Вона хоче кави.
— Зараз принесу. І рогалики подати? Швейцарка казала, щоб я неодмінно купувала їх вам.
— Якщо принесли, давайте.
Він повернувся до спальні. Бессі не було вже в зім'ятому ліжку. Вона вийшла з ванни і знову лягла, прикривши простирадлом ноги.
— Чия то зубна щіточка ліворуч від дзеркала?
— Якщо зелена, то жінчина.
— Тієї самої, що…
— Атож.
У двері постукали. Бессі не ворухнулась. Увійшла Мінна з тацею в руках.
— Куди поставити?
— Давайте сюди.
Жінки глянули одна на одну з цікавістю, але без найменшої соромливості.
Коли служниця вийшла, Бессі запитала:
— Давно вона в тебе працює?
— Від сьогодні. Я побачив її вперше, коли пішов відчиняти двері.
Бессі жадібно пила каву.
— Що тобі хотілося знати?
— Де ми зустрілися?
— У кав'ярні "Грело".
— На вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт? Дивно. Я там ніколи не буваю.
— Ти когось шукав.
— Кого?
— Не знаю. Тільки раз у раз твердив, що тобі дуже важливо розшукати його.
— Ти там ловиш клієнтів?
— Ні, я танцюристка. Учора була не сама.
— А з ким?
— З двома твоїми приятелями. Одного звуть Боб…
— Демарі?
— Здається. Він письменник.
То був Демарі, який два роки тому дістав премію Ренодо і тепер працює в журналі "Ти".
— А другий хто?
— Стривай. Якийсь фотограф. Немічний такий, хворий, чи що. Голова у нього трохи набік.
— Жюльєн Бур?
— Можливо.
— У зім'ятому костюмі?
— Еге ж.
Бур постійно ходив у зім'ятому костюмі, і, можливо, через те. що схиляв голову набік, його обличчя здавалось перекошеним.
Це він робив кращі фото для журналу. У його знімках не було отої наглої голизни, що в інших виданнях. Журнал "Ти" мав увійти в близькі стосунки з людьми. В цих фотографіях мали впізнавати себе дівчата й жінки. На знімку, наприклад, молода дівчина, що спить, а в неї оголено тільки одну грудь, як своєрідну людську цінність.
"Тексти мають справляти таке враження, ніби це листи, написані нашими читачками", — казав своїм співробітникам Ален.
Жодної показовості. Коли це кімната, то така, в яких проживає більшість наших читачів. Коли жіноче обличчя, то ніяких довгих він, яскраво нафарбованих губ, сліпучих зубів.
То було якось після обіду. Він спостерігав, як перевдягається його своячка, і раптом йому зайшла в голову ідея. В той час він ще писав статті про театри й кабаре. Склав навіть кілька пісеньок.
"Ти…" — вимовив він стиха.
"Що я? Не така, як усі?"
У тім-то й річ, що вона була така самісінька, як усі.
"Мені прийшла в голову думка заснувати журнал. Наступним разом я тобі розповім".
Він сам скомпонував макет майбутнього видання, сам написав усі тексти. З Буром ще не був знайомий, і довелося чимало повчитися, перш ніж домігся від журнальних фотографів того, що йому хотілося.
"Та ні ж бо! Хіба такий вигляд у цнотливої дівчини?"
"А ти спробуй умовити цнотливу дівчину, щоб вона дозволила сфотографувати себе так!"
Власник друкарні надав йому кредит. Люзен, що пізніше став у нього агентом реклами, підшукав вільну квартиру на п'ятому поверсі.
— Про що замислився? — запитала Бессі, жуючи рогалик.
— А хіба в мене такий вигляд, ніби я про щось думаю? Що я там витворяв?
— Все просторікував про якогось там типа — от, мовляв, у кого голова!
— А як його звати, не казав?
— Ти вечеряв з ним.
— Тесть?
— Хіба я знаю? Все хотів розповісти йому щось дуже важливе. А потім посадовив мене поряд із собою й заходився цілувати.
— А кавалери твої не заперечували?
