Ні, цього не може бути! Роздратований протестом Петра, Ісус вигукує: "Геть від мене, сатано! Соромно за тебе: не розумієш Божого, а думаєш про людське!"
Про що інше міг думати Петро? Він не був, подібно кусові, Богом, хоч Ісус був людиною, як і він. Коли апостол відступав, понуривши голову, людина з Іскаріота думала: "Вчитель стає нестриманим, він уже не володіє собою..."
Лише тепер Ісус заспокоюється і вирішує обережніше поводитися з дванадцятьма. Потрібно буде багато часу, щоб вони зрозуміли цю таємницю. Але вони осягнуть ТІ повністю лише тоді, коли доторкнуться до його рук і ніг, пробитих цвяхами, до його проколеного списом боку. Ісус раптом стає нерішучим; він ще не наважується назвати їм рМ, предмет, знак, ту шибеницю для рабів у формі літери Т, якій люди вклонятимуться упродовж віків. Адже досить було натяку, щоб Кефа обурився. На тому шляху, вже на підході до Кесарі!, Господь вдався, до Божих хитрощів: дерево, яке він не наважується відкрито показати дванадцятьом, з'явиться перед їхніми поглядами у вигляді великої тіні, що вкриває все поле людського життя. За два кроки від храму, присвяченого козлоногому богові, Ісус наважується сказати їм про "хрест":
— Якщо хтось хоче бути моїм учнем, мусить зректися самого себе, узяти свій хрест і йти за мною.
Можна не припускати, можна бути впевненим, що подібні слова сповнювали таку врівноважену й помірковану людину, якою був Іуда, цілковитим переконанням у тому, що його вчитель втратив здоровий глузд... Але інші вже неясно побачили промінчик правди; принаймні вони зрозуміли, що нема чого тут розмірковувати, що досить, заплющивши очі, кинутись у те безумство. Чим вони ризикують, якщо Син людський повернеться у славі й кожному віддасть згідно з його ділами? Ісус, однак, додав ще:
— Яка користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а потім занапастить свою душу?
Можливо, саме в цю хвилину Ісус дивився на Іскаріота, який думав: "Якщо заволодієш цілим світом, то врятувати свою душу завжди встигнеш. А втім, що таке душа!" Іуда пригадував слова псалма: "Моє знесилене життя наблизилось до мертвих... Я кинутий серед померлих, немов оті трупи, що в гробницях лежать, що про них ти не згадуєш більше..." Навіщо нам рятувати свою душу, яка є лише подихом, легким вітерцем (як вважали садукеї)? Навіщо турбуватися про душу, якщо при цьому втрачаєш цілий світ?
ПРЕОБРАЖЕННЯ
Так думав Іуда, але й серед інших Господь мусив відчувати сильний спротив. З усіх учнів він вибрав дванадцять, однак і їх було забагато. Після шестиденних роздумів він вирішив із дванадцяти взяти трьох... Він таки примусить їх повірити, самим своїм виглядом примусить визнати, що він Син Благословенного. Вони заздалегідь побачать Сина людського, який приходить у славі свого царства, щоб у годину скорботи вони пригадали собі цей день і не заломилися від безсилля. ,
Вибір Господа був зроблений уже раніше: насамперед Кефа; далі Йоан — Ісус так любить його, що не може допустити найменшого недовір'я чи байдужості з його боку; і нарешті Яків — він брат Йоана і всюди його супроводжує.
І ось у той день Син Божий засяє у славі в очах своїх трьох друзів, аби потім найулюбленіший учень міг написати: "Що ми чули, що бачили власними очима, що розглядали і чого руки наші торкалися,— про Слово житТя".
Отож він повів їх на гору. Якщо йдеться про гору Тавор, як каже традиція, що сягає до святого Кирила Єрусалимського, то це було неподалік від Назарета: в часи свого укритого життя, він, очевидно, часто ходив туди, аби побути на самоті зі своїм Вітцем. На вершині гори було невеличке селище, але він без труду знайшов безлюдне місце.
Навіть якщо це відбувалося вдень, від сонця його обличчя блідішим стало небо, а сніг його одягу затінив увесь інший світ. Від бідного іудея, одягненого в хітон з грубої шерсті, променіло світло. Це те саме світло, яке ми завжди пізнаємо у розповідях тих, хто бачив Ісуса — від Павла з Тарсу до маленької Бернадетти Субіру; світло, яке споглядали незрячі очі старого Товія.
Троє чоловіків, які тремтіли з переляку, коли Ісус прямував хвилями до човна, не відчували жодного страху перед цим осяяним обличчям. Людина, яка здійснює богорівні вчинки, лякає. Та коли проявляється сам Бог, страх зникає і залишається тільки обожнювання й любов. Ось Мойсей, а ось Ілля... Що може бути Простіше? Так само, як це станеться з подорожніми по шляху в Еммаус, троє учнів відчули жагучість своїх душ; і майже ;гі самі слова, які вони кажуть: "Господи, добре нам тут!", провішують: "Залишайся з нами, бо вже запала ніч..." Петро пропонує поставити три намети: один для Ісуса, один Мойсееві і один Іллі. Над їхніми головами згустилися вечірні сутінки. Голос, що пролунав з хмари, кинув їх лицем до землі: "Це Син мій улюблений..."
Вони лежали так, аж поки чиясь рука не торкнулася їхніх пліч. Ісус був сам, із звичним обличчям і в буденному благенькому хітоні. З рівнини долітали звичайні звуки. Та вони вважали, що назавжди змінилися. Однак Петро пригадає собі сяйво цього обличчя після свого відступництва, коли закований у кайдани Син людський оберне до нього виснажене лице. І Йоан також пригадає це обличчя, коли стоятиме під хрестом і дивитиметься на похилену голову, вкриту кров'ю і гноєм.
