Він думав.
— Раніше на його місці був я сам…
— Ви працювали матросом?
— Ні, механіком.
— А хто був хазяїн?
— Я не певний, що ви маєте право ставити мені ці запитання… Моє особисте життя нікого не стосується… Крім того, моєю, я бельгійський підданий… Я тут іноземець, вірно я кажу?
Коли він нервувався, його фламандська вимова ставала ще виразнішою.
— Так не годиться! Мої справи нікого не обходять! І якщо я фламандець, це ще не означає, що кожен може совати свого носа до мого кошика з яйцями.
Мегре не відразу второпав останню фразу і насилу стримав усмішку.
— Я можу повернутися сюди з перекладачем і допитати вашу жінку…
— Я не дозволю турбувати Аннеке…
— І все-таки мені доведеться її потурбувати, як тільки я візьму дозвіл судді… Я от думаю, чи не простіше було б одвезти вас усіх трьох до Парижа?
— А що буде з баржею?.. Е, ні, отут я певен, що ніхто вам не дасть такого права…
— А чому ви не відповідаєте мені просто?
Йєф ван Хутте раптом нахилив голову і спідлоба зиркнув на комісара, неначе школяр, що збирається встругнути якусь капость.
— А тому, що це мої особисті справи…
Досі він мав рацію. У комісара не було жодних поважних підстав для такого допиту. Він просто покладався на свою інтуїцію, його вразила поведінка фламандця, коли він підіймався на баржу біля Жюз'є.
Йєфа ван Хутте було не впізнати. Він був явно стурбований появою комісара і не зміг цього приховати. Його реакція була гострою і безпосередньою: він тепер метушився, нервувався, кричав… Куди раптом подівся той спокійний, впевнений у собі, насмішкуватий хазяїн баржі, що лише вчора чекав на них у порту Селестен?
— Отже, ви хочете, щоб я забрав вас з собою?
— Для цього мусять бути підстави… Адже є закон!
— Підстава та, що ви відмовляєтесь відповідати на звичайнісінькі запитання…
Мотор знов стугонів на всю потужність, і знизу видно було довгі ноги Хуберта, що немов приріс до штурвала.
— Бо ви хочете мене заплутати…
— І не думаю. Просто я хочу встановити істину…
— Яку істину?
Він то наступав, то відступав, то здавався впевненим у своїх правах, то помітно тривожився.
— Коли ви купили цю баржу?
— Я її не купував.
— А втім, вона належить вам… — Так, мосю, вона належить мені і моїй жінці…
— Інакше кажучи, одружившись з нею, ви стали власником баржі… Раніше баржа належала їй?
— А що в цьому незвичайного? Адже ми одружилися цілком законно, в присутності бургомістра і попа…
— Отже, раніше "Чорного лебедя" водив її батько?
— Так, мосю… Раніше тут хазяйнував старий Віллемс.
— У нього було багато дітей?
— Нікого, крім Аннеке…
— А що сталося з його жінкою?
— Вона померла за рік до нашого шлюбу.
— Ви вже тоді працювали на баржі?
— Еге ж, мосю…
— І давно?
— Віллемс якраз найшов мене, коли померла його жінка… Це було в Оденарді…
— Раніше ви працювали на іншому судні?
— Так, мосю… На "Трьох братах"…
— А чому ви пішли звідти?
— То була стара баржа… Вона ніколи не ходила до Франції і перевозила тільки вугілля.
— Вам не подобалося перевозити вугілля?
— Так, це брудна робота.
— Отже, ви прийшли на цю баржу близько трьох років тому… Скільки років було тоді Аннеке?
Почувши своє ім'я, жінка з цікавістю зиркнула на комісара.
— Ну, вісімнадцять, а що?
— Її мати допіру померла?..
— Еге ж, мосю… В Оденарді, я вам уже сказав…
Він прислухався до шуму мотора, глянув у вікно і пішов щось сказати братові. Хуберт приглушив двигун: баржа підходила до залізничного моста.
Комісар терпляче розплутував клубок, намагаючись не порвати тонесеньку нитку.