— Фотограф сердився. Ти перекинув своє віскі, і він дорікнув тобі, що забагато п'єш. А ти пригрозив дати йому ляпаса. Я вже думала: от поб'ються. Та прибіг гарсон, і фотограф пішов.
— Сам?
— Другий покинув нас теж за кілька хвилин.
— Ну й що потім?
— Ти звелів подати велику пляшку шампанського. Заявив, що взагалі шампанське — гидота, але задля такого дня годиться пити шампанське. І майже всю пляшку сам видудлив. А я три-чотири келихи.
— Теж, либонь, набралася?
— Трошки.
— А машину привів сюди?
— Ні, хазяїн кабаре не дав тобі сісти в машину. Ви довго стояли на тротуарі й сперечалися, і зрештою ми поїхали в таксі.
— А у нас з тобою щось було?
— Хіба не пригадуєш?
— А ванну хто приймав?
— Обоє.
— Разом?
— Атож. Ти наполягав. А потім пішов і налив собі ще віскі. Невже ти виспався?
— У голові макітриться. Якийсь розбитий.
— Прийми таблетку аспірину.
— Я вже три прийняв.
— Дзвонили вже тобі?
— Не відаю навіть, хто має подзвонити.
— Ти разів десять згадував про цей дзвінок і щоразу хмурився.
Це вперше чужа жінка спала в цьому ліжку, в якому Мур-мур спала три ночі тому. Мабуть, він все-таки негарно вчинив, що привів Бессі сюди. Та він подумає про це потім. Очі в нього злипалися.
Ален ліг, і йому одразу полегшало. За стіною чулося легеньке хурчання пилососа. Двічі чи тричі йому здалось, що він вже засинає, та знову усвідомлював, що не спить і тільки на якусь хвильку задрімав.
Ален чітко усвідомив, що дзвонить телефон, й одразу прокинувся. Простягаючи руку до трубки, кинув погляд на годинник. Той показував одинадцяту.
— Ален Пуато біля телефону.
— Говорить Рабю. Я хотів би бачити вас через півгодини.
— Є щось нове?
— Дивлячись, що вважати новим. Ви мені потрібні.
— Гаразд. Можливо, трохи спізнюся.
— У мене після вас ще одна зустріч. А о другій я виступаю в суді.
Ален скочив з ліжка і пішов під душ. Він ще мився, коли до ванної увійшла Бессі.
Накинувши на плечі мохнатий купальний халат, Ален взявся голитись.
— Ти надовго?
— Не знаю. Можливо, на цілий день.
— А мені що робити?
— Що хочеш.
— Можна ще трохи поспати?
— Будь ласка.
— А ввечері мені бути тут?
— Ні, сьогодні не треба.
— А коли?
— Там видно буде. Залиш свій телефон. Дати тобі грошей?
— Я пішла з тобою не заради грошей.
— Я не питаю, чому ти пішла. Це мені байдуже. Тобі потрібні гроші?
— Ні.
— Добре. Налий мені віскі. У вітальні стоїть щось подібне до бару.
— Я бачила його вночі.
Через п'ять хвилин він уже натягав штани. Розбавивши віскі водою, випив склянку одним духом, мов неприємні ліки. Раптом пригадав, що сьогодні нема машини. Доведеться пізніше розшукати її на вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт.
— Ти вже даруй мені, голубонько. Тут справа серйозна.
— Розумію. А хто це?
— Адвокат.
— Твоєї дружини?
Ален увійшов до вітальні.
— Отже, ви наймаєте мене на цілий день?
— Так. Ключ знайдете в кухні на столі. Завтра розбудіть мене о восьмій і приготуйте каву з рогаликами.
Він опускався сходами, перестрибуючи через три-чотири приступки, на розі спинив таксі.
— Бульвар Сен-Жермен, здається, сто шістнадцять.
Пригадавши, що Рабю живе на четвертому поверсі, він увійшов у ліфт. Відчинила секретарка в окулярах. Вона, либонь, упізнала його.
— Сюди. Зачекайте, будь ласка, хвилинку. Метр Рабю розмовляє по телефону.
