Просто чудовий... Такий вродливий і стрункий... А як тримається... Проте не треба так пильно роздивлятись його, бо він ще збентежиться".
І знов став дивитися кудись повз Бембі.
"Який гордовитий погляд! – думав Бембі. – Якої він високої про себе думки! Це жах!"
А олень міркував:
"Я б охоче з ним погомонів. Він такий славний... Яке безглуздя, що ми ніколи не розмовляємо один з одним!" І олень замислено глянув кудись удалину.
"Я для нього ніщо, – думав Бембі. – Ці панове завжди поводяться так, немов крім них на світі більш нікого не існує".
"Але про що б я з ним розмовляв? – міркував олень-велетень. – Я не балакучий, ще скажу якусь дурницю й тільки осоромлюсь перед ним... Адже юнак, мабуть, дуже розумний".
Нарешті Бембі зважився поглянути просто на оленя-велетня.
"Який він чудовий!" – у відчаї подумав Бембі.
"Ні, мабуть, нехай іншим разом", – подумав олень-велетень і рушив геть, невдоволений, але, як завжди, прекрасний.
Бембі сумно дивився йому вслід.
Ліс парував під гарячим промінням. Тільки-но зійшовши, сонце поглинуло всі хмари на небі, не залишило навіть найменшої, і тепер стало єдиним володарем безмежної, збляклої від спеки блакиті. Над лугами й верхів'ями дерев повітря тремтіло прозорими хвилями, наче над полум'ям. Не ворушився жоден листок, жодна травинка. Мовчали пташки, поховавшись між листям. Спустіли стежки й дороги в лісі: жоден звір не виглядає о цій порі зі свого сховку. Залитий сліпучим світлом, ліс притих, мов зачарований. Земля, дерева, куші й звірі – все принишкло під млосним подихом спеки. Бембі спав.
Цілу ніч, сповнений щастя, він гуляв з Фаліною, пустував з нею аж до світанку, забув навіть попоїсти. І на ранок так стомився, що вже й голоду не відчував. Очі в нього злипалися. Він ліг на землю, де стояв, і відразу ж заснув. Гострий, гіркуватий дух нагрітого сонцем ялівцю і ніжні пахощі вовчих ягід п'янили Бембі, вливали в нього нову силу.
Раптом він прокинувся, чимось стривожений.
Бембі почулося, що його хтось кликав. Чи не Фаліна часом? Бембі озирнувся. Він пригадав, що коли лягав спати, Фаліна стояла неподалік і скубла листя на кущі глоду. Бембі думав, що вона тут і лишиться. Та Фаліна, певно, пішла в ліс, а тепер їй набридла самотність, і вона кличе його.
Дослухаючись, Бембі міркував, чи довго він спав і чи давно кличе його Фаліна. Проте сон ще тьмарив голову, плутав думки.
Раптом знов почувся поклик. Бембі враз обернувся на голос. Ось знову, ще раз! Сну як і не було. Втома минула. Бембі відчув себе дужим, як раніше, і захотів їсти.
Знов почувся дзвінкий, тонесенький, як пташине щебетання, тужливий і ніжний поклик:
– Прийди!.. Прийди!..
Так, то її голос! То була Фаліна! Бембі кинувся вперед. На кущах, крізь які він прокладав собі шлях, затріщало сухе гілля, зашелестіло зелене листя.
Та враз йому довелося рвучко звернути вбік: перед ним, загородивши шлях, стояв старий ватажок.
Бембі палав любов'ю, і йому було не до старого, іншим разом він зрадів би зустрічі, але тепер йому ніколи було гаяти час на старого ватажка, хоч би яким він був шляхетним. Тієї миті Бембі думав тільки про Фаліну.
Він ледь кивнув старому й хотів бігти далі.
– Куди? – суворо спитав той.
Трохи засоромившись, Бембі хотів був щось збрехати. Та опам'ятався й чесно відповів:
– До неї.
– Не йди, – сказав старий.
