Проте й Атос, Портос та Араміс теж хутко з'явилися на порозі, кинулись на гвардійців і примусили їх обернутися. Аж тут Бернажу впав; збагнувши, що їх тільки двоє проти чотирьох, гвардійці заволали:
— До нас, прибічники де Ля Тремуйля!
Коли ті, хто був в особняку, почули цей крик, вони вискочили на вулицю й напали на чотирьох друзів. А ті, в свою чергу, закричали: — До нас, мушкетери!
На цей заклик завжди відгукувалися; всі знали, що мушкетери — вороги його високопреосвященства, і любили їх за ненависть до кардинала. Ось чому гвардійці всіх полків, які не належали, за влучним виразом Араміса, "червоному герцогу", ставали в таких випадках на бік мушкетерів короля. З трьох гвардійців роти пана Дезессара, які саме проходили по вулиці, двоє кинулись на допомогу чотирьом товаришам, а третій побіг до будинку пана де Тревіля, гукаючи:
— До нас, мушкетери, до нас!
Як і завжди, в будинку пана де Тревіля було повно солдатів його полку, що поспішили на допомогу товаришам; почалася бійка, але сила була тепер на боці мушкетерів: гвардійці кардинала й слуги пана де Ля Тремуйля мусили втекти в будинок, ледве встигнувши замкнути ворота, щоб не дати ворогам увірватися туди. Пораненого Бернажу перенесли в особняк раніше, і він був, як ми вже казали, в досить тяжкому стані.
Мушкетери та їхні спільники були такі розлючені, що хтось навіть запропонував підпалити будинок пана де Ля Тремуйля, щоб покарати його слуг, які наважились напасти на королівських мушкетерів. Цю пропозицію охоче прийняли, але, на щастя, пробило одинадцяту годину; Д'Артаньян та його товариші згадали про аудієнцію і, побоюючись, щоб таку чудову витівку не втнули без них, зробили все, аби заспокоїти гарячі голови. Мушкетери вдовольнилися тим, що кинули кілька каменюк у ворота, які, проте, лишилися цілими. Це трохи вгамувало запал; як на те, заводії вибралися з натовпу й пішли до будинку пана де Тревіля, що, знаючи вже про це безчинство, чекав на них.
— Швидше до Лувру! — сказав він. — До Лувру, не гаючи жодної хвилини! Спробуймо побачити короля, перш ніж його попередить кардинал; ми розповімо йому цю історію як продовження вчорашньої справи, так що обидві зійдуть за одну.
Пан де Тревіль у супроводі чотирьох молодих людей поспішив До Лувру; але, на превеликий подив капітана мушкетерів, йому сказали, що король поїхав полювати оленя у Сен-Жерменський ліс. Пан де Тревіль примусив камердинера двічі повторити цю новину, і мушкетери помітили, що він чимдалі хмурніє.
— Може, — спитав він, — його величність ще вчора вирішили поїхати на полювання?
— Ні, ваша світлосте, — відповів камердинер. — Головний єгер Доповів уранці, що цієї ночі для короля оточили оленя. Спочатку його величність сказав, що не поїде, але все-таки не встояв перед спокусою і, поснідавши, поїхав.
— Король зустрічався з кардиналом? — спитав пан де Тревіль.
— Можливо, — відповів камердинер, — бо я бачив уранці запряжену карету його високопреосвященства, і на запитання, куди він їде, мені відповіли, що до Сен-Жермена.
— Нас випередили, — сказав пан де Тревіль. — Панове, я бачитиму короля сьогодні ввечері, а вам поки шо ліпше не наражатися на небезпеку.
Порада була така слушна, до того ж її давала людина, яка так добре знала короля, що четверо молодих людей не наважилися суперечити. Пан де Тревіль запропонував їм розійтися по домівках і чекати на його повідомлення.
Повернувшися до себе, капітан мушкетерів подумав, що краще буде, коли він перший подасть скаргу. Він послав одного зі слуг до пана де Ля Тремуйля з листом, в якому просив його вирядити гвардійця пана кардинала зі свого будинку й дати прочуханки його прибічникам за те, що вони наважились напасти на мушкетерів. Але пан де Ля Тремуйль, попереджений своїм конюшим, котрий, як відомо, був родичем Бернажу, наказав відповісти, що ні панові де Тревілю, ні його мушкетерам не личить скаржитися, а навпаки, це слід робити йому, бо мушкетери не тільки першими напали на його людей, а ще й хотіли підпалити його будинок. А що ця суперечка між двома вельможами могла затягтися надовго і кожен, зрозуміло, відстоював би своє, то пан де Тревіль знайшов хід, який мав усе з'ясувати: він вирішив особисто поїхати до пана де Ля Тремуйля.
Не гаючи часу, він підкотив до його будинку і звелів повідомити про себе.
Вельможі ввічливо вклонились один одному, бо якщо їх і не можна було назвати приятелями, то принаймні вони поважали одне одного. Вони були люди шляхетні й чесні; до того ж, пан де Ля Тремуйль як протестант рідко бував при дворі й не належав до жодної партії, а тому здебільшого ставився до всіх без упередження. Проте цього разу його зовні ввічливий прийом здався холоднішим, ніж завжди.
— Добродію, — сказав пан де Тревіль, — ми обоє маємо підстави скаржитись один на одного, і я прийшов до вас, щоб разом з'ясувати цю справу.
— Охоче, — відповів пан де Ля Тремуйль. — Але попереджаю, що я добре поінформований: в усьому винні ваші мушкетери.
— Ви надто справедливі й розумні, добродію, — зауважив пан де Тревіль, — щоб не пристати на пропозицію, яку я хочу вам зробити.