Праворуч — двостулкові двері, ліворуч — коридор, куди виходять службові приміщення. Долинало стрекотання друкарських машинок. Нарешті двері розчинилися.
— Заходьте, друзяко. Я цілу годину провів з вашою дружиною.
— Вона наважилась заговорити?
— Не зовсім так, як ми сподівалися. Про безпосередні мотиви злочину нічого не сказала. Та мене не проганяла, а це вже успіх. Чи знаєте ви, що ваша дружина розумна жінка?
— Так, мені про це часто говорили.
— Таку твердість характеру й волі не часто здибаєш. Сьогодні вже другий день, як вона в тюрмі. Їй дали крихітну одиночку. Спочатку хотіли помістити з іншою ув'язненою, та вона відмовилась. Можливо, тепер передумає.
— Вона носить арештантський одяг?
— Ті, що під слідством, ходять у своєму. Працювати її не примушують. Від побачення з вами відмовилася. В цьому вона непохитна. "Перекажіть йому, що я не хочу його бачити. Якщо й зустрінемось, то тільки в суді, бо тал це неминуче, і, крім того, ми будемо далеко, одне від одно го". Це її власні слова. Коли я говорив їй про ваше збентеження, вона спокійно відповіла: "Він ніколи не нуждайся в мені. Йому необхідні просто люди, байдуже хто, аби тільки хтось був під боком".
Ці слова до того вразили Алена, що він навіть не чув, що адвокат казав далі.
"Йому необхідні просто люди, байдуже хто…"
Це правда. Він повсякчас відчував потребу мати довкола людей, яки$ звав друзями або співробітниками. Варто було йому залишитися самому, як ним опановувала тривога, невиразна, тяжка. Він не почував себе в безпеці. Ось чому минулої ночі, незважаючи на сп'яніння, привів до себе ту дівчину. Що буде з ним сьогодні ввечері? Що буде завтра?
І раптом побачив себе в старовинному ательє художників, а перед вікном нічний Париж.
— Післяобід до неї на побачення прийде батько. На це вона одразу ж погодилась: "Сердешний татко! Для нього — це крах усього життя". Коли я повідомив, що її мати хвора, вона навіть не поцікавилась, що з нею. Спробував завести розмову про захист її в суді. Не можна справді допустити, щоб її засудили на двадцять років, а то й до вічного ув'язнення. Та для цього потрібні мотиви, які викликали б у присяжних співчуття до підсудної. Я бачу тільки одну можливість — убивство на грунті ревнощів. Хоч ви в цьому випадкові відпадаєте.
— Чому?
— Ви ж мені самі казали, що ось уже рік не зустрічалися з своячкою. Не думайте, що поліція залишається бездіяльною. Ще до вечора детективи виявлять, якщо не зробили цього досі, мебльовану квартиру, яка правила вам за місце зустрічей. Потрібно будь-що з'ясувати, хто став між сестрами.
І глянув на Алена, що раптом зблід.
— Доконче треба?
— Не стану запевняти, що все тут буде для вас приємним. Але це факт. Чи не помічали ви останнім часом якихось змін у поведінці дружини?
Ален сидів блідий, але раптом відчув, що червоніє. Несподівано він зробив відкриття. Потрібні були наглі запитання Рабю, щоб розбудити спогади, а може, цьому сприяло й те, що сталося сьогодні вранці між ним і Бессі.
Протягом кількох років спільного життя подружні обов'язки Мур-мур ніколи не вважала для себе обтяжливими. Здебільше вона читала, дивилася телевізор чи писала статтю. Раптом напівпошепки Ален звертався до неї: "Поглянь на мене, Мур-мур". Вона оберталась до нього, нічого не думаючи, потім заходилася сміхом: "А, он воно що! Добре, досить на сьогодні!"
Проте останнього літа не раз траплялося так, що вона зніяковіло відмовлялася:
"Даруй мені, тільки не сьогодні. Не знаю, що зі мною. Либонь, стомилася!"
"Я тебе не впізнаю!"
"Може, я старію?"
Рабю спостерігав за ним.
— Ну як?
— Можливо, ви маєте рацію.
— Приємно чи ні, а доведеться вивернути все це в суді.