У Бембі спалахнула іскра гніву. Не йти до Фаліни? Як він може такого вимагати, цей старий буркун? "Я просто втечу", – подумав Бембі й зиркнув на старого. Але глибокий погляд темних ватажкових очей прикував його до землі. Бембі тремтів з нетерпіння, проте не наважувався тікати.
– Вона кличе мене... – пояснив він. У голосі його відчувалося прохання: "Не баріть мене!"
– Ні, – сказав старий ватажок, – вона тебе не кличе.
І знов тоненько, як пташине щебетання, пролунало ще раз:
– Прийди!..
– Ось знову! – схвильовано вигукнув Бембі. – Ви ж чуєте!
– Чую, – кивнув головою ватажок.
– То бувайте... – квапливо кинув Бембі. Проте старий наказав:
– Стій!
– Чого ви хочете від мене? – не тямлячи себе, закричав Бембі. – Відпустіть мене! Я не маю часу! Прошу вас... Адже Фаліна кличе... Зрозумійте ж...
– Я кажу тобі, – мовив ватажок, – це не вона.
– Але ж... я впізнав її голос... – у розпачі мовив Бембі.
– Вислухай мене, – почав старий.
Аж ось знов пролунав поклик.
Бембі здалося, що земля горить у нього під ногами.
– Згодом розкажете! Я зараз же вернуся, – попросив він.
– Ні, – сумно сказав старий ватажок. – Ти не повернешся. Ніколи.
Ще раз почувся поклик.
– Я мушу йти! Мушу! – Бембі втрачав самовладання.
– Ну гаразд, – владно мовив старий ватажок. – Тоді підемо разом.
– Але швидше! – крикнув Бембі й скочив уперед.
– Стривай! – сказав старий таким тоном, що Бембі довелося скоритися. – Ти підеш за мною... Слід у слід.
Старий ватажок рушив уперед. За ним, тяжко зітхаючи, нетерпляче йшов Бембі.
– Послухай, – ідучи, сказав старий, – хоч би скільки разів ти почув поклик, не відходь від мене. Якщо це Фаліна, то вона нікуди від тебе не дінеться. Проте це не Фаліна. Повір мені.
Бембі не зважився заперечити. Він мовчки скорився старому.
Так вони поволі посувались далі: ватажок попереду, Бембі слідом за ним. О, старий ватажок умів ходити лісом! Жоден листок не ворухнувся, жодна гілка не хруснула під його ногами. А старий же крався крізь густий чагарник, пробирався крізь непролазні хащі! Бембі, дарма що так нетерпеливився, з повагою і захопленням дивився на нього.
Знов і знов чувся поклик.
Старий ватажок зупинився, прислухався й кивнув головою.
Бембі стояв поряд, нічого не розуміючи. Йому кортіло побігти до Фаліни, і він потерпав, що не може цього зробити.
Кілька разів, коли стихали поклики, старий ватажок спинявся, підводив голову, дослухався й кивав нею. Бембі не чув нічого. Та ось старий звернув убік і рушив кружним шляхом. Це ще дужче розсердило Бембі.
А поклик лунав знов і знов.
Ватажок із Бембі ближче підходили до того місця, звідки чувся голос, аж поки не підійшли зовсім близько. Старий прошепотів:
– Хоч би що ти зараз побачив... не ворушися... Чуєш? Пильно стеж за мною і роби те, що я... Будь обережним! І не втрачай самовладання!
Ще кілька кроків – і раптом гострий, хвилюючий дух, добре відомий Бембі, вдарив йому в ніздрі. Він трохи не скрикнув і спинився мов укопаний. Від хвилювання йому вмить перехопило горло.
Старий ватажок спокійно стояв поряд. Очима він показав Бембі: "Там!" Там був Він!
Прихилившись до дуба, схований за ліщиною, зовсім близенько від них, Він стояв і стиха кликав:
– Прийди... Прийди...
Оленям було видно Його спину, а коли Він повергав голову, то навіть обличчя.
Бембі був такий приголомшений, що минув якийсь час, поки він зрозумів: "Там стоїть Він. Це Він удавай Фалінин голос. Це Він кликав: прийди, прийди!.."
