Усі попідводились. Нейла спробувала взяти консула під руку, але він рішуче відступив убік.
— То ви не проведете мене?
— Ні.
— А ви, Джоне? Машина з вами?
— Ні.
Не залишалося нічого іншого, як розійтися в різні боки. Жінок на порозі бару вже не було. Погасла й вивіска.
Аділь-бей не затуляв обличчя від дощу, не дивився, куди ступає. Штани вже були забрьохані по самі коліна. Праворуч шуміло море, але видно нічого не було, навіть відблисків на його поверхні.
Він уже знав майже всі вулиці в місті і навіть підворіття, де просто на голому камінні ночували бездомні. Цих людей Аділь-бей також уже знав. Він знав уже все! Він побував у крамницях, у кооперативах і конторах, хоч усе це його й не стосувалося — адже турецького консула мали обходити тільки справи турків.
Однак це стало його потребою, навіть пристрастю. Місто здавалося йому живою істотою, що не бажала знати Аділь-бея чи, правильніше сказати, просто не помічала його, примушуючи, мов бездомного пса, самотньо блукати вулицями. Він ненавидів це місто — так ненавидять жінку, яка відмовила. Сумна й безрадісна ця пристрасть. Отже, Аділь-бей вирішив вишукувати й розкривати всі виразки цього міста.
— Всі мають право працювати, заробляти й не знати голоду, — казала Соня. Вона й сама була наче втілення цього міста! Така ж холодна й нещира, вона не відхиляла його любощів, як ото вуличний натовп не боронив йому прогулюватися від пам'ятника Ленінові до нафтопереробного заводу.
І Аділь-бей прогулювався, уважно розглядаючи все довкола. Якась стара жінка годинами стояла під дощем, уперто пропонуючи перехожим несвіжу рибу. Може, вона й не сподівалася дочекатись покупця?
— Скільки? — запитав її Аділь-бей.
Діставши не без труднощів російську граматику й словника, він вивчив кілька фраз. Це був ніби його виклик цьому місту.
— П'ять карбованців, товаришу.
Ще один чоловік років сорока цілий день марно продавав цигарки — без коробок, на штуки. Сардонічно посміхаючись, Аділь-бей пригадував добре вгодованих моряків, пригадував Соню в клубі і її нову чорну сатинову сукню, пошиту до свята, пригадував її спокійні відповіді й нарешті — розстріляного горянина.
Другого дня Аділь-бей запитав дівчину, навіть не дивлячись у її бік:
— У Чорному морі дуже багато риби, правда ж? Тому вона, гадаю, має бути у вас дуже дешева?
— Так, вона дешева.
— І скільки ж вона коштує?
— Карбованець чи два за кілограм.
— Цікаво. А на ринку три нещасні рибини продають за п'ять карбованців.
Аділь-бей відчув, що Соня схвильовано дивиться на нього: було чутно, як нервово дівчина шелестить паперами.
— Бо то — вільний ринок, який ми хочемо ліквідувати. А в кооперативі…
— У кооперативі риби немає зовсім. Я там нещодавно був.
— Вона там часто буває.
— За останні два тижні — жодного разу.
— Це залежить від улову.
Вперше йому хотілося — Аділь-бей і сам не знав чому, — щоб Соня заплакала. Мабуть, це принесло б йому полегкість. Він вирішив перевірити, чи згодиться вона прийти ввечері, якщо він попросить. І вона прийшла — м'яка й спокійна, як завжди. Чому вона прийшла? Щоб довідатися більше про людей, яких потім розстріляють? Щоб знайти, за що розстріляють його самого?
Що означають для неї його обійми? Або чиїсь інші обійми? Вона ж нікого не кохає! Вона просто йде вперед — горда, розміреним кроком, дивлячись перед себе скляними сірими очима невинного підлітка. Ці очі час від часу спиняються на людях чи на речах, але ніколи в них не відбивається нічого, крім цікавості.
