На давно занедбаній клумбі ріс густий бур'ян.
За муром похмуро височів шести чи семиповерховий будинок. Це була його тильна сторона. Крізь відчинені вікна видніла білизна, розвішана на вірьовках.
Він сів і машинально поліз у кишеню, щоб дістати люльку. Потім передумав — йому не хотілося бентежити жінку з сумним поглядом. В тиші лунко цокав годинник. Він стояв у кутку у великому чорному футлярі. Стрілки показували двадцять хвилин на одинадцяту. Саме такий годинник прикрашав кабінет директора Сюрте. До дванадцятої треба було повернутися на роботу.
Він намагався ні про що більше не думати, не нагромаджувати нових гіпотез і, щоб якось згаяти час, почав уважно розглядати кімнату, надовго зупиняючись поглядом на каміні, круглому дзеркалі над ним, поцяткованому мушиними слідами, підставках для дров часів другої імперії, розрізнених кріслах. Це були гарні речі, хоча й дуже занехаяні, як і все в цьому будинкові, спорудженому, певно, років сто тому, набагато раніше, аніж його багатоповерхові сусіди.
Незабаром і він зникне. Можливо, через це ніхто й не хотів клопотатися, щоб його лагодити та фарбувати.
Відчувалося також, що в цьому домі не було ні жінки, ні дітей.
Двері праворуч були оббиті повстиною та чорною цератою, як це ще можна побачити у старих нотарів та в деяких установах. Звідти не чути було жодного звуку.
Взагалі в цьому будинку всевладно панувала тиша. Знадвору крізь зачинені вікна ледь-ледь долинало цвірінькання горобців, що примостилися на гілочках липи.
Там стояла спека. Тут відчувалася неприємна сира прохолода.
— Доктор просить пробачення, мадемуазель… Він прийме вас за кілька хвилин.
Це сказала секретарка. Жінка відповіла їй смиренним поглядом.
— Прошу вас, пане Мегре…
Вона відчинила оббиті двері, потім ще одні, зеленого кольору, що були за ними. Із тіні Мегре раптом потрапив на осоння.
За столом у стилі Луї-Філіппа сидів одягнутий у білий халат чоловік, тримаючи в руках щойно заповнену картку з ім'ям комісара.
Секретарка зникла. Поки лікар читав картку, Мегре встиг ступити кілька кроків.
— Сідайте…
Він дуже відрізнявся від того образу, що його створив собі комісар, розмовляючи з Марселем Ландріч Уявити його в підвалі клубу "Сто, ключів" серед "золотих молодиків", що танцювали під шалену джазову музику, було навіть важче, ніж дядька Ніколь.
Франсуа Мелан був рудий, рудий по-справжньому, вогняно-рудий — один із тих, кого у Франції змалку дражнять "Тікай — згориш". Коли він підвів голову, комісар побачив великі окуляри з товстими скельцями, за якими блищали пронизливо блакитні очі.
Він був дуже моложавий і, незважаючи на свої тридцять вісім років, міг би легко зійти за студента.
— Ваш зуб заболів несподівано?
Здавалося, він навіть не зауважив професії Мегре, і в його погляді не відбивалося жодної цікавості.
— Так, учора ввечері, коли я вже лягав спати…
— А раніше ви не помічали болю?.. Скажімо, протягом останніх тижнів?
— Ні. В мене загалом добрі зуби. За все життя я був у лікаря не більше трьох-чотирьох разів…
— Зараз подивимося….
Він підвівся, і Мегре зробив ще одне відкриття: Мелан був велетенського зросту, на цілу голову вищий за нього. Його не дуже свіжий, як і в секретарки, халат не закривав колін, і комісар помітив, що штани давно не бачили праски.
Посеред кімнати стояло операційне крісло, над яким вилискував круглий диск лампи. Поруч, ближче до вікна, на вузькому столику в ряд лежали інструменти.