— Прошу, добродію, я слухаю.
— Як почувається пан Бернажу, родич вашого конюшого?
— Дуже кепсько, добродію. Крім того, що його поранено в плече, правда, не дуже серйозно, він наразився ще й на удар в груди. Шпага зачепила легеню, тож лікар майже не сподівається на щасливий кінець.
— Але ж поранений при тямі?
— Так, він притомний.
— Він може говорити?
— Він розмовляє, хоч йому це й важко.
— Так от, добродію! Ходімо до нього й попросимо в ім'я Бога, перед яким він невдовзі може стати, розповісти правду. Я обрав його суддею в своїй справі й повірю всьому, що він скаже.
Пан де Ля Тремуйль на мить замислився; переконавшись, що важко запропонувати щось розумніше, він погодився.
Вони спустилися в кімнату, де лежав поранений. Побачивши перед собою двох благородних вельмож, Бернажу спробував підвестися на ліжку, але відчув таку слабість, що, знесилений необачним рухом, упав на постіль майже непритомний.
Пан де Ля Тремуйль нахилився до гвардійця, дав йому понюхати солей, і той прийшов до тями. Тоді пан де Тревіль, не бажаючи, щоб його звинуватили, ніби він силував хворого говорити, попросив пана де Ля Тремуйля, щоб він запитував Бернажу.
Все сталося так, як і сподівався пан де Тревіль. Перебуваючи між життям і смертю, Бернажу не схотів брехати й виправдовуватись; він розповів обом вельможам усе, як було.
Пан де Тревіль саме цього й хотів; він побажав Бернажу швидкого одужання, попрощався з паном де Ля Тремуйлем, поїхав додому й одразу ж послав попередити чотирьох друзів, що чекатиме їх на обід.
Пан де Тревіль приймав найвишуканіше товариство — до речі, всі гості були антикардиналістами. Отож за обідом тільки й було розмови, що про дві поразки, яких зазнали гвардійці його високопреосвященства. А що Д'Артаньян був героєм обох подій, то на нього й посипались усі поздоровлення, від яких Атос, Портос і Араміс відмовились на користь юнака не тільки як справжні товариші, а й як люди, що давно звикли до похвал.
Близько шостої години пан де Тревіль сказав, що треба їхати до Лувру; та оскільки час, призначений його величністю для аудієнції, вже минув, то, замість попросити дозволу ввійти через малий під'їзд, капітан мушкетерів подався разом з чотирма молодими людьми просто до передпокою. Король ще не повернувся з полювання. Молоді люди прогулювалися серед придворних і чекали вже мало не півгодини; аж ось усі двері розчинились, і розпорядник сповістив про прибуття його величності.
При цій звістці Д'Артаньян затремтів з голови до п'ят. Йому здалося, що наступна мить має вирішити всю його майбутню долю. І він прикипів поглядом до дверей, в які мав увійти король.
Людовік XIII з'явився перший; він був у запорошеному мисливському вбранні, у високих чоботях і з нагаєм у руці. З першого ж погляду Д'Артаньян зрозумів, що король нетямиться від люті.
Та хоч як було ясно, що його величність перебуває в дуже кепському настрої, придворні все-таки вишикувались упродовж його шляху: в королівських передпокоях мають за краще, щоб король побачив їх навіть тоді, коли гнівається, ніж щоб зовсім їх не побачив. Отож троє мушкетерів, не вагаючись, зробили крок уперед, тоді як Д'Артаньян, навпаки, спробував сховатися за ними; та хоч король і знав особисто Атоса, Портоса й Араміса, він проминув їх, навіть не глянувши в бік мушкетерів і не сказавши їм жодного слова, наче ніколи їх і не бачив. Що ж до пана де Тревіля, то він, діждавшись, поки погляд короля зупиниться на ньому, витримав його з такою твердістю, що його величність сам змушений був опустити очі; король пробурмотів щось собі під ніс і хутко пройшов до своїх апартаментів.
— Кепські справи, — мовив Атос, усміхаючись. — І не сьогодні, принаймні, нас пожалують орденом.
— Почекайте тут десять хвилин, — сказав пан де Тревіль. — Якщо за ці десять хвилин я не повернуся назад, ідіть до мене додому, бо далі чекати буде марною справою.
Четверо молодих людей почекали десять хвилин, чверть години, Двадцять хвилин; побачивши, що пана де Тревіля нема, вони вийшли, дуже занепокоєні таким поворотом справ.
Тим часом пан де Тревіль сміливо ввійшов до королівського кабінету, де його величність, силкуючись приховати обурення, сидів у кріслі й ляскав батогом по ботфортах; це, проте, не завадило капітанові мушкетерів якнайспокійніше спитати його про здоров'я.
— Погано, добродію, дуже погано, — відповів король. — Мені нудно. Це й справді була найгірша хвороба Людовіка XIII, який часто брав першого-ліпшого зі своїх придворних під руку, тяг його до вікна й казав: "Пане такий-то, понудьгуймо разом".
— Як! Ваша величність нудьгує! — вигукнув пан де Тревіль. — Хіба полювання не розважило сьогодні вашу величність?
— Добра розвага, добродію! Все вироджується, присягаюсь душею! Я не знаю, чи то дичина вже не залишає слідів, чи в хортів пропав нюх. Ми гнали здоровенного оленя, шість годин переслідували його, і от, коли цього могутнього звіра вже було майже загнано, коли Сен-Сімон[71] уже підносив ріг до рота, щоб засурмити перемогу, — маєш! — уся зграя собак кинулася вбік — наздоганяти якесь оленятко. Я, зрештою, змушений був відмовитися від гонів, як уже відмовився від соколиного полювання.