Хоча в його маленьких жвавих очицях світилася іронія.
— Ну от, я сказав, що знав, — і, здається, нічого зайвого. Ви могли б дізнатися про все від будь-кого з наших колег…
— Сподіваюся, у Жан-Шарля Гайяра не було судимості?
Метр Рамюель був украй шокований цим запитанням.
— Що ви, що ви?! Як ви могли подумати! — вигукнув він, змахнувши руками. Потім підвівся і глянув на годинник. — Даруйте, але, як ви самі могли бачити, там чекають клієнти… А о другій у мене процес… Сподіваюся, ніхто не дізнається про ваш візит, і наша розмова залишиться між нами…
І, вистрибом підійшовши до дверей, він прошепотів трагічним голосом:
— Нещасна Жанін!
6
По дорозі додому Мегре навідався до Сюрте.
— Я просив би тебе якнайшвидше махнути на вулицю Ля-Брюйєр, — зовсім не по-службовому звернувся він до Ляпуента. — Мене цікавить блакитний американський лімузин, що стоїть перед будинком метра Гайяра…
З цими словами він подав інспекторові клаптик паперу, на якому було записано автомобільний номер.
— Спробуй довідатися, чи стояв він там у вівторок увечері і о котрій годині від'їжджав учора вранці чи впродовж ночі…
Він ішов згорбившись, важкою ледачою ходою, і безтямно дивився перед себе круглими, немов скляними очима.
Співробітники, котрі бачили його в такі хвилини, були певні, що. комісар щось зосереджено обмірковує, і, мабуть, ніхто у світі, навіть він сам, не міг би переконати їх, що це зовсім не так.
— Тсс… Патрон працює, — шепотіли інспектори.
Насправді ж те, що він робив, скоріше нагадувало досить легковажну дитячу гру. Він брав одну якусь думку чи просто уривок якоїсь фрази і починав механічно повторювати їх, неначе школяр, що намагається витвердити напам'ять заданий урок. Інколи він навіть ворушив губами, щось бубонів собі під ніс — незалежно від того, де перебував: у кабінеті, на вулиці, в автобусі чи у себе вдома.
Його не бентежило те, що на перший погляд у цій грі не було ніякої логіки, ніякого сенсу. Фрази, які він зненацька промовляв, дивували його самого.
— Траплялося, що клієнти вбивали своїх адвокатів, але я ніколи не чув, щоб адвокат убив свого клієнта…
Це зовсім не означало, що він звинувачував Жан-Шарля Гайяра в убивстві хирлявого власника чотирьох кабаре. Він би розгубився, коли б пані Мегре зненацька запитала його під час обіду:
— Про що ти думаєш.
Він би, мабуть, по всій щирості не зміг би їй нічого відповісти.
А то ще в його уяві починали з'являтися і тут же зникали десятки всіляких образів, немов у чарівному ліхтарі.
Вечір, Монмартр, Еміль Буле на бруківці перед "Лотосом"… Ось він оглядає небо, пильно вдивляється в мінливий потік перехожих і в думці вже підраховує виторг зі своїх чотирьох кабаре… Це мало відбуватися майже щовечора.
Та ось трапилося щось таке, що раптом порушило усталені звички. Буле чомусь уже не на бруківці перед "Лотосом", а у вестибюлі самого кабаре перед очима здивованої гардеробниці силкується додзвонитися до когось по телефону.
Втретє… Вчетверте… Між цими спробами він поводиться як завжди — стоїть на вулиці, дає вказівки персоналу… І от, вп'яте чи вшосте набравши якийсь номер, чує відповідь…
Але ще понад двадцять хвилин стоїть на вулиці поряд із Мікі, знервовано поглядаючи на годинника.
— За цей час він міг би піти додому й узяти пістолет, — мало не вголос промовив Мегре.
У Еміля був дозвіл на зброю. Він міг мати пістолет при собі… Під час ворожнечі з Мацотті він завжди носив його з собою.
