— Чи, може, спустимося разом і я вас почастую часи?
— Зачекайте хвилинку, мадам. Ваш чоловік дуже люб'язно провів мене по всьому будинку. І тільки чомусь забув показати, куди ведуть оті он двері… — Він показав на масивні, темні дубові двері в глибині малярні. — Хто знає? Можливо, там ми знайдемо решту ваших кар тип…
Напруження досягло краю, в повітрі запахло грозою, і здавалось, от-от спалахне блискавка. Голоси лунали глухо, різко.
— Боюся, що ні, пане комісар, — хрипко промовив Йонкер.
— А звідки вам знати?
— Бо вже принаймні кілька місяців, коли не років, ці двері ніхто не відчиняв… Колись там була кімната тієї самої особи, про яку оце згадувала моя дружина. Там вона відпочивала після роботи…
— І ви досі зберігаєте її як святилище? Після стількох років? Оце кохання;!
Він нападав навмисне, щоб роздратувати супротивника. Внутрішній голос казав йому, що годі вже панькатися, тепер треба показати зуби; байдуже, що ця сцена відбувається не в його кабінеті на набережній Орфевр, а в чужій приватній малярні, звідки відкривається панорама всього Парижа.
Голландець стиснув кулаки, але не піддався на провокацію.
— Я певен, пане Мегре, що коли б і я зненацька до вас заскочив і заходився порпатися в усіх закутках, ставити вашій дружині підступні запитання, то багато подробиць вашого приватного життя видалися б мені дуже дивними, ба навіть нез'ясовними. Річ, певно, в тім, що в кожного з нас різна психіка, різне поводження. Те, що я вважаю звичайною річчю, може не відповідати вашим нормам. І навпаки. Це чималенький будинок… Практично у мене тут немає іншого клопоту, як мої картини. Ми рідко буваємо серед людей, а моя дружина, як ви змогли пересвідчитися, часом бавиться малюванням. Чому ж вас так дивує, що вона не надає жодного значення тому, що потім стається з її картинами? Адже вона мав цілковите право палити їх, викидати на смітник чи дарувати друзям…
— Яким друзям?
— Я змушений повторити те, що ви вже могли чути в моєму кабінеті. З мого боку було б непорядністю через надмірну балакучість наражати безвинних людей на неприємності. Навіть на подібні до тих, яких ми зараз зазнаймо самі, бо вночі на нашій вулиці комусь, бачте, заманулося вчинити стрілянину…
— А тепер повернімося до тих дверей…
— Я не знаю, скільки кімнат має ваша квартира, пане Мегре. У цьому будинку їх тридцять дві! До того ж ми досить часто міняємо служниць. От зовсім недавно ми змушені були звільнити одну покоївку, бо вона виявилася не досить тактовною. Кого ж може здивувати, що за таких умов загубився якийсь ключ? Тільки не нас і не таких, як ми…
— І ви досі не замовили собі іншого?
— Я про це не думав.
— А ви певні, що ключа справді загублено? Може, його просто заховано?
— Я його не ховав… І не знаю, де його шукати. Можливо, згодом він і сам знайдеться там, де ніхто и не сподівався.
— Ви дозволите мені скористатися з цього телефону? Бо, як і в більшості кімнат, на столі тут стояв телефон. Певно, в цьому домі всі телефони паралельні.
— А що ви хочете?
— Викликати слюсаря.
— Ось цього я вже не потерплю! Вам ніхто не давав такого права.
— Що ж, гаразд… Тоді я зателефоную до прокуратури — і за годину мені пришлють ордер на обшук, виписаний за всіма правилами.
Йонкери знову перезирнулися, і, взявши табурет, що стояв біля мольберта, Мірелла попрямувала до шафи. Ставши на табурет, вона простягла руку, а коли зіскочила додолу — тримала ключ.
