут? Не з'їв би, а почав би виховувати… Річ навіть не в цьому. І вовк, і ведмідь, і спрут — усі вони позбавлені розуму. Принаймні того, ідо ксенологи називають розумом. А от якщо нашого мауглі виховали істоти розумні, але водночас у якомусь розумінні спрути?.. І навіть ще чужіші ніж спрути… Бо це ж вони навчили його викидати захисні фантоми, навчили мімікрії, — в людському організмі немає нічого для таких штучок, отже, це штучне пристосування… Стривай, а для чого йому мімікрія? Від кого це він навчений захищатися? Планета ж порожня! Значить, не порожня.
Я уявив собі величезні печери, залиті примарним бузковим світлом, похмурі завулки, в яких причаїлася смертельна небезпека, і маленького хлопчика, який скрадається попід липкою стіною, ладний щезнути будь-якої миті, розчинитися у непевному сяйві, залишивши ворогові свою невиразну, розпливчасту тінь. Бідний хлопчик. Його треба негайно ж вивезти звідси… Стоп-стоп-стоп! Це все дурниці. Цього всього не буває. Не буває так, щоб існувало складне, мудре, досвідчене життя і не кишіло б навколо нього життя простіше, дурніше. Скільки тут виявили видів живих істот? Чи то одинадцять, чи то дванадцять — і все це в діапазоні від вірусу до людської дитини. Ні, так не буває. Тут щось негаразд. Добре, незабаром дізнаємося. Хлопчик нам про все розповість. А якщо не розповість? Хіба багато людські вовченята розповіли людям про вовків? На що ж розраховує Комов? Мені закортіло негайно ж запитати в Комова, на що той розраховує.
Вандерхузе дочитав останню радіограму, випростався у кріслі, заклав руки за голову й промовив задумливо:
— А я ж знав Семенових. Мушу вам сказати, дуже були славні і водночас дуже дивакуваті люди. Романтики старовини. Звісно, Шура знав усі старовинні закони, він їх постійно цитував. Нам вони видавалися смішними та недолугими, а він знаходив у них якусь принадність… Катастрофа, агонія, жахливі страховиська лізуть у корабель. Знищити бортжурнал, стерти свій слід у просторі — адже на тому кінці сліду Земля! Так, це дуже на нього схоже. — Вандерхузе помовчав. — Між іншим, таких, хто шукає усамітнення, набагато більше, ніж ми з вами думаємо. Бо ж усамітнення — не така вже й погана штука, як ви гадаєте?
— Не для мене, — коротко сказала Майка, не відриваючись від екрану.
— Це тому, що ти молода, — заперечив Вандерхузе. — У твоєму віці Шура Семенов теж любив дружити з багатьма і щоб інші товаришували з ним. І щоби працювати разом — великою гомінкою компанією. І щоб улаштовувати мозкові атаки, і весь час бути у веселому напруженні, і щоб увесь час змагатися, все одно в чому — чи у стрибках із крилами, чи в кількості дотепів за одиницю часу, чи у знанні якихось таблиць… в усьому. А в проміжках на всю горлянку співати під некофон власноруч написані куплети. — Вандерхузе зітхнув. — Зазвичай це минається з початком справжнього кохання… Втім, я про це нічого не знаю. Я знаю тільки, що з тридцять четвертого року Шурик і Марі пішли у групу вільного пошуку. Відтоді я їх, власне, більше не бачив. Одного разу говорив по відео… Я був тоді диспетчером, і Шура питав у мене дозволу на вихід із Пандори. — Вандерхузе знову зітхнув. — Між іншим, батько Шури живий і сьогодні, Павло Олександрович. Треба буде до нього зайти, коли повернемось… — Він помовчав. — Якщо хочете знати, — оголосив він, — я завжди був проти вільного пошуку. Архаїзм. Блукають у космосі поодинці, небезпечно, науковий вихід нікчемний, а деколи й заважають… Пам'ятаєте історію з Каммерером? Усі вони вдають, ніби ми вже оволоділи космосом, ніби ми в космосі, як удома… Неправда це. І ніколи не буде правдою. Космос завжди буде космосом, а людина завжди залишиться тільки людиною. Вона тільки ставатиме все більш і більш досвідченішою, але ніякого досвіду не вистачить, щоб почуватися в космосі як удома. По-моєму, Шурик і Марі так нічого і не знайшли в космосі, принаймні, нічого такого, про що можна було б розповісти хоча б за столом у кают-компанії.
— Зате вони були щасливі, — сказала Майка, не обертаючись.
— Чому ти так думаєш?
— Інакше вони повернулись би! Навіщо їм було щось шукати, якщо вони й без того були щасливі? — Майка зло глянула на Вандерхузе. — Що взагалі варто шукати, крім щастя?
— Я міг би тобі відповісти, що той, хто щасливий, нічого й не шукає, — сказав Вандерхузе, — але я не готовий до такої глибокої суперечки, та й ти теж, чи не так? Рано чи пізно ми почнемо застосовувати поняття щастя до негуманощів…
— На борту! — пролунав голос Комова. — Дивитись уважно!
— Саме це я і хотів сказати, — промовив Вандерхузе, і Майка знову повернулася до екрану.
Тепер ми дивилися на екран утрьох. Сонце було зовсім низько, воно висіло над самими верхів'ями, і на сопках уже лежали тіні.
Яскраво відсвічувала посадочна смуга, шапка пари над болотом здавалася тепер важкою і нерухомою, а верхівка її, крізь яку пробивалося сонячне світло, зробилася пронизливо-фіолетовою.