— Якщо у вівторок він залишив його вдома, значить, не чекав небезпеки…
І от, нічого не сказавши кликуну з жовтим, як у ліліпута, обличчям, він почав поволі спускатися вулицею Пігаль.
Це був останній образ. Принаймні останній образ живого Еміля.
— Які в тебе плани на завтра?
Він опустив ложку і зачудовано підвів голову, немов лише допіру побачив перед себе пані Мегре.
— На завтра? — перепитав він так безтямно, що вона засміялася.
— Ти справді витаєш далеко! Пробач, що я…
— А що у нас завтра?
— Неділя… Сподіваюся, ти будеш вільний?..
Мегре завагався, не знаючи, що відповісти. Він якось і не подумав, що завтра вихідний.
І взагалі, поки тривало розслідування, Мегре не визнавав жодних перерв: ні вільних годин, ні тим більше вільних днів. Швидкість він завжди вважав головною запорукою успіху. Адже з кожним днем стає все важче домогтися точності від свідків. Та й самому йому необхідно було не виринати ні на мить, бодай у думці, із того невеличкого світу, в якому він тимчасово опинявся.
І от на тобі — попереду неділя, тобто вимушена перерва. А що більшість людей починали свій відпочинок ще в суботу, то перерва ця могла виявитися аж надто довгою, навіть фатальною.
— Я поки що не знаю… Я подзвоню тобі трохи пізніше.
І, театрально змахнувши руками, як це робив метр Рамюель, він додав:
— Пробач, це від мене не залежить…
Коли він прибув до Сюрте, там уже відчувалася недільна атмосфера. Деякі відділи зовсім спорожніли: комісари та інспектори завчасно виїхали за місто.
— Ляпуент не повернувся?
— Ще ні, патроне.
В інспекторській він застукав на гарячому гладкого Торанса: той демонстрував своїм колегам новенький спінінг. Нічого не вдієш — він не міг примусити своїх підлеглих думати лише про нещасного Еміля Буде.
Звичайно, поки не прийшов Ляпуент, Мегре міг би знову взятися за свою писанину, але раптом відчув, що це понад його сили. Клята субота, нехай їй чорт!
Щоб не нудитися без діла, комісар вирішив зайти до Лекуена, свого колеги з відділу охорони порядку, і застав його з газетою в руках. Лекуен був схожий більше на гангстера, аніж на поліцая.
— Я тебе потурбував?.
— Ні, заходь…
Мегре підійшов до відчиненого вікна і сів на лутці, сам точно не знаючи, чого завітав.
— Ти знав хазяїна "Лотоса"?
— Я їх усіх знаю…
Лінива, якась безладна розмова тривала близько години, але нічого йому не дала. Для Лекуена колишній корабельний офіціант був зразковим, доброзвичайним громадянином — не те, що дехто!
— На Монмартрі його називали крамарем… У них це найбільша образа.
О четвертій, коли в Сюрте вже, власне, почалася неділя, комісар ще раз зазирнув до інспекторської:
— Прийшов Ляпуент?
— Ще ні, патроне…
Наперед знаючи, що це нічого не дасть, Мегре попрямував усе-таки до Палацу правосуддя. Ще зранку в нього була думка взяти в судовій канцелярії список клієнтів, яких останнім часом обороняв Жан-Шарль Гайяр.
Довгими порожніми коридорами Палацу правосуддя гуляв вітер, і, штовхнувши двері канцелярії, Мегре не побачив жодної живої душі. Це було досить незвично. Виходить, будь-хто може сюди зайти, дістати будь-яку справу з високих, аж під стелю, стелажів, взяти в ній, що потрібно, або просто винести — і без жодних перешкод. Так само будь-хто міг би поцупити адвокатську мантію з відчиненого гардероба чи вмоститися в кріслі голови суду.
— Ботанічний сад охороняється значно краще, — пробурмотів Мегре.
Повернувшись до Сюрте, він, нарешті, побачив Ляпуента.