На якусь мить Мегре завагався, потім сів. Припасувавши підпорну для голови, лікар застелив її чистою серветкою і натиском ноги на педаль заходився піднімати крісло.
Все відбувалося як звичайно, і подібну сцену, подібні рухи можна було б спостерігати в ту мить у сотень інших паризьких дантистів.
— Відхиліть голову… Добре… Відкрийте рота…
Тут було вже не так тихо, як у приймальні. Кабінет лікаря виходив на вулицю. Крізь тюлеві фіранки бовванів кремовий фасад будинку навпроти. Його вікна були відчинені, і Мегре бачив, як на кухні першого поверху поралась якась жінка.
Крізь глухий гомін вулиці іноді пробивалися інші, гостріші звуки — скрегіт гальм автомобіля, виття клаксона.
Обпаливши на спиртівці дзеркальце, Мелан взяв ще якийсь довгий блискучий інструмент і спокійно промовив:
— Ширше, будь ласка…
Він нахилився, так що його обличчя опинилося поруч із комісаровим, і немов у велику лупу Мегре побачив червонувату масну пористу шкіру, де-не-де поцятковану ластовинням.
Лікар мовчав. Відколи комісар зайшов до його кабінету, Мелан промовив лиш мінімум слів. Рухався він незграбно і невпевнено, як дуже боязка людина.
Холодним гострим інструментом рудий лікар почав торкатися комісарових зубів.
— Ви щось відчуваєте?
— Ні… — спробував вимовити Мегре з роззявленим ротом.
— А тепер?
— Ні…
— А тут?
Мегре нічого не відчував, бо справді зуби в нього ніколи не боліли. Поклавши свій інструмент, лікар узяв зі столу невеличкий молоток.
— Вам болить?
— Просто неприємно…
— Але гострого болю немає?
Комісар раптом упіймав себе на думці, що здивувала його самого, — в жодному разі не треба погоджуватися на укол. Він боявся. Так, він справді відчував страх, нехай невиразний і прихований, але тим не менш цілком реальний. Він напівлежав у кріслі, відкинувши назад голову, з широко роззявленим ротом, безпорадний, майже як полонений.
Чого він зайшов до цього будинку? Тому, що шукав людину, яка підступно напала на нього. Над ним тяжіла фраза, що її колись промовив Пардон:
— Скажіть, чи доводилося вам, відколи ви служите в поліції, зустрічати злочинця, по-справжньому злого… Викінченого лиходія!
Він марно перебирав у пам'яті десятки імен, намагаючись знайти того, кому було б потрібно скомпрометувати його, усунути зі свого шляху і кому було б водночас під силу вигадати і здійснити такий хитромудрий план, використовуючи як інструмент дівчину з порядної родини.
"Порядної?!" Що за дурниця! Які ж родини в такому разі слід вважати поганими?
Отже, він опинився тут лише тому, що мав підстави, хай і не дуже поважні, підозрювати рудого стоматолога. Але поки що Мегре марно намагався щось прочитати у холодних, вдвічі збільшених товстими скельцями окулярів блакитних очах. Обличчя лікаря з неправильними гострими рисами теж здавалося вилитим із бетону. З кожним його видихом комісар відчував запах згаслої сигарети.
"Кожна людина може стати вбивцею, якщо її спонукають до цього поважні причини…"
Мегре уперше промовив цю фразу колись давно, відповідаючи на запитання чи то Пардона, чи то якогось журналіста.
Хтось намагався скомпрометувати його, хотів, щоб його звільнили з посади комісара. Що, коли цей "хтось" — Мелан?
Минула майже ціла доба, відколи Мегре побував у префекта, але й досі він залишався на своїй посаді і навіть сам завітав до кабінету зубного лікаря… Звичайно, це не доказ, але…
Мелан дихав рівно, і окуляри без оправи, химерно збільшуючи його очі, робили його схожим на якогось фантастичного птаха.