Які цікаві відкриття робив Аділь-бей у ці безконечні дні, коли блукав по місту! Правда, блукання його стомлювало, тим більше, що він, опинившись на вулиці, не міг ані випити кави, ані завітати до когось у гості. На його запитання люди відповідали дуже квапливо й одразу ж бігли геть, а то й зовсім не відповідали, зі страхом тікаючи від нього. Одного разу він подарував маленькому хлопчикові карбованця. Це помітив якийсь перехожий, і не встиг Аділь-бей відійти й двох кроків, як хлопчик, діставши ляпаса, перелякано викинув карбованця в канаву.
Кілька разів, як-от у цьому випадку, Аділь-беєві ставало лячно, але здебільшого він почувався людиною, яка марно намагається перебороти ганебну пристрасть.
Чому його всі обманюють?
Він повертався до консульства злий, але з новими враженнями.
— Вже три тижні в Батумі ніхто не їсть картоплі. А тим часом у готелі "Ленінський", де зупиняються високі чиновники, продають свіжу ікру, шампанське, шашлики…
— То для іноземців.
— Там не буває більше двох іноземців на рік!
— А хіба ваші міністри харчуються не краще, ніж прості люди?
Аділь-бей уже й не пригадував, коли це почалося. У всякому разі після того, як розстріляли провідника-горянина. Та трагедія сталася, можна сказати, просто в консульстві. А чоловік же так не хотів говорити при Соні!.. І він, Аділь-бей, дозволив цій росіянці залишитись і слухати! Йому слід було б виставити її за двері. Але чи не трапилося б тоді чогось із ним самим?
Від того дня Аділь-бей, коли дивився на Соню, відчував лють, розчарування, тривогу, а іноді — майже панічний страх. Вона приходила ненавидіти його! Ненависть він бачив у її очах — ненависть, яку він, не бажаючи того, викликав, певно, сам.
А Джон гадав, що Аділь-бей п'є! А пані Панделлі вітала його з прекрасним виглядом і успіхами в бриджі!
Аділь-бей штовхнув двері, ввійшов, засвітив свічку й послідовно почав робити те, що робив щовечора. Може, саме ця узвичаєність та монотонність і надавали всім його рухам якоїсь інтимності, навіть чарівності. Спершу він сів у крісло й скинув калоші. Потім якийсь час сидів у самих шкарпетках і дивився на тіні, що коливалися на стінах, на полум'я свічки, на фасад навпроти.
Соня спала. Її брат із дружиною також.
Завтра Аділь-бей розмовлятиме з чоловіком із Новоросійська. Завтра його секретарка з витягнутим обличчям знову заперечуватиме очевидне. А сьогодні ввечері, перед тим, як прийшов Джон, пані Панделлі сказала щось цікаве… Що саме? Ах, так! Пригадав. Вона розповідала про свою відпустку в Італії, а тоді додала:
— А ось Джон тут уже чотири роки і ще жодного разу не виїздив із Росії. Правда ж, це досить дивно? Він більше, ніж ми, обізнаний з усім, що тут діється, але нічим не переймається…
Може, Джон — теж один із них? Чому б і ні? Адже виявилося, що Нейла — не дружина панові Амару, а звичайна московська шльондра. Але що до того йому, Аділь-беєві? Скільки можна наслідувати поведінку інших — людей на вулиці, службовців в установах, Коліна та його дружини — завжди мовчати, відгородившись від усього у власному лігві?! Так можна дійти до того стану, коли думаєш лише час від часу, а загалом живеш, немов уві сні!
Два тижні тому, коли Аділь-бей зайшов до іноземного відділу, йому несподівано сказали:
— А ми знайшли вам служницю!
Він зрозумів цю фразу ще до того, як почув переклад, але навіть оком не змигнув.
— Дякую, — коротко відказав Аділь-бей.
До цієї служниці він так жодного разу й не заговорив. Вона приходила вранці і вдавала, ніби прибирає в кабінеті. До обіду тинялася в спальні чи на кухні, які, втім, залишалися такі самі брудні. Коли пополудні Аділь-бей несподівано повертався додому, то щоразу заставав служницю з якоюсь жінкою або й чоловіком на кухні, але вдавав, ніби не помічає цього. Може, вони вирішили, що самої Соні мало для того, щоб стежити за ним?
Сидячи в кріслі, Аділь-бей розв'язав краватку, розстебнув комірець сорочки і вирахував, що вже рівно три тижні не запрошує Соню на вечір.
І це дуже добре! Першого разу він витримав тільки два тижні. Та коли Соня прийшла, навіть її обнадійлива усмішка не зворушила його. Після коротких нервових обіймів Аділь-бей сердито кинув:
— Я мушу йти!
Щотижня він учився в Панделлі грати у бридж. Пані Панделлі, яка добре до нього ставилася, охоче повторювала:
— Ви, турки, не такі, як ми. Ви загадкові люди!
Якби Аділь-бей мав досить бромового настою, то, мабуть, спав би цілими днями! Але ліків зі Стамбула так і не надіслали. Натомість його покликали до іноземного відділу й показали стограмовий пакуночок із штампом аптеки, біля якої він жив два роки.
— Що ви хочете з цим робити?
— У мене безсоння. Ваш лікар порадив мені настій брому.
— А може, вам треба робити гімнастику чи просто трохи гуляти перед сном?
— Повторюю: так мені порадив лікар.
— Він не казав, що треба аж сто грамів!
— Це правда. Але я замовляв про запас.
— В такому разі ми передамо пакуночок лікареві, і він видаватиме вам маленькі дози — відповідно до ваших потреб.
Аділь-бей не став протестувати. Та коли лікар приносив невеличкі пакетики з білим порошком, Аділь-бей просто їх викидав — так було безпечніше.
Він просиджував у кріслі до другої чи й до третьої години, поки свічка згоряла наполовину. Коли від неї залишалася рівно половина, він гасив її й лягав. А вранці виливав у раковину приготований служницею чай і відкривав, як і доти, консервоване молоко.
Цілими годинами Аділь-бей блукав вулицями, не вибираючи дороги. Він спостерігав, як розвантажують судна, а коли на нього не звертали уваги, заводив розмову з котроюсь із жінок, що робили ту роботу.
— Скільки заробляє вантажниця? — запитував він Соню, повернувшись до консульства.
— Не менш як десять карбованців на день.
— І на ці гроші можна прожити?
— Звичайно. Тим більше, що ті жінки не витрачаються на одяг.
— А на три карбованці можна? Дівчина зволікала з відповіддю.
— Це вже важче, чи не так? Навіть якщо задовольнятися тільки бавовняною сукнею та трусами, як оті дівчата. Так ось, вони заробляють по три карбованці на день!
— Хто вам сказав?
Аділь-бей замовк і почав ходити колами по кабінету. Позираючи раз у раз на Соню, він помітив, що вона зблідла, а плечі в неї стали неприродно рівні й напружені. Та хіба він не знав, що й у неї самої тіло розм'якло від недоїдання?
Одного разу Соня якось невпевнено сказала:
— Аділь-бею, дозвольте мені дати вам одну породу. Щодня ви відкриваєте банку консервів, з'їдаєте одну сардинку чи шматочок тунця або й зовсім нічого не берете. А це погано впливає…
— А якщо я не хочу їсти?
— То сховайте консерви або викиньте їх кудись! — Вона говорила, не дивлячись йому в очі.
Це мало не зворушило його. Але натомість він закричав:
— Отже, вони збираються тут, щоб поділитися рештками моєї їжі?!
— Хто — вони?
— Люди, яких я тут застаю, коли несподівано повертаюся!
— Та що ви, ні! То, мабуть, батько й мати вашої служниці.