Смертельний страх охопив Бембі. Блискавкою майнула думка про втечу.
– Стій! – швидко і владно прошепотів старий ватажок, наче вгадав його намір. І Бембі переборов себе.
Старий ватажок дивився на нього насмішкувато, й Бембі, хоч який був наляканий, помітив це. Потім погляд старого знову став серйозним і ласкавим.
Бембі не зводив очей з того місця, де стояв Він, і відчував, що довше не витримає цієї жахливої близькості.
– Ходімо, – сказав старий ватажок, ніби зрозумівши його, й повернувся, щоб іти.
Вони обережно рушили назад. Старий ішов не навпростець, а петляючи. Бембі не міг збагнути, для чого це потрібно, але терпляче ступав за ним, хоч йому страшенно кортіло якнайшвидше втекти геть від цього жахливого місця. Тільки тепер його підганяла вже не туга за Фаліною, а страх.
А старий поволі йшов уперед, зупинявся, дослухався, знов робив петлю, знов зупинявся, потім повільно рушав далі.
"Ну, ми вже, мабуть, далеченько відійшли від того страшного місця, – подумав Бембі. – Коли він ще раз зупиниться, я подякую йому".
Та раптом старий ватажок на очах у Бембі звернув у густу тернину й щез. Жоден листок не поворухнувся, жодна гілка не хруснула там, де він пройшов своєю легкою ходою.
Бембі рушив за ним, намагаючись пробиратися крізь кущі так само нечутно. Проте це йому не вдавалося: листя тихо шелестіло, відхилене гілля зі свистом випростувалось, сухе віття з тріском ламалося під його грудьми.
"Він урятував мені життя, – думав Бембі. – Що я скажу йому?"
Проте старий зник, мов запався в землю.
Бембі вийшов з чагарника. Перед ним була глуха місцина, густо вкрита золотими квіточками рути. Він підвів голову й оглянувся. Довкола, скільки сягало око, давіть трава ніде не ворушилася. Бембі був сам. Не відчуваючи більше над собою нічиєї влади, він щодуху кинувся тікати.
Під його ногами, немов під косою, шелестіла золотава рутa.
Проблукавши довго, Бембі нарешті зустрів Фаліну. Він важко дихав, був страшенно стомлений, та водночас щасливий і зворушений.
– Прошу тебе, кохана, – сказав він, – прошу тебе... не клич мене, коли ми не разом... ніколи не клич мене! Будемо краще шукати одне одного, поки не знайдемо... Але прошу тебе, не клич мене, бо я не можу не піти на твій голос.
За кілька днів Бембі з Фаліною безтурботно йшли дубняком по той бік лугу. Вони хотіли перейти луг, щоб потрапити на свою давню стежку, що починалася біля високого дуба.
Коли чагарник порідшав, вони зупинились і пильно роззирнулися. Біля дуба майнуло щось червоне. Бембі й Фаліна помітили його одночасно.
– Хто б це міг бути? – прошепотів Бембі.
– Мабуть, Ронно або Карус! – мовила Фаліна.
– Навряд, – із сумнівом сказав Бембі. – Вони тепер обминають мене. – І, придивившись пильніше, вирішив:– Ні, це й не Карус, і не Ронно... Це хтось чужий...
– Справді, чужий, тепер і я бачу, – здивовано сказала Фаліна. – Але який він чудний!
– Дурень! – сказав Бембі. – Справжнісінький дурень! Поводиться, як мала дитина... Так ніби на світі не існує ніякої небезпеки!
– Ходімо туди, – запропонувала Фаліна, страшенно зацікавившись незнайомцем.
– Гаразд, – погодився Бембі, – ходімо. Подивимось на нього зблизька.
Не встигли вони зробити кількох кроків, як Фаліна раптом зупинилась:
– А якщо він почне з тобою битись? Він нібито дужий...
– Пусте! – Бембі хитнув головою і зневажливо скривився. – Глянь, яка в нього маленька корона... І це б я його боявся?.. Щоправда, він товстий і гладкий але щоб був дужий?..