Коли вони сходили з гори, Ісус наказав до його воскресіння не розповідати нічого про те, що вони бачили. Не гаючи часу, він скористався з їхньої зміцнілої віри, аби>поговорити з ними про свою смерть. Троє учнів знову збентежилися, перебираючи у своїй пам'яті уривки зі Святого Письма:
— Книжники кажуть, що спершу має прибути Ілля.
А коли Ісус відповів їм, що Ілля уже прийшов, вони зрозуміли, що Учитель говорив про Йоана Хрестителя:
— Книжники вчинили з ним так, як їм захотілося. І Син людський також муситиме терпіти від них.
Скільки часу потрібно їм, щоб врни повірили! Як опирається їхня природа Божому милосердю! Природа іудеїв... їм подобається успіх, нищівна поразка ворога, розжарене вугілля, яке сиплять на його голову. Треба було зміцнити їхню віру. І Господь знову терпеливо береться за свою справу.
На другий день після Преображення, коли вони зустрілися з рештою учнів, Христос побачив їх вельми засоромленими через те, що не змогли зцілити епілептика. А він одразу ж пояснив їм: "Це через вашу малу віру..." і додав:
— Коли матимете віру, як зерно гірчиці, і скажете оцій горі: "Перенесися звідси туди",— вона перенесеться...
Він знову примушує їх подивитися на те, чого вони не хочуть бачити, звіряє їм те, що вони відкидають:
— Син людський буде виданий у руки грішникам, і вони уб'ють його, і вбитий по трьох днях воскресне.
Хто наважився заперечити? Вони ж пам'ятали його —недавній гнів на Кефу. Та, зберігаючи мовчанку, вони в душі протестували, а та обіцянка воскресіння майже не допомагала: саме те слово нічого не говорило Тхнім помислам.
Наближаючись до Капернаума, вони вже забули про похмурі пророцтва і вхопилися за дитинячі надії: вони будуть знатними, матимуть владу і славу... Одначе не всі. Час від часу вибухали приглушені сварки, викликані заздрістю, особливо тоді, коли цей невеликий гурт знаходився трохи далі від Учителя. І тут несподівано почувся роздратований, грізний голос:
— Про що ви сперечалися?
Навіщо обманювати? Усі ж бо знали, що Господь запитує їх лише про людське око, адже кожне їхнє слово йому відоме. Однак не наважувалися зізнатись, що сперечалися між собою про те, хто з них найбільший...
Ісус мовчав, поки вони не зайшли до свого будинку в Капернаумі (без сумніву, до будинку Петра). Посідавши довкола нього, вони посхиляли голови, щоб перечекати гнів ягняти, яке інколи вміло сердитися. Але Ісус мовив з ніжністю в голосі, якої вони не сподівалися і яка ще хвилювала їх навіть після трьох разом проведених років:
— Якщо хтось хоче бути першим, то він буде останнім, слугою всіх.
Він вирішив поки що не говорити їм про хрест, а сказав лише, що для своїх улюбленців приготував останнє місце; це слово знову зруйнувало їхню мрію про владарювання. І оскільки вони відвернули від нього свої нахмурені чола й недовірливі серця, Господь простягнув руку до одного з дітей, які увійшли слідом за ними до хати й тепер стояли довкола равві, притулив дитину до своїх крлін:
— Якщо не станете такими, як малі діти, не ввійдете у Царство Небесне.
І додав:
— Хто, отже, стане малим, як оця дитина...
Цю дитину він пригорнув не випадково, він вибрав її з-посеред інших її товаришів. Навіщо говорити про дитинство? Дитинства нема, є діти. Справді, є багато таких, які, тільки-но з'явившись на світ, уже схожі на каламутну воду, і до їхнього першого зворушення вже примішується бруд; та є багато інших — вони мають ту чистоту і ясність, у якій відображається схилене над ними святе обличчя Христа. Ще одного безумства вимагає він од дорослої особи — вернутися до нашого дитинства, до тієї довірливості, яка не знає зла. Він хоче, щоб це зробили ми, осквернені зловмисники, творці зла. Але ж справді: те дитинство, яке найбільше любить Бог, є перемогою над усією мерзотою життя, коли крок за кроком відвойовуєш царину від напливу пристрастей і невгамовної хтивості. Дитинство —. це перемога, це завоювання зрілого віку. £0 якою б не була щирою дитина, яку розглядає Ісус, вона, є потенційним носієм усіх тих злочинів, які чинитиме згодом.
— Хто приймає ім'ям моїм одного з цих дітей, приймає мене, а хто приймає мене, приймає того, хто мене послав.
Йоан, найбільш розкутий з учнів Ісуса, бо був найулюбленішим з-поміж них, перервав його слова. Отже, будь-хто ім'ям своїм може приймати дітей і виганяти бісів? Лише вчора'вони відштовхнули якогось чоловіка, що виганяв бісів в ім'я Ісуса.
Господь не схвалював такої поведінки апостолів: він не хоче бути в'язнем своїх учнів. Його благодать нікого не потребує. А скільки ще священиків сьогодні підміняють цю благодать! Господь усе ще не відпускав дитину, обіймаючи її таким сумним поглядом, що дитина, певно, налякалася і захотіла втекти.
— Хто збентежить будь-кого з тих малих, що повірили в мене, тому краще було б прив'язати собі млиновий камінь до шиї й кинутися в море.
Слово скоріше втішне, ніж загрозливе; це значить, що чистота малої дитини надзвичайно цінна, її вартість непересічна, що б там потім не сталося в пору пристрастей людських.