— Розумієте, пане Йонкер, мене відразу вразила одна деталь… Точніше, дві деталі. На дверях вашої малярні є засув. Та, всупереч звичаєві, не з цього боку, а з того. І от допіру, слухаючи вас, я помітив, що на тих дверях засув теж встановлено не зсередини, а ззовні…
— Дивуйтеся скільки вам заманеться, пане Мегре. А втім, відколи ви сюди зайшли, ви тільки те й робите, що дивуєтеся. Нічого не вдієш! Ви живете так, ми живемо інакше. Вам нас не зрозуміти…
— Даруйте, але ж я намагаюся!
І, взявши у пані Йонкер ключа, він попрямував до замкнутих дверей. Господарі немов прикипіли на місці посеред просторої малярні, схожі на два манекени.
Сухо клацнув замок. Двері відчинилися.
— Тож відколи не відмикалися ці двері? Га, пане Йонкер?
— Мене це не хвилює.
— Я вас не проситиму супроводжувати мене, пані Йонкер, і ви самі знаєте чому… Звеліть підійти вашому чоловікові… Тут для нього є кілька цікавих сюрпризів.
Голландець швидко пройшов уперед, намагаючись зберегти на обличчі вираз ображеної гідності.
— Зауважте, пане Йонкер, що підлога тут зовсім чиста, без жодної порошинки… А тепер можете торкнутися її пальцями — ось тут чи тут… Не бійтеся, ви їх не забрудните. Просто я хотів, щоб ви переконалися, що дерево мокре. Може видатися, що зовсім недавно тут прибирали і підлогу ретельно помили. До речі, коли це сталося? Цього ранку чи минулої ночі?
Ззаду долинув голос Мірелли.
— Я тут ні до чого, пане комісар! — швидко промовила вона. — Можете запитати в покоївок. Можливо, це мій чоловік наказав Карлові…
Кімната була не дуже велика. З єдиного вікна також відкривалася панорама Парижа. Стара квітчаста завіса була геть вкрита кольоровими плямами. З їх форми могло здатися, що хтось малював пальцями, а потім витирав об них руки.
В одному кутку стояло металеве ліжко з матрацом, але без ковдри і простирадл.
Та найбільше комісара вразили малюнки на стінах, подібні до тих, що часом трапляються у чоловічих туалетах. Сірі, давно не білені стіни були буквально вкриті ними. Та на відміну від туалетів, тут це було зроблено не олівцем, а фарбами — зеленою, блакитною, жовтою, фіолетовою…
— Я не питатиму, пане Йонкер, звідки тут ці візерунки, щоб не примушувати вас неславити ім'я вашої колишньої подруги… А втім, он той силует робить подібну гіпотезу неможливою…
На стіні кількома жирними штрихами було зображено Міреллу, і цей портрет видався комісарові значно живіший, ніж деякі з розвішаних у салоні полотен.
— Ви чекаєте пояснень?
— Неодмінно! Хоч спосіб життя у нас із вами справді різний, і я можу дечого не зрозуміти у вашій поведінці. Та мені здається, що навіть ваші найкращі друзі, одного з вами кола, були б дуже здивовані, якби побачили під вашим дахом оці, даруйте, фрески…
Крім реалістичного зображення тих частин людського тіла, що їх звичайно прикривають одягом, над ліжком рукою справжнього знавця, обдарованого найрозбещенішою уявою, були змальовані сцени любощів. Трохи нижче ряди вертикальних паличок нагадали комісарові ті позначки, що їх роблять на тюремних мурах в'язні, рахуючи відсиджені дні.
— Невже авторові цих шедеврів так кортіло звідси вийти?
— Я вас не розумію.
— Ви досі не знали про існування цього живопису?
— Я давно вже не заглядав до цієї кімнати…
— Як давно?
— Ну принаймні кілька місяців… Я вже вам казав… Те, що я побачив, мене так шокувало, що я замкнув двері й закинув ключа на шафу…
— При вашій дружині?
— Я вже не пригадую…
— А як ви, мадам? Ви знали, що було зображено на стінах цієї кімнати?
Вона ствердно кивнула головою.
— І вам було приємно побачити там свій портрет?
— Який же це портрет? Просто грубий шкіц… Таке міг би намазюкати кожний.
— Я чекаю, поки ви. домовитесь між собою і все-таки скажете мені, що все це означає.
Запала тиша, і, не питаючи дозволу, Мегре витяг із кишені люльку.
— Я ось думаю, чи не краще мені викликати мого адвоката, — промимрив голландець. — Сам я не досить добре знаюся "на французьких законах. Та й не певний, що ви маєте право вчиняти мені подібний допит.
— Що ж, коли замість відразу дати більш-менш вірогідну відповідь ви звертаєтеся до адвоката, то звеліть йому їхати до Сюрте… І збирайтесь самі. Ми з вами зачекаємо на нього у моєму кабінеті…
— Ви хочете заарештувати мене? А де ваш ордер?
— За ордером затримки не буде…
Він попрямував до телефону.
— Стривайте…
— То хто жив у цій кімнаті?
— Це давня історія… Може, спустимося вниз? Я вам докладно про все розповів би за чаркою доброго старого віскі. І мені зараз теж хочеться закурити, а я з собою не прихопив жодної сигарети.
— Гаразд, ходімо. Тільки з тією умовою, що пані Йонкер нас не залишить…
Вона повернулася і перша покірно вийшла з кімнати. Ступала вона мляво, немов дуже втомилася. Слідом рушив Мегре. За ним Йонкер.
— Тут? — кволо запитала Мірелла, коли вони спустилися до салону.
— Я волів би краще в моєму кабінеті.
— Чим вас почастувати, пане комісар?
— Спасибі, поки що не треба!
Вона повільно звела очі на дві склянки, що стояли на письмовому столі. Виходить, щойно комісар уже пив з її чоловіком. Чи не означала його відмова тепер, що становище круто змінилося?
У кімнаті було значно темніше, і, запаливши люстру, голландець націдив собі кюрасо. Потім запитливо зиркнув на дружину.
— Ні! Я краще вип'ю віскі.
Він сів, прибравши майже ту саму позу, що й годину тому. Жінка залишилася стояти зі склянкою віскі в руці.
— Два-три роки тому… — почав аматор живопису, зрізаючи кінчик сигари.
Та комісар не дав йому доказати.
— Дозволю собі зауважити, що ви знову не точні. Відколи я тут, ви не назвали жодної точної дати, жодного прізвища, крім хіба що прізвищ геніальних небіжчиків… Завжди у вас то "кілька тижнів", то "кілька місяців", то "кілька років"… Чому це так?
— А тому, що мені байдужісінько, коли що відбувається! Мене ніхто не зобов'язує з'являтися на роботу рівно о такій-то годині. А до сьогодні я ще нікому не звітував про свою поведінку…
Коли він лютував, вираз ображеної гідності залишав його обличчя. В жінчиному погляді Мегре прочитав занепокоєння. Вона явно не схвалювала таких спалахів.
"Ти, кралечко, з власного досвіду знаєш, що в поліції такі штучки не минають", — подумав Мегре.
І де він міг її спіткати? В Ніцці, коли вона була молода? В Англії? Десь-інде?
— Ваша воля вірити мені чи ні, пане Мегре. Отож повторюю: чи то два, чи то три роки тому мене повідомили, що в Парижі є молодий талановитий художник, який буквально гине з голоду… Що він спить під мостами, а харчується з того, що знайде на смітниках…
— Знову "повідомили"… Хто саме повідомив? Приятель, торговець картинами… Хто повідомив вас про цього молодого художника?
Йонкер удав, що відганяє муху.
— Байдуже! Я вже не пам'ятаю… І мені стало соромно, що в мене стоїть порожня малярня, з якої ніхто не користується…
— Ваша дружина тоді ще не малювала?
— Ні.