З голоду ми зовсім підупали на силі, але на березі натрапили молодого оленя, що спокійно спав у густому чагарнику. Та й клопоту завдав він нам, — ми ж бо нічого не мали, крім власних рук, щоб його вбити. Наївшись досхочу, решту м'яса ми віднесли до лісу, що на сході, й заховали на одному дереві. Проте нам так і не довелося вернутись по те м'ясо. В річці, що текла через Далеке Озеро, при березі була сила-силенна лососів, що заходили туди нереститись, і ми годувалися ними.
На захід сонця від озера далеко розлігся степ, де паслися череди бізонів, і гасали зграї диких собак. А що там не було дерев, то місцина та не була для нас безпечна. Отож ми подалися спершу понад річкою на північ і йшли так кілька днів, потім, не знаю, з якої причини, враз повернули на схід, а трохи згодом пішли лісом на південний схід. Та я не набридатиму вам, оповідаючи про ту нашу подорож. Я згадую про неї, тільки щоб ви зрозуміли, як це сталося, що ми потрапили в край Огневиків.
Випадком ми знову прибилися до нашої річки, та не впізнали її. Занадто довго блукали ми в незнайомому краю і звикли до думки, що довіку там блукатимемо. Озираючись назад, на наше тодішнє життя, я виразно бачу, як дуже вся наша доля залежала від простої випадковості. Ми не знали, що це наша річка, та й способу не мали впізнати її, але якби ми не перепливли на другий її бік, то можлива річ, ми ніколи б не повернулись до нашого Плем'я, і я нинішній, що мав народитися тепер, за тисячу століть, ніколи б не народився.
Проте обидва ми, і я, і Клаповух, прагнули повернутись додому. За всі наші мандри нас не покидала туга за домівкою, і ми жадали побачити знову своє Плем'я, свій край. Частенько згадував я й Прудку, те дівча, що з ним бувало мені так приємно, що так лагідно жебоніло й жило самотнє, невідомо де. І дивна річ, коли вона спадала мені на згадку, щоразу виникало в мене почуття якоїсь зголоднілості, навіть і тоді, коли я, щойно наївшись усмак, бував зовсім не голодний.
Але повернімося до нашої річки. Харчу було там більше ніж удосталь — головно ягід та смачного, соковитого коріння. Цілими днями ми обидва бавились або вилежувалися на березі. А потім Клаповухові зродилась у голові одна думка. Я просто навіч бачив, як вона народжується: в очах йому з'явивсь якийсь жалісний і воднораз дражливий вираз. Видко було, що він дуже чимось збентежився. Трохи згодом очі йому потуманіли, ніби той зародок думки вислизнув від нього, потім знову стали дражливі й жалісні, наче думка повернулась і він знову спіймав її. Він глянув на мене, на річку, на далекий берег і спробував щось сказати, але, не маючи згуків, щоб виповісти свою думку, тільки незрозуміло забелькотів. Я зареготався. Це розсердило його, і він, злапавши мене, шпурнув горілиць на землю. Звісно, зчинилася бійка. Кінець кінцем я загнав його на дерево, звідки він, озброївшись довгою гілкою, спихав мене геть щоразу, як я пробував до нього долізти.
Щодо думки, то вона так і згасла. Я не довідався, про що йшлося, а він забув ту думку. Проте другого ранку вона знову прокинулась йому в голові. Можливо, в тій настирливості виявлявся тільки інстинкт, що вів його додому. Та хай там як, а тепер він розумів краще, що йому треба, й привів мене до річки — туди, де лежав стовбур, прибитий хвилею до берега. Моя перша гадка була, що Клаповух хоче гратися, як колись у гирлі саги. Та й побачивши, як він заходився тягти по воді другу деревину, що лежала при березі трохи нижче, я не змінив своєї гадки.
Аж коли ми вмостились на наших стовбурах і вигребли на стрижень, зрозумів я його намір. Спинившись на хвильку, він показав рукою на далекий другий берег і заходився знову завзято гребти, гучними вигуками підохочуючи мене. Я зрозумів і сам почав гребти щосили. Бистрінь підхопила нас і відкинула до південного берега, але не встигли ми пристати до землі, як течія понесла нас назад, знову до північного берега.
Тут між нами знялася сварка. Бачивши північний берег зовсім поблизу, я підгрібав до нього, а Клаповух уперто гріб до південного. Стовбури закрутилися, ми не подавались ні в один, ні в другий бік, а мчали за водою так швидко, що побережний ліс тільки миготів повз нас. Побитися нам не було як, бо ми мусили триматися руками й ногами за колоди. Замість бійки дали ми попуск язикам і кричали та лаялись, поки нас знову не стало прибивати до південного берега. Забувши тоді за сварку, ми дружно погреблись туди й пристали до землі в маленькій тихій затоці. На березі ми насамперед вилізли на дерево, щоб роздивитись, де ми опинилися.
РОЗДІЛ XIII
Аж надвечір нашого першого дня на південному березі річки ми побачили Огневиків. Напевне, то була ватага мандрівних ловців. Вони отаборились неподалік дерева, де ми з Клаповухом примостилися ночувати. Спочатку нас сполохали їхні голоси, а трохи згодом, коли зовсім смеркло, зацікавив вогонь, що його вони розіклали. Потихеньку, крадькома перелізали ми з дерева на дерево, поки вибрались на місце, звідки все було добре видко.
На галявині поміж деревами, близько річки, палало багаття. Навколо нього мостилося з півдесятка Огневиків. Клаповух нараз притиснувся до мене, і я відчув, як він труситься. Придивившись, пізнав я низенького старого ловця, що колись, перед трьома роками, стрілою збив Щербаня з дерева. Коли він підвівся з місця й заходив, підкидаючи свіжого гілля в огонь, я побачив, що він кульгає, як і тоді. Очевидячки, то було вже давнє каліцтво. Від того часу він схуд і посивів іще дужче. Заріст на обличчі був уже зовсім сивий.
Решта ловців були сама молодь. На землі поруч кожного лежали стріли та лук. Тепер я вже знав, що то за зброя. Звірячі шкури висіли в них на плечах і навколо стану, але руки й литки були голі, узувок на ногах вони теж не мали. Як я вже казав, вони були не такі пелехаті, як наша порода. Голови в них були невеличкі, а лоби мало не такі самі спадисті, як у нас.
Вони держались пряміш і були не такі звинні в рухах та гнучкі в хребті, крижах і колінах, як ми. Руки мали наче коротші, і я ані разу не помітив, щоб вони, ідучи, підпиралися руками задля рівноваги. М'язи в них були опукліші, доладніші, ніж у нас, обличчя приємніші. Ніздрі дивилися вниз, перенісся було виразніше, менш приплескане; губи не такі обвислі, кливаки менше скидалися на собачі ікла. Разом з усім тим, вони теж були безклубі й не дуже дебеліші за нас. Узагалі вони різнилися від нас менше, ніж ми від Деревиків. Безперечно, всі три племена були споріднені, і то досить близько.
Багаття, що навколо нього вони сиділи, приваблювало нас над усе. Година по годині, не відвертаючи очей, дивились ми на полум'я та дим. Коли в огонь підкидано палива, роями злітали іскри, і те видовище просто чарувало нас. Мені кортіло підійти ближче й подивитися на вогонь, але шкода було й гадки про те. Ми сиділи, скоцюрбившись, у розсохах дерева край галяви й далі не важились, побоюючись, щоб нас не викрито.
Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 4
Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 4
Огневики сиділи навколо багаття навкарачки і спали, поклавши голови собі на коліна. Але сон їхній був неспокійний. Вуха їм нашорошувались уві сні, і самі вони кидалися. Раз у раз один чи другий просинався і, звівшись на ноги, підкладав ще гілля у вогонь. Поза межами світляного кола в темряві лісовій сновигали хижі звірі. Ми з Клаповухом розрізняли їх по голосах: були там дикі собаки й гієна, і часом вони заводили таке виття та гарчання, що всі Огневики біля багаття нараз прокидалися.
Одного разу під нашим деревом спинились лев і левиця. Наїжившись, примруживши очі, видивлялися вони на сонних людей довкола багаття. Лев облизувався жадібно й був готовий ураз стрибнути та всмак повечеряти. Левиця була обережніша. То вона перша нас нагледіла. Втягуючи повітря ніздрями, пара левів довго, мовчки дивились на нас; потім нагло вони заревли і, озирнувшись на багаття, повернули в ліс.
А ми з Клаповухом усе сиділи й стежили. Часом у чагарнику, в гущавині лісу чути було, як щось тріщить під чиєюсь важкою ступою, а в темряві, потойбіч багаття, не раз блищали чиїсь очі. Здалеку долинав лев'ячий рев, а іноді й верещання жертви, її борсання та хлюпіт води на водопої. Від річки чулось і гучне рохкання носорога.
Уранці, трошки поспавши, ми скралися до багаття ближче. Огневиків уже не було, але воно ще куріло. Вибігавши весь ліс довкола й переконавшися, що ніде нікого нема, ми вернулись до вогню. Мені кортіло довідатися, що то за диво. Двома пальцями схопив я жарину і, завивши з переляку й болю, шпурнув її геть. Мій крик наполохав Клаповуха, і він кинувся тікати в ліс, а це злякало й мене. Я й собі чкурнув услід за ним.
Повернувшися знову до багаття, ми були вже обережніші й стереглися дотикатись до жару. За хвильку ми почали наслідувати Огневиків: сіли навкарачки біля вогню, повитягали шиї, поклали голови на коліна, удаючи, немов спимо, і перекривляли їхню розмову, белькотячи один до одного так, як вони. Мені спало на згадку, як сивий старий мисливець патиком перегортав жар. Я й собі став так само, як він, перегортати вугілля і збив цілу хмару попелу. Це нам дуже припало до вподоби, і незабаром ми були геть білі від нього.
Певна річ, не забули ми й за те, як Огневики підживляли вогонь. Спочатку підкинули ми дрібного цурпалля. Все вийшло якйнайліпше: вогонь спалахнув і затріскотів. З радощів ми застрибали й зареготали, потім почали підкладати щораз більших уламків, аж поки розпалили здоровезне вогнище. Немов шалені, кидалися ми туди й сюди, тягали сухе гілля з лісу, а полум'я розгорялося що далі, то більше; стовп диму здіймався вже вище за дерева, і вогнище страшенно тріщало та гуготіло. Ще ніколи зроду не робили ми нічого величнішого й дуже горді були з діла своїх рук. Тепер і ми Огневики, думали ми, стрибаючи, ніби якісь білі гноми навколо багаття.
А вогонь тим часом перекинувся далі. Ми й не помітили, як зайнялася суха трава, потім дрібний чагарник. Нагло спалахнуло високе дерево, що росло край галяви. Ми здивовано глянули один одному в вічі. Жар, що нараз подужчав, примусив нас відступити. Спалахнуло друге дерево, третє, і ось палало їх уже з десяток. Нас огорнув страх. Здавалось, видобулося на волю якесь страховище.