Але якраз вітер був замалий. Пройшло годин із п'ять, і він зовсім ущух. Штиль тривав цілу ніч і наступний день, — отой блискучий, мов свічадо, штиль, коли паморочиться голова на саму-но думку глянути у воду.
Другого дня помер один пасажир, з острова Великодня родом. Він зажив собі того року слави одного чи не з найкращих у лагуні водолазів. Помер він від віспи; дивно тільки, звідкіля вона взялася на кораблі — коли ми відпливали з Рангіроа, про неї й чутки не було. А все ж то була справжнісінька віспа: один помер, а троє занедужало.
Ми ніяк не могли запобігти лихові, хоч би покласти хворих окремо від здорових; не могли й доглядати їх, бо нас повно було, як оселедців у бочці. Після тієї ночі, коли ото помер перший з пасажирів, нам тільки лишалося гнити та вмирати… Капітанів помічник, комірник, польський єврей та чотири тубільці домудрилися втекти на великому вельботі. Більше нічого ми про них не чули. Наш капітан після того випадку звелів пробити дірки в усіх човнах, отож про втечу годі було й думати.
Того дня вмерло ще двоє, другого троє, а нарешті дійшло до восьми чоловік на день. Цікаво зрівняти, як по-різному впливало це на нас. Тубільців охопив німий, тваринний жах. Француз-капітан, Удуз на ім'я, нервувався, без упину балакав і навіть увесь трусився, як у лихоманці. Товстий, ситий чолов'яга, він важив не менше як двісті фунтів, — і от цей величезний мішок сала тремтів зі страху, наче холодець.
Німець, двоє американців та я скупили все, яке тільки було на кораблі, шотландське віскі й почали пиячити. Розважали ми собі ось як: алкоголь, просякнувши організм, повбиває, спопелить мікроби, — і страшна недуга жодному з нас не заподів лиха. Теорія нас не звела, хоча, правда, і капітан Удуз, що не пив зовсім, і А-Чун, що випивав раз на день, теж зосталися живі.
Ото дні були! Сонце, стоячи просто над головами, пекло без жалю; вітер не віяв, лише інколи набігав шквал, лютував хвилин п'ять або й півгодини, а тоді стихав, заливши нас страшенним дощем. По зливі знову пекло сонце, і палуба парувала. То була отруйна, вбійча пара, наче якийсь насичений мільйонами бацил туман, що здіймався хвилями з-понад мертвих та слабих. Ми, було, побачимо ту жахливу млу — і зараз же пити, і ще раз, і ще, майже не розводячи. Вживано спиртного доконче й тоді, коли матроси скидали мерців за борт, де на них уже чигали акули.
Так тривало, може, з тиждень, а тоді виявилося, що віскі вже нема. Воно було й до речі, бо інакше я не вижив би. Справді, незабаром мені довелося зазнати таких пригод, які могла видержати тільки цілком твереза людина; досить сказати, що під кінець двоє лише зосталося живих: я та отой, мовляв капітан Удуз, поганин. Ці слова я од нього почув, коли вперше побачив ту людину. Але краще не забігати наперед.
У кінці тижня, саме як вийшов увесь запас віскі і ми, скупники перлів, були тверезі, я випадково глянув у кают-кампанії на барометр. У Паумоту показував він найчастіше 29,90, а часом стрілка пересувалася від 29,85 до 30,00, іноді до 30,05. Тепер… тепер вона стояла нижче, як на 29,62! Це б могло протверезити і найп'янішого скупника перлів, що спопеляв мікроби віспи в шотландській горілці!
Я сказав про це капітанові Удузу, а він відповів, що вже кілька годин стежить, як падає барометр. Мало що далося б за такої ситуації зробити, але він зробив, що міг, а власне — згорнув частину вітрил, залишивши самі штормові, і сказав натягти рятувальні линви. Зоставалося тільки чекати вітру. Але як вітер повіяв, капітан допустився помилки, — з його наказу шхуна лягла в дрейф. Звісна річ, на південь від екватора це непоганий засіб, якщо тільки ти певний, що ураган не йде просто на судно. А він ішов саме на нас! Справді, вітер усе дужчав, і барометрова стрілка падала дедалі нижче. Я гадав, що краще повернути шхуну так, щоб вітер був їй з лівого боку, а потім, як барометр перестане падати, лягти в дрейф. Ми з капітаном сперечалися, аж поки в голосі його забриніло щось істеричне, проте він не погоджувався зі мною. І Це гірше, — решта скупників мене теж не підтримала. Мовляв, що може значити твоє слово супроти доказів такого досвідченого моряка! Ось як міркували вони, — я це знав.
Страшенні хвилі знялися на морі. Ніколи не забуду перших трьох валів, що вдарили нашу "Маленьку Жанну". Судно схилилось на бік так, наче лягло на дрейф, і вода поняла палубу. Рятувальні линви розраховані на здорових, дужих людей, але й їм вони не могли помогти, як величезний водяний вал під крик і стогін змивав з палуби жінок, дітей, банани, кокоси, свині, клунки, хворих і близьких уже до смерті людей.
Друга хвиля перекотилася через палубу. Судно, перехилившись кормою, задерло прову до неба, і знову цілий потік людських тіл і речей ринув униз. По палубі людей несло то головою, то ногами наперед, вони звивалися, корчились, плазували. Дехто силкувався втриматись за щоглу чи кодолу, але під вагою чужих тіл пускався її.
