Звичайно, авжеж, напевно…
Знов паніка здіймалася їй у голові — вона була немов та гірка чорна кава, що загрожує перелитися через вінця чашки. Відбиваючись від неї, Патті заплющила очі. Вона стояла там, абсолютно недвижна, наче якась бліда статуя, з пульсом, що бився у неї в горлі.
Тепер вона вже змогла пригадати, як збігала сюди, як її ступні запліталися на сходинках, як підбігала до телефону, о так, ох, звісно ж, але кому вона збиралася подзвонити?
Безтямно вона подумала: "Я збиралася подзвонити черепасі, але черепаха не зміг би нам допомогти".
Та все одно це не мало значення. Вона все-таки набрала нуль і, мабуть, сказала щось не зовсім звичне, бо операторка спитала, чи має вона якусь проблему. Авжеж, вона її має, але як сказати тому безликому голосу, що Стенлі замкнувся у ванній кімнаті й не відповідає, що рівномірні звуки води, яка скрапує у ванну, крають їй серце. Хтось мусив би їй допомогти. Хтось…
Вона вклала тильним боком долоню собі до рота й зумисне вкусила її. Вона намагалася думати, вона силоміць примушувала себе думати.
Запасні ключі. Запасні ключі в кухонній шафці.
Вона зрушила з місця й одною ногою в капці вдарилась об коробку з ґудзиками, яка стояла біля її крісла. Деякі ґудзики розсипались, зблискуючи у світлі лампи, наче чиїсь осклянілі очі. Вона побачила щонайменше з півдюжини тих, чорних.
Із внутрішнього боку дверцят шафки понад мийкою на дві раковини висіла велика лакована дошка у формі ключа — один зі Стенових клієнтів зробив її у себе в майстерні й подарував їм два Різдва тому. Ця дошка була утикана маленькими гачечками, і на них похитувалися всі потрібні в хаті ключі, по два дублікати на кожному гачку. Під кожним гачком містилася смужка стрічки "Містик",[70] і на кожній з цих смужок дрібним, акуратним почерком Стенлі було написано: ГАРАЖ, ГОРИЩЕ, НИЖН. ВАННА, ВЕРХНЯ ВАННА, ПЕРЕДНІ ДВЕРІ, ЗАДНІ ДВЕРІ. Осторонь решти висіли дублікати ключів до їхніх машин, позначені: М-Б та ВОЛВО.
Патті зірвала з гачка ключ, підписаний ВЕРХНЯ ВАННА, кинулась бігом до сходів, але потім примусила себе йти повільно. Біг запрошував повернутися паніку, а паніка й без того перебувала надто близько до поверхні. А ще, якщо вона просто йде, можливо, нічого поганого там не трапилось. Або, якщо там і сталося щось погане, Бог може поглянути вниз, побачить, що вона просто йде собі, і подумає: "О, добре. Я утнув пекельну помилку, але маю час все переробити назад".
Рухаючись статечно, наче якась жінка, що прямує на збори Дамського книжкового клубу, Патті піднялася сходами й підійшла до замкнених дверей ванної кімнати.
— Стенлі? — погукала вона, в той же час знову смикаючи двері, раптом перелякана ще дужче, аніж за весь час до того, не бажаючи скористатися ключем, бо використання ключа якимсь чином було занадто кінцевим. Якщо Бог не виправить помилки до того, як вона скористається ключем, тоді Він цього так і не зробить. Часи чудес, врешті-решт, стали минувшиною.
Але двері так само залишалися замкненими; рівномірні кап… і паузи були єдиною їй відповіддю.
Рука в неї дрижала, і ключ настукотівся по планці замка, перш ніж знайти шлях до щілини й устромитись як слід. Вона обернула його й почула, як, відмикаючись, клацнув замок. Вона намацала кришталеву ручку. Та знов намагалася вислизнути їй з долоні — не тому, що двері були замкнені цього разу, але тому, що її долоня була мокрою від поту. Вона стиснула ручку міцніше та змусила її повернутись. Штовхнула двері, вони прочинились.
— Стенлі? Стенлі? Ст…
Вона подивилась у ванну з душовою шторою, зібраною в жмут на дальнім кінці прута з іржостійкої сталі, й забула, як завершити ім'я свого чоловіка. Вона просто тупилася очима у ванну, з обличчям урочистим, як у дитини в її перший шкільний день. Уже за мить вона заверещить, і її почує Аніта МакКензі в сусідній садибі, і саме Аніта МакКензі буде тією, хто викличе поліцію, упевнена, що хтось вдерся в будинок Юрісів і там уже вбивають людей.
Але поки що, в цю одну мить, Патті Юріс просто стояла мовчки, зі зчепленими перед собою руками на темній бавовняній спідниці, з обличчям урочистим, з очима величезними. Аж ось той вираз ледь не релігійної урочистості почав трансформуватися у дещо інше. Ті її величезні очі почали вирячуватися. Губи її розтягнулись в огидному оскалі жаху. Вона хотіла закричати, але не змогла. Крики були занадто великими, щоб вийти з неї назовні.
Ванну кімнату освітлювали флуоресцентні трубки. Дуже яскравим світлом. Тіней там не було. Видно було геть усе, хотілося тобі цього чи ні. Вода у ванні була яскраво-рожевого кольору. Стенлі лежав, тулячись спиною до заднього борту ванни. З головою, відкинутою так далеко на спину, що пасма його короткого чорного волосся пестили йому шкіру між лопатками. Якби його розплющені очі все ще мали здатність бачити, Патті здавалася б йому перекинутою догори ногами. Рот у нього був роззявлений, наче ті двері, які розчинили так широко, що їх аж заклинило. На обличчі застиг невимовно бездонний жах. На прузі ванни лежав пакетик бритвених лез "Джиллет Платінум Плюс".[71] Він розрізав собі внутрішні сторони передпліч від зап'ястків до згинів ліктів, а потім ці розрізи ще порізав упоперек прямо під "Браслетами долі",[72] утворивши тим самим пару великих літер "Т". У жорсткому білому світлі ці рани сяяли червоно-фіолетовим кольором. Патті подумала, що наочно явлені зв'язки й сухожилля схожі на обрізки дешевої яловичини.
Крапля води зібралася на кінчику сяючого хромом крана. Вона товстішала. Вагітніла, можна сказати. Вона іскрилася. Упала. Кап.
Стенлі вмочив свій правий вказівний палець у власну кров і написав на блакитних кахлях понад ванною єдине слово, написав його величезними, хисткими літерами. Кривавий слід пальця зигзагом відривався від останньої літери цього слова — вона побачила, що цей штрих його палець зробив тоді, коли його рука падала у ванну, де вона тепер плавала. Вона подумала, що Стенлі певне зробив цей штрих — свій останній відбиток у цьому світі, — вже коли зомлів. Напис немов кричав до неї:
Чергова крапля впала у ванну.
Кап.
Це подіяло. Патті Юріс нарешті знайшла в собі голос. Вдивляючись у мертві, лискучі очі свого чоловіка, вона почала кричати.
2
РІЧАРД ТОЗІЕР УШИВАЄТЬСЯ
Річ почувався нібито доволі непогано, аж поки не почалася блювота.
Він вислухав усе, що йому розповів Майк Хенлон, сказав усі правильні слова, відповів на Майкові запитання, навіть сам поставив декілька власних. Він неуважно усвідомлював, що говорить одним зі своїх робочих Голосів — не якимсь із тих дивацьких, зухвалих, що ними він подеколи балакає в ефірі (його улюблений образ — секс-аудитор Перверс Барсет, принаймні поки що; позитивне сприйняття Перверса майже таке ж високе, як і реакція радіослухачів на Полковника Бафорда Слинь-Поцілуя, їхнього незмінного фаворита), а говорить Голосом соковитим, теплим, упевненим. Голосом: "Я-в-повнім-порядку". Звучав він пречудово, але то була брехня. Брехня така сама, як і всі решта його Голосів.
— Багато ти пам'ятаєш, Річе? — спитав у нього Майк.
— Дуже мало, — відповів Річ, а потім, після паузи: — Я гадаю, достатньо.
— Ти приїдеш?
— Я приїду, — сказав Річ і поклав слухавку.
Якусь мить він сидів за столом у своєму кабінеті, відкинувшись на спинку крісла, дивлячись крізь вікно на Тихий океан. Ліворуч, унизу, пара хлопчаків дуркували на своїх серфбордах, не сказати, щоб катались. Прибій був надто слабеньким, щоби насправді кататись.
Годинник на столі — дорогий світлодіодний кварцовий подарунок менеджера з одної рекордингової компанії — показував 17:09, 28 травня, 1985. Звісно, там, звідки телефонував йому Майк, зараз на три години пізніше. Уже сутеніло. На цій думці його пройняло гусячою шкірою, і Річ почав рухатись, робити щось.
По-перше, звичайно, він поставить якусь платівку — не нашукуватиме, просто вихопить наосліп з тисяч тих, якими заповнені полиці. Рок-н-рол був майже такою само важливою частиною життя Річа, як і його Голоси, і робити бодай щось без музики йому було важко — і що гучнішої, то краще. Платівка, яку він вихопив, виявилася ретроспективним виданням "Мотавна".[73] Марвін Ґей, один із нових учасників гурту, який Річ подеколи називав "Найкращим Бендом Мерців", почав співати "До мене дійшли поголоски".[74]
"Ууу-гуу, либонь, ди'уєшся, яким це чином я дізнавсь…"
— Непогано, — промовив Річ. Він навіть злегка посміхнувся. Справи, звісно, були погані і його цим добряче прибило, проте він відчував, що здатен з цим упоратися. Завиграшки.
Він почав збиратися для поїздки додому. І в якийсь момент у наступну годину йому дійшло, що з ним зараз так, ніби він уже помер, але якось йому було дозволено зробити всі кінцеві ділові розпорядження… не кажучи вже про організацію власного похорону. І Річ вирішив, що робить він усе це достатньо добре. Він зателефонував до своєї постійної тур-агентки, гадаючи, що зараз вона вже, либонь, десь на автомагістралі прямує додому, але все-таки зробив дзвінок про всяк випадок. На диво, він її впіймав. Річ пояснив їй, що йому потрібно, і вона попрохала його зачекати п'ятнадцять хвилин.
— Буду твоїм боржником, Керол, — сказав він. Вони просунулися від містера Тозіера й міс Фіні до Річа й Керол протягом останніх трьох років — душевно так, зважаючи на те, що вони ніколи не бачили одне одного в очі.
— Гаразд, розплачуйся, — промовила вона. — Можеш поговорити голосом Перверса Барсета для мене?
Навіть без паузи (якщо потрібна пауза, аби знайти Голос, він зазвичай не знаходиться взагалі) Річ почав:
— З вами секс-аудитор Перверс Барсет. Якось одного дня зайшов до мене приятель, він бажав знати, що найгірше, коли підчепиш СНІД…
Тон у нього трішечки понизився; натомість ритм у той же час пришвидшився, голос набув недбалої жвавості — то був суто американський голос, та все ж таки якимсь чином він асоціювався з образом заможного англійця з якоїсь британської колонії, по-своєму шалапутно-приємного, і тою ж мірою безтолкового. Річ не мав ані найменшого уявлення, хто такий насправді цей Перверс Барсет, але був упевнений, що той завжди вдягається у білі костюми, читає журнал "Есквайр" і п'є те, що подають у високих бокалах, таке, що пахне шампунем з кокосовим ароматом.
— Я відразу ж відповів йому: пояснювати своїй матері, як ти його підчепив від якоїсь гаїтянки.