Алхімія слова

Ян Парандовський

Сторінка 13 з 60

Ангелоподібна врода Шеллі чи визивне обличчя Байрона посилювали чарівність їхньої поезії, хоча Байроном треба було милуватися, коли він сидів верхи на коні, бо при ходінні поет накульгував. Зрештою романтики самі дбали про враження, яке мала справляти їхня зовнішність. Шатобріан усе життя носив зачіску, розкуйовджену бурями молодості, і зачіска en coup de vent стала модною для цілого покоління. Поетичні пози (наприклад, Міцкевич на скелі Аюдагу), декоративні плащі, ефектне тло допомагали іконографії поетів, і в такому виграшному вигляді вони поставали перед читачами — саме такими, якими їх хотіли бачити. Ось чому письменниці завжди намагаються виглядати на фотографіях молодими й чарівними.

Незрівнянно більше розчарувань може викликати характер улюбленого автора. Рід Красінських піддав суворій таємниці всі листи Зигмунта, де він тим же пером, яким були написані "Світанок" і "Псалми майбутнього", вів листування з управителем своїх маєтків, виказуючи себе в ньому брутальним і жорстоким магнатом-кріпосником. Свого часу ми не без співчуття стежили за судовим процесом, порушеним внучкою Жорж Санд проти біографа своєї бабусі: вона не хотіла визнати жодного з приписаних Жорж Санд коханців, але процес усе-таки програла.

Гете, як міністрові, довелося вирішувати справу незаміжньої жінки, яку звинувачували в убивстві своєї дитини; і та ж рука, що у "Фаусті" сплела незабутню гірлянду із строф прощення і спокутування Маргарити, підписала звинувачувальний вирок.

Віктор Гюго, творець благочестивого Мірієля, який в десятках віршів уболіває над людською нуждою з милосердям і щедрістю діда-мороза, в житті був дуже скупим і ніколи не подав би бідакові ані шеляга. У книжці витрат, яку цей скнара вів з неймовірною сумлінністю, під рубрикою "доброчинність" були замасковані суми, які йому час від часу доводилося виплачувати спокушеним покоївкам.

Проте алхімія слова зуміє і найгірші риси письменника використати й створити речі, неповторні за своєю чистотою й благородством. Шарль Лало в кількох томах зібрав психологічні загадки багатьох письменників, які вміли свої моральні слабкості, вади, недоліки викорінювати у власних героїв, щедро наділяючи їх тим, до чого самі були нездатні.

Чи варто займатись особистістю автора? Це запитання ставилося часто, і відповідали на нього по-різному. Для нас тут цікавіші фактичні приклади, що ілюструють два гранично відмінні ставлення до письменника — у Франції і в Польщі.

Франція, незважаючи на будь-які протести, з давніх-давен жадібно порпається в особистому житті своїх письменників. Там не вдається приховати навіть найінтимнішу таємницю. За кожним славним іменем у французькій літературі тягнеться обширна бібліографія життєписів, щоденників, мемуарів, архівних документів, листів. Класичним прикладом може служити книга А. Мартіно "Календар Стендаля" — справжній календар усього життя, день за днем, іноді навіть з фіксацією годин, і все підкріплено сумлінною бібліографією.

У Франції безліч відомостей про письменника оголошуються ще за його життя, хоча певна скромність при цьому все ж дотримується. Та вона миттю зникає одразу після його смерті. Тоді ніби проривається гребля і починається повінь книжок, нарисів, статей, у яких письменника роздягають догола: ви можете його побачити в домашній обстановці, за роботою, в подружній спальні, в товаристві друзів, під час подорожі, не будуть таємницею його любовні пригоди, почуєте його визнання, підслухані в розмовах, дізнаєтесь про його судження, хвороби, дивацтва. Що ж до його характеру, то немає такої найбільшої вади, якої б не осмілились явити.

Часто плітка бореться тут з правдою, і остання не завжди перемагає, трапляється, що така суперечка триває десятиліттями, втягуючи щоразу нових учасників, нових свідків або аохівних дослідників. Приклад Франції подіяв і на інші нації, за ним пішли стримані англійці, а в Америці письменників затьмарили кінозірки й боксери, і якщо таємниці особистого життя там і поважають, то лише тому, що мало хто ними цікавиться.

У Польщі інакше. Наші письменники мають вигляд урочистий і трохи скорботний, наче пам'ятники. Невідомий скульптор, що не забув на надгробку в Зволені про рукавички для Кохановського, виявився більш промовистим, ніж біографи поета. Якби не кілька сторінок Тшитеського, повнокровна постать Міколая Рея лишилася б для нас блідим привидом.

І нині сучасники, які знали наших великих письменників особисто, не надто квапляться розповідати про них. Повмирали всі, хто спілкувався з Прусом, і ця приваблива людина лишиться для нас назавжди замкнутою між двома датами, перша з яких, дата народження, супроводиться знаком запитання, бо вона є непевна, як у письменників давнини або середньовіччя.

Ще живий дехто з тих, хто близько знав Сенкевича, Жеромського — марно чекаємо ми їхніх розповідей. З почуттям глибокої вдячності були прийняті видані недавно юнацькі "Щоденники" Жеромського і присвячений Сенкевичу "Календар", яким професор Юліан Кшижановський розвіяв морок, що так довго оповивав особу й життя автора "Камо грядеши".

З неохотою описувати життя письменника у нас пов'язується забобонний страх — як би не образити його пам'ять. Без сумніву, це благородне почуття, але воно виглядало б іще піднесеніше, якби не змагалося з брехнею. Відомо, скільки втратила біографічна документація Міцкевича через пієтет його сина Владислава. Таку поштивість важко хвалити з усією відвертістю і без застережень: надто явно прозирає в ній бажання якомога швидше позбутися письменника, пославши його в безсмертя, а на землі задовольнятися його алегоричною подобою, яку так легко й зручно запам'ятати.

Якщо запитати самих письменників, їхні думки стосовно цього розійшлися б. Можна з певністю сказати, що більше виявилося б тих, хто проти безцеремонного копирсання в особистому житті. І не один з них завчасу вживав відповідних заходів і палив папери, які не повинні були вийти на яв. Але що може вчинити беззахисний покійник? Думка, що можна стати жертвою небажаної цікавості, не раз отруювала письменникам життя, підказувала суворі заборони в заповітах, викликала гострий протест.

Митці із заздрістю озиралися на письменників давнини: їм безцінну послугу зробив час, знищивши все, крім творів. В ідеальному становищі опинився Гомер: він настільки розчинився в своїх творах, що навіть факт його існування береться під сумнів.

Врешті хтось мусить написати історію літератури, де тільки плоди творчості йшли б низкою століть і поколінь, в атмосфері своєї епохи, без життєписів митців. Адже про "Нібелунгів" чи "Слово о полку Ігоревім" ми говорим як про літературні твори, не називаючи імен авторів. Вони нам невідомі, це вимушене мовчання, однак його ж можна розглядати і як метод у трактуванні літературних явищ. Ясна річ, це треба зробити талановито, що може здійснити дослідник з непересічкими здібностями. Але для нашої праці, тісно пов'язаної з психологією творчості, біографічний матеріал є найважливішим, і ми повинні бути вдячні всім, хто нам його постачає, і засуджувати тих, хто нехтує його і дає йому загинути.

МАЙСТЕРНЯ

У паперах Шопенгауера зберігся аркуш, розділений вертикальною рискою на дві частини, з одного боку написано: "Франкфурт", з другого: "Мангейм". У кожній з рубрик Шопенгауер старанно перелічив переваги і вади обох міст. Із завбачливістю мислителя, який не бажає покладатися на волю випадку і наражатись на несподіванки, він попередньо ретельно зважив, що йому знадобиться для вигод, розваг і роботи, і лише після цього оселився до кінця своїх днів у Франкфурті-на-Майні. Такий же завбачливий і у виборі дому, він міг би служити взірцем для всіх, зайнятих інтелектуальною працею, якби кожен з них мав відповідні кошти і міг забезпечити собі свободу вибору.

Письменники, особливо поети, віддають перевагу кочівному способу життя. Гомер за переказом постає перед нами з довгою патерицею мандрівного рапсода, Архілох — золотошукачем і воїном, Алкей — невтомним борцем за свободу, який іде у вигнання; це вони в найдавнішу епоху поезії відкривають перелік мандрівників, число яких з кожним століттям буде зростати. Мандрівки Данте, кочівництво Мольєра і Шекспіра, так як і численні роз'їзди Шеллі, бурхливі подорожі Байрона, переїзди з місця на місце Міцкевича, африканські пригоди Рембо,— все це належить до явищ дуже типових. На одного Альбера Самена, який прослужив багато років у державній скарбниці, припадає сто поетів, котрі аж до старості перебиралися з місця на місце, або ж, наслідуючи Верлена, так і не знайшли спокійного притулку. У часи, коли поетичне натхнення залежало від примхи багатого, поет не міг бути певен, чи буде в нього завтра дах над головою. Та навіть якщо не брати до уваги матеріальну залежність, все одно досить примх, несподіваних поривів, прагнення пригод і новизни, щоб меморіальні дошки з'явилися в усіх частинах світу на найнесподіваніших будинках, де поети проводили якийсь відтинок життя.

Перед письменником завжди стояло питання: село чи місто? Це питання виникло ще до появи сучасних міст-гігантів — Лондона, Нью-Йорка, Парижа, можливо, тільки стало гострішим через інтенсивність вуличного руху, шум моторів, кіптяву фабричних димарів і бензину. Для чутливих нервів місто завжди було неприємним. Гомінкі й задушливі Афіни, неспокійна й густонаселена Александрія, Рим майже з мільйонним населенням були анітрохи не кращі за середньовічні міста, що уявляються нам такими чарівними, а насправді мали усі недоліки, які тільки може мати велике скупчення людей на тісному просторі,— смердючі, засмічені, сповнені заразними хворобами. Душам, відірваним від марності цього світу, вони нагадували, що рай не був обнесений мурами й що замість вулиць у ньому були стежини серед квітучих садів.

Творча думка прагнула спілкування з природою. Платон заснував свою Академію в гаю Академа. Епікур в іншому відлюдному місці Афін знайшов свої Сади. Письменники, котрі за родом своєї творчості змушені проживати поблизу бібліотек і архівів, уникали, одначе, центру міста, а ті, кого фантазія від такої залежності звільняла, влаштовувались у тихих і безлюдних місцях.

І скільки з них навіки зв'язали своє ім'я з уподобаним куточком світу! Софоклова тінь живе у спогадах про Колон, від якого нині лишилися тільки нечіткі обриси, в Тіволі серед руїн римського Тібура можна відшукати сліди Горація, під дубами Воклюза лишив Петрарка свої сни про Лауру, а Сель-вап'яна пишається тим, що в ній підстаркуватий поет знайшов джерело оновленої творчості.

10 11 12 13 14 15 16

Інші твори цього автора: