Як же підострожив його холод, потюпав він до Кастель Гвільєльмо, не знаючи, куди втік його пахолок; сподівався, бачте, що як добудеться туди, то вже йому Бог пошле якийсь рятунок.
Але ніч захопила його так, може, за милю од замку; поки він туди добрався, брама була вже замкнена, мости зведені, увійти ніяк. Заплакав безутішно сердега і став роззиратися, чи нема де якого затишку, щоб уже хоч од снігу сховатися, коли се дивиться — аж виступає якийсь домок понад міським муром; давай, думає, хоч під сим виступом примощуся, покіль обутріє. Пішов, аж під тим виступом двері, замкнуті, правда; назгрібав він поблизу сякої-такої солімки, намостив під дверми і сів, сумний та невеселий, плачучись на святого Юліана та дорікаючи, що не такого він заслужив своєю у нього вірою. Та святий Юліан мав на нього обачення і послав йому небавом добру ночівлю.
У тім замкові та жила собі вдовиця, гарна з себе, що по всьому світу такої пошукати; і любив її маркіз Аццо, як свою душу, і держав її тута про свою потребу; мешкала ж вона якраз у тому домі, де ото під виступом притулився наш Рінальдо. І вийшло так, що напередодні приїхав був маркіз, щоб переночувати з удовою, велів тишком-нишком наготувати для себе ванну і добру вечерю, та коли все вже було налаштоване і вдова от-от чекала маркіза, прискакав до замкової брами вістовець і таку передав маркізові новину, що той мусив раптово поїхати. Переказав він коханці своїй, щоб не чекала його, та й рушив у дорогу; вона ж із досади не знала, що робити, то вирішила скупатися в тій ванні, повечеряти та й лягти спати.
От сіла вона у ванну, а ванна та була недалечко од тих дверей, де примостився під муром горопашний Рінальдо, тож, у ванні сидячи, чула тая пані, як він плакав та зубами клацав, мов той чорногуз. Гукнула вона свою служебку та й каже:
— Піди нагору і поглянь, хто там є за муром у нас під дверми, що воно за чоловік і що він там робить?
Пішла та служебка, придивилася (а ніч була видна), бачить — сидить хтось босий, у самій сорочці, аж труситься увесь. Вона спитала, що він за один. Ледве зміг їй Рінальдо, зубами цокочучи, розказати коротенько, хто він і що він і як тут опинився, а потім узяв її слізно просити, щоб, як можна, не дала душі живій од холоду вночі загибати. Жалко стало служебці, пішла вона до панії і все розказала. І вдові теж стало його шкода; згадала вона, що має ключа од тих дверей, бо часом упускала через них потаймиру маркіза, та й каже:
— Піди відомкни йому потихеньку, вечері все одно нема кому їсти, а місця він у нас не перележить.
Служебка вельми похвалила господиню за таку людяність, пішла, відомкнула двері і впустила його; бачивши вдова, що він уже за малим богом не заколів, сказала:
— Швидше лізь, чоловіче добрий, у сю ванну, вона ще гаряча.
Купця не треба було припрошувати, він залюбки поліз туди, а як тепла того набрався, то наче вдруге на світ народився. Пані звеліла дати йому одяг свого чоловіка-небіжчика (вона-бо свіжо овдовіла), убрався він — усе було як на нього шите; ждучи ладу од господині, став він воздавати хвалу Богові та святому Юліанові, що порятували його од лихого ночлігування і привели його, бачиться, в надійне пристановище.
Одпочила добре господиня, веліла гаразд розпалити у себе в горниці та й питає, що там той чоловік робить. А служебка й каже:
— Пані, він уже одягнувся; там такий красень, і, знати, чоловік хороший і ґречний.
— Піди ж поклич його, — мовить пані, — скажи, хай прийде сюди погріється та й повечеряє, бо знаю, що він не вечеряв.
Увійшовши Рінальдо в горницю і побачивши господиню, панію, як йому здалося, високого коліна, шанобливо оддав їй чолом і подякував красненько за ласку. Пані, побачивши його й мови почувши, подумала, що служебка правду казала; привітала вона його любо, посадовила поруч себе при вогню і стала питати, яка пригода його сюди привела. Він і розказав їй усе, як було діло. Вдовиця чула вже щось про ту історію, як Рінальдів пахолок приїхав до замку, то й повірила геть усьому, сказала йому, що знала, про слугу і де його можна вранці знайти. Тим часом опорядили стіл, Рінальдо помив руки разом із господинею, та й сіли вечеряти.
Він був чоловік статурний, на виду гарний та показний, на вдачу звичайний і люб'язний, та не який і старий; удовичка таки добре накинула його оком і важила на нього, бо як сподівалася на ніч маркіза, то вже розібрала її охота. По вечері, як устали вони з-за столу, порадилась пані з покоївкою, чи не гоже їй буде, як маркіз одкинувся, тим добром утішитися, що доля їй послала. Зрозумівши, чого пані хоче, служебка притьмом пораяла їй так і вчинити. Вернувшись господиня до Рінальда, що сидів сам при вогню, глянула на нього приязненько та й каже:
— Чого се ви, Рінальдо, зажурилися? Чи коня стало жаль, чи одежі, що не вернеться? Вдарте лихом об землю, ви ж тут ніби як дома; от повірите, як побачила я вас у небіжчиковому вбранні, то здалось мені, що ви нестеменно мій чоловік, і вже, може, разів зо сто за вечір поривало мене обійняти вас і поцілувати; я так би, мабуть, і зробила, якби не боялась, що вам воно буде нелюбо.
Рінальдо був не в тім'я битий; почувши господинині речі і побачивши, як жаріють їй очі, підійшов він до неї з розкритими обіймами та й каже:
— Мадонно, як іздумаю, що, тільки дякуючи вам, при життю я лишився, як ізгадаю, од якої напасті ви мене порятували, то був би я посліднім лобурякою, якби не похопився догодити вам у всьому; тож уволіте вашу волю, обніміте мене й поцілуйте, а я вас обійму й поцілую з дорогою душею.
А далі слів уже було не треба. Удовичка, що вся горіла од любовного бажання, кинулась йому на шию, жагуче притулившися до нього, поцілувала його тисячу разів, і він її не менше, а потім пішли до покою, зразу ж полягали і до світу не раз та й не два жадання своє задовольняли.
А як почало на світ благословлятися, устали вони — хотіла господиня, щоб ніхто про теє не дізнався; дала йому сяку-таку одежинку, набила гамана грішми і, попрохавши його нікому про те не хвалитися та розказавши, кудою йти, щоб слугу розшукати, випустила його через ті самі двері, що він увійшов. Як розвидніло вже, він уступив у замок (брама була вже одчинена), так ніби здалеку сюди прибув, і знайшов свого пахолка. Перебрався він у свою одежу і хотів уже сідати на служникового коня, коли се, ніби чудом Божим, приведено в замок тих трьох розбишак, що проти ночі його були пограбували, а схопили їх за інший якийся злочин; як вони у всьому призналися, повернено йому коня, одежу і гроші, так що нічого він і не втратив, тільки пару підв'язок, бо самі злодії не знали, де вони ділися. Подякувавши Богові та святому Юліанові, Рінальдо сів на коня і вернувся додому цілий і здоровий, а тії три харцизи другого дня пішли угору по-циганській.
ОПОВІДКА ТРЕТЯ
Троє молодиків, майно своє процвиндривши, зубожіли дощенту; небіж їхній, у розпачі додому вертаючись, здибується по дорозі