Я бачив, як один, полетівши головою вперед, врізався в бітенг на правому борті. Голова тріснула, немов яєчна шкаралупа. Я знав, що буде далі, а тому скочив на дах рубки, а звідтіля подерся на грот-щоглу. А-Чун і один американець рвонулися за мною, але я на стрибок випередив їх. Американця враз, немов яку тріску, змило з корабля, а китаєць спромігся повиснути на штурвалі. Тут-таки здоровезна жінка з острова Раратонги — завважки десь фунтів з двісті п'ятдесят — упала на нього і рукою обвила йому шию. Вільною рукою вхопився він за стерни-чого-канака… Аж ось ту мить шхуна нахилилася на правий бік.
Потік людських тіл і води, що сунув уздовж лівого облавку, між кают-компанією та поруччям, раптом змінив напрямок, і людей понесло на правий борт. Усіх змило — велетенську дикунку, А-Чуна, стерничого… Я ладен присягтися, що А-Чун, одірваний від поруччя, усміхнувся до мене з виразом філософської резигнації на виду.
Третя, найбільша хвиля, не стільки вже накоїла біди. Кого досі не забрало у воду, ті майже всі до якого часу знайшли порятунок на такелажі. Внизу лишилося, може, чоловіка дванадцятеро… Майже непритомні, захлинаючись, хапаючи повітря, качалися вони по дошках і марно силкувалися кудись залізти, заховатись. їх змило хвилею разом з уламками двох останніх човнів. Мені та моїм товаришам-скупникам поталанило, використавши проміжок між двома хвилями, перевести душ п'ятнадцять жінок та дітей у кают-компанію і замкнути їх там. Та зрештою це не пішло їм на добре.
А вітер? Я мав чималий досвід, але нізащо не повірив би Доти, що може бути такий вітер. Описати його — марна гадка! Хіба можна описати кошмар?.. Цей вітер зривав із нас одіж, власне, таки зривав. Я не прошу вірити мені. Я тільки розказую, як воно було, як я те відчував. Часом я сам собі тепер не вірю. А проте воно таки було, і я все то пережив. Хоч це й неможливе — таке побачити й вижити. То була страхітлива річ, а найстрахітливіше, що вітер дедалі дужчав. От, скажім, так: мільйони, мільярди тонн піску мчать, пролітаючи дев'яносто, сто, сто двадцять чи й більше миль за годину. Його не побачити, не відчути рукою, — однак він має матеріальність і вагу справжнього піску. Уявляєте це? Коли так, то хоч трошки зможете зрозуміти, що то був за вітер.
Або ні, краще порівняти його не з піском, а з болотом, з невідомою, невідчутною, а проте страшною грязюкою. Ба, й цього мало! Вважайте, що кожна молекула повітря — ніби ціла калюжа густої твані, далі уявіть собі, що силу-силенну тих молекул з'єднано в щільну масу… Ні, знов не те! Та й хіба є слова на означення таких явищ, хіба вистачить мови людської, щоб змалювати цю нечувану, фантастичну бурю! Краще було мені й не братися до цього.
Одно треба сказати: той вітер кінець кінцем придавив ті хвилі, що напочатку стали горою. Здавалося, що ураган, роззявивши пащеку, поглинув, утяг у себе все море, і тепер воно бушувало там, де раніше було повітря.
Звичайно, вітрила наші давно вже зірвало. Але капітан Удуз мав на "Маленькій Жанні" річ, якої мені не доводилося ще бачити на південноморських шхунах, — плавучу кітву. То був брезентовий мішок стіжкуватої форми, натягнений на великий залізний обруч. Пускають його на воду, наче змія в повітря, тільки й різниця, що плавуча кітва тримається на самій поверхні води. До шхуни була вона прив'язана довгою линвою. За допомогою того приладу "Маленька Жанна" рухалася провою проти хвиль.
Все, певне, скінчилося б гаразд, аби ми тільки не попали саме в ту смугу, якою йшла буря. Правда, вітер подер нам вітрила, поламав щогли, переплутав рухомі снасті,— а проте ми якось би виплуталися з біди, якби не попали в осереддя урагану. Власне, це й призвело нас до остаточної катастрофи. Все моє єство якось стерпло, задерев'яніло, ніби вітер паралізував його, одібрав усю силу, — і я вже готовий був віддатися на волю стихії, готовий був умерти, коли це ми опинилися в самому центрі урагану.
Корабель спостигла раптом цілковита тиша, — жодного повіву, жодного руху в повітрі. Це породило якесь важке, нудотливе відчуття. Пригадайте, що м'язи наші під час боротьби з нечуваним вітром надмірно були напружені. І от нараз вітер той щез. Пам'ятаю, мені здалося, що я ось-ось розлечуся дрібними шматочками на всі боки — немовби атоми мого тіла відштовхуються один від одного і зараз розвіються у простороні. Але це тривало тільки мить. На нас ішла загибель.
Вітру не стало, зате велетенські хвилі шуміли навкруги. Вони плигали, вони здіймалися, вони росли аж до хмар. Бо треба ж знати, що той страшний вітер віяв звідусіль саме до центру, де був затишок. І тут не було чому зупинити вали, що насувалися з усіх боків. Вони виривалися, наче корки з дна відра, повного води, без жодної системи й ладу, — то були шалені, божевільні хвилі. У височінь сягали вони принаймні на вісімдесят футів. Ні, то були вже не хвилі! Хіба хто бачив такі хвилі!
То були бризки, величезні бризки, — от що. Бризки вісімдесят футів заввишки. Вісімдесят! Навіть більше! Вони перекочувалися, переплигували через верхів'я щогл. Наче смерчі, наче вибухи. Вони були п'яні. Вони безладно здіймалися, росли, падали, стикалися, розбиваючись на тисячі водоспадів. Жодній людині таке море, той центр урагану, і вві сні не снилося.