— Я, мабуть, марно згаяв час, — мовив інспектор. — Хоча я обійшов майже всіх сусідів адвоката… Принаймні тих, хто не поїхав за місто на уїк-енд.
Їм усім знайома блакитна американська машина… Дехто навіть знає, кому вона належить. Більшість бачать її щоранку, як ідуть на роботу, але їм байдуже, чия вона… На моє запитання щодо вівторкового вечора ніхто до ладу не відповів…
Для них це вже дуже давно… Дехто спав з десятої години, інші повернулися о пів на дванадцяту з кіно, не звертаючи уваги на машини… В той час вони стоять уподовж всієї вулички…
Найчастіше можна почути таку відповідь:
— Вона завжди тут…
Вони так звикли бачити її на місці, що навіть не помічають, коли її там немає…
Я також побував у кількох найближчих гаражах. Лише в одному пам'ятають високого блондина, який інколи приїздить заправити машину… Але він там не постійний клієнт!..
У двох гаражах я нікого не застав… Їх відчинять лише в понеділок…
Мегре знову розвів руки на манір метра Рамюеля. Що він міг тут подіяти?
— Отже, підеш у понеділок, — зітхнув він.
Задзвонив телефон. Мегре упізнав голос Антоніо і навіть зрадів, сподіваючись, що у того є якісь новини.
— Це ви, пане Мегре?.. Тут зі мною представник похоронного бюро… Він пропонує призначити поховання на десяту ранку, в понеділок… Я хочу заручитися вашим дозволом, перш ніж відповісти…
Треба ховати — ховайте, навіщо тут дозвіл Мегре?
— Я не заперечую…
— Ви одержите повідомлення… Відправа буде служитися в церкві Нотр-Дам-де-Лоретт…
Він поклав трубку і порожніми очима глянув на Ляпуента, що чекав вказівок.
— Можете іти… Бажаю добре відпочити… Якщо Люка на місці, скажи, нехай зайде…
Люка був на місці.
— Є якісь новини, патроне?
— Жодних!.. Я прошу тебе в понеділок зранку зайти до Палацу правосуддя і взяти в канцелярії список клієнтів, яких обороняв метр Гайяр… За останні два-три роки…
— Увечері ви знову будете на Монмартрі?
Мегре стенув плечима. Навіщо?
— Можеш іти.
І так само, як допіру вже сказав його колезі, промовив:
— Бажаю добре відпочити.
Потім зняв телефонну трубку.
— Дайте мою квартиру… Алло!.. Це ти?
Так, немов цей голос міг належати комусь іншому!
— Ти пам'ятаєш, о котрій годині відходить поїзд на Морсан?.. Звичайно, сьогодні… Краще до вечері. О сімнадцятій двадцять дві?.. Хочеш, поїдемо?.. На цілу добу… Гаразд, лаштуй валізку… Не треба, я сам подзвоню…
Це було невеличке село на березі Сени з готелем під назвою "Старий парубок" над самою річкою, рай для паризьких рибалок. Мегре відкрив цю мальовничу місцинку років із двадцять тому, під час одного розслідування, і відтоді час від часу приїздив туди разом з дружиною в кінці тижня, щоб відпочити.
Хазяї вже звикли до них і завжди приймали як найдорожчих гостей: давали їхню улюблену кімнату, садовили до одного й того ж самого столу в густому затінку на терасі.
— Алло! З'єднайте мене зі "Старим парубкам" в Морсані… Так, через Корбей… Ні, там він один — це готель…
Із книг Мегре якось довідався, що в цьому готелі колись бували Бальзак та Олександр Дюма, а пізніше на літературні пікніки до Морсана з'їздилися брати Гонкур, Флобер, Золя, Альфонс Доде…
— Алло!.. Це Метре… Що ви сказали?.. Гарна погода? Дуже приємно…
Він і не думав, що це могло б бути інакше.
— Наш номер зайнятий?.. Дарма, на цей раз ми переночуємо в іншій кімнаті, хоч з неї й не видно Сену.