Якщо припустити на мить, що він мав доволі причин, щоб наважитися на таку ризиковану витівку, як уся ця нічна операція з участю Ніколь, то чи не міг він також зважитися позбутися комісара у будь-який інший спосіб?
— Прополощіть рот і сплюньте…
Мегре послухався, весь час відчуваючи на собі холодний погляд лікаря, який нерухомо стояв поруч.
— У вас цілком здорові зуби, і вони аж ніяк не могли боліти… Якщо минулої ночі у вас справді були болісні відчуття з правого боку нижньої щелепи, то це, певно, початок гаймориту…
— І ви не можете нічого зробити?
— Вам доведеться звернутися до вашого терапевта. Він одвернувся, щоб упорядкувати свої інструменти, і Мегре не без труднощів вивільнився з крісла, що його лікар забув опустити. Ступивши крок до вікна, він побачив напівроздягнену Алін, яка палила сигарету, дивлячись на вулицю.
Він знав розташування кімнат у квартирі Манюеля і одразу збагнув, що Алін стояла біля вікна тієї комірчини, в якій її опікун проводив цілісінькі дні.
Мегре раптом відчув, як кров відлинула йому від обличчя і гострий бридкий страх стрілою пронизав серце.
— Скільки з мене? — прошепотів він.
— Це вам скаже секретарка…
Він знову опинився на сходах і на повні груди вдихнув прохолодне, з запахом цвілі повітря. Внизу на нього вже чекала іспанка, яка провела його до виходу і зачинила двері.
Якимось чудом інспекторові Люка пощастило знайти місце в затінку. Сидячи за кермом, він читав газету.
Мегре підвів голову. Алін у вікні вже не було. Вія перейшов вулицю і пірнув у під'їзд.
Діставшись на четвертий поверх, комісар подзвонив, якийсь час слухав муркотіння пилососа, поки нарешті двері відчинилися, і він зіткнувся зі старою прислужницею, котру якось уже бачив раніше.
— Ви до мосьє Пальмарі?
— І до мадемуазель Алін…
— Здається, мадам приймає ванну… Але заходьте. Він зайшов до салону і крізь відчинені двері заглянув до комірчини. Манюєль у шовковій піжамі сидів у своєму кріслі і слухав радіо. Помітивши комісара, він знехотя повернув вимикач.
— Ви знову…
Мегре перейшов до його кімнати. У вітальні, винюхуючи доріжки, хропів пилосос.
— Я хотів би поговорити з Алін.
— Вона щойно була тут…
— Я знаю. Я бачив її у вікні.
— Вона купається… Що вам від неї потрібно?
— Чесно кажучи, я ще не знаю…
— Послухайте, пане комісар… Я завжди був чемний з вами. Я не раз робив вам послуги… Коли б про неї дехто знав, то, певно, у мене під шкірою було б трохи більше куль, ніж зараз… Але останнім часом ви перебираєте міру… Замість подяки ви намагаєтесь покласти на мій карб усі мерзоти, що відбуваються в Парижі… Поставте себе на моє місце. Чи могли б ви терпіти всі ці підозрілі погляди, підступні запитання, не знаючи навіть, чого від вас хочуть?..
— Я зараз саме в такому становищі…
— Можливо, та це ще не дає вам права виїжджати на інших. Алін тільки що бачила, як ви вийшли з машини і дзвонили до зубного лікаря… Певна річ, це тому, що вона ходила вчора до нього лікувати зуби і сама сказала вам про це.
— Ні, не тому…
— Тоді чому? Я не розумію. Чи, може, ви хочете сказати, що теж лікуєтесь у нього?
— Давайте почекаємо Алін. Я не хочу повторюватися.
Він підійшов до вікна і, засунувши руки в кишені, глянув туди, де за тюлевими фіранками доктор Мелан приймав свою пацієнтку.
Звідси не. було видно, що відбувалося всередині.