— Отже, раніше вони справлялися самі, — сказав Мегре. — Та от померла мати, і їм стала потрібна допомога… Правильно?
— Правильно…
— Ви мали стежити за двигуном?
— Не тільки це… На судні доводиться робити все…
— І ви одразу закохалися в Аннеке?
— А це, мосю, вже наша особиста справа, чи як?.. Це стосується лише її і мене…
— Коли ви одружилися?
— За місяць буде два роки…
— Тобто після смерті Віллемса? Це його портрет на стіні?
— Його…
— Коли він помер?
— За півтора місяця до нашого весілля.
І знову Мегре відчув, що він надто поволі посувається вперед. Та нічого не залишалося, як, набравшись терпіння, поступово зменшувати круг, щоб не сполохнути фламандця.
— Оголошення про заручини було надруковано вже після смерті Віллемса?
— Не знаю, як у вас, але у нас в Бельгії оголошення про заручини друкуються лише за три тижні до шлюбу…
— Звичайно, про шлюб ви домовилися раніше?..
— Певна річ, інакше б ми не побралися.
— Ви можете поставити це саме запитання вашій дружині?
— Чому я маю ставити їй такі запитання?
— Що ж, в такому разі мені доведеться запросити перекладача…
— Ну й…
Він явно хотів сказати: "Ну й запрошуйте!"
Це поставило б комісара в досить скрутне становище. Адже він був у чужому департаменті і взагалі не мав права чинити подібний допит.
На щастя, ван Хутте передумав і звернувся по-фламандськи до своєї жінки. Та зашарілася, здивовано глянула на нього, потім на комісара і щось промовила, легенько усміхаючись.
— Будь ласка, перекладіть.
— Гаразд… Вона каже, що ми давно кохалися…
— Приблизно з рік до весілля?
— Приблизно…
— Інакше кажучи, це почалося, як тільки ви з'явилися на баржі…
— Яке кому…
Мегре не дав йому скінчити.
— Мене цікавить, чи знав про ваші стосунки батько Аннеке?
Йєф мовчав.
— Очевидно, як більшість закоханих, ви спочатку приховували те, що було між вами?..
Фламандець знову підійшов до вікна.
— Зараз причалюємо… Я мушу допомогти братові.
Слідом за ним Мегре вийшов на палубу. Вони справді наближалися до Мант-ля-Жолі — невеличкого порту з кам'яною набережною, біля якої на причалі стояло з десяток барж.
Мотор почав затихати, потім знову застугонів: увімкнули задній хід. Під кормою враз спінилася і завирувала вода. З причалу та з інших барж моряки уважно стежили за маневрами "Чорного лебедя", стиха перемовляючись між собою. Йєф кинув чал, і його вправно впіймав якийсь хлопчина років дванадцяти.
Присутність на баржі нікому не знайомого добродія в плащі та капелюсі викликала загальну цікавість.
Із сусідньої баржі хтось голосно по-фламандськи гукнув Йєфа; той теж відповів незрозумілим комісарові вигуком, ні на мить не відриваючи очей від берега.
Недалеко від набережної, за великою купою цегли, комісар упізнав чорну поліцейську машину. Поряд, із сигаретою в зубах, стояв інспектор Нев'є.
— Ну, сподіваюсь, тепер ви дасте нам спокій. Нам уже час обідати. З п'ятої години ранку ми на ногах…
— Ви не відповіли на моє запитання.
— Яке запитання?
— Ви не сказали, чи знав Віллемс про ваші стосунки з його дочкою.
— Як вам здається, я оженився на ній чи ні?
— Ви оженилися на ній після його смерті…
— Хіба я винний, що він помер?
— Він довго хворів?
Вони знову стояли на кормі, і Хуберт чув їхню розмову. Брови в нього були насуплені.
— Віллемс ніколи в житті не хворів… Якщо не вважати за хворобу те, що він кожного вечора напивався, як свиня… І Хуберт швидко зиркнув на свого брата, і Мегре здалося, що в його погляді світився подив, неначе хлопець не сподівався на такий поворот розмови.
— Він помер від білої гарячки?
— Що це таке?
— Хвороба, від якої найчастіше помирають п'яниці… У них починається приступ і…
— В нього не було жодних приступів… Просто він так нацмулився, що не міг устояти на ногах і впав…
— У воду?
Здавалося, Йєфові не дуже подобалась присутність брата, котрий весь час прислухався до їхньої розмови.
— Еге ж, у воду…
— Це сталося у Франції?
Фламандець кивнув.
— В Парижі?
— Так… В Парижі він завжди набирався по саму зав'язку…
— Чому?
— Там у нього була одна краля… Вони пили удвох…
— Ви знайомі з цією жінкою?
— Я навіть не знаю, як її звати…
— А де вона живе, знаєте?
— Теж ні.
— Але ж ви бачили їх разом?
— Бачив, як вони одного разу заходили до готелю… Тільки не треба казати про це Аннеке…
— Вона не знає, як помер її батько?
— Знає, але про цю жінку їй ніхто не розповідав.
— Ви б її впізнали?
— Можливо… Я не певний…
— Вона була з ним, коли трапилося це нещастя?
— Не знаю…
— Як це сталося?
— Я не можу вам сказати. Мене там не було.
— А де ви були?
— В ліжку…
— А Аннеке?
— В своєму ліжку…
— Котра була година?
Він зробив кислу гримасу, але все-таки відповів:
— Йшла третя година ночі.
— Віллемс часто повертався додому так пізно?
— В Парижі — часто… Через цю шльондру…
— Що ж усе-таки сталося?
— Я вам сказав… Він упав.
— Переходячи по трапу?
— Очевидно.
— Це було влітку?
— Скоріше взимку… В грудні.
— Ви почули, як він упав?
— Я почув, як щось ударилось об баржу.
— А крики?
— Він не кричав…
— Ви кинулися йому на допомогу?
— Певна річ…
— Навіть не одягаючись?
— Я натяг штани…
— Аннеке теж чула?
— Не все… Вона прокинулася, коли я вже піднявся на палубу…
— Коли підіймалися чи коли вже були на палубі?
В погляді Йєфа блиснуло щось дуже схоже на ненависть.
— Запитайте в неї самі… Невже я можу все пам'ятати?
— І ви побачили Віллемса у воді?
— Нічого я не побачив… Я лише почув, що там щось плюхкається…
— Він не вмів плавати?
— Умів… Тільки, мабуть, не міг…
— І ви одразу скочили в шлюпку?.. Як і в понеділок?
— Еге ж, мосю, а то ж як
— Вам пощастило витягти його з води?
— Не одразу, хвилин за десять… Щоразу тільки я до нього доторкався, він зникав у воді…
— Аннеке була на палубі?
— Еге ж, мосю…
— Отже, коли ви його витягли, він уже був мертвий?
— Тоді я ще не знав, мертвий він чи живий… Але обличчя в нього вже посиніло…
— Ви викликали лікаря чи поліцію?
— Авжеж, мосю… У вас ще є запитання?
— Де це сталося?
— Я ж вам сказав — у Парижі!
— А точніше?
— Ми тоді привезли партію червоного вина з Леаконе і розвантажували його в Парижі на набережній Рапе…
На обличчі Мегре не відбилося ні подиву, ні вдоволення. Але з його пліч немов спала гора, нервове напруження минуло, і він одразу став найдобродушнішим із людей.
— Тепер, здається, все… Отже, Віллемс утопився однієї грудневої ночі біля набережної Рапе, в той час, як ви та його дочка спали на баржі, кожне у своєму ліжку… Правильно?
Йєф мовчки закліпав очима.
— А приблизно за місяць ви з Аннеке одружилися…
— Адже незручно жити удвох на баржі і бути неодруженими…
— А коли саме ви запросили брата?
— Одразу… За два чи три дні…
— Після одруження?
— Ні, після похорону…
Сонце вже сховалося за червоними дахами, але було ще видно, хоча світло здавалося якимось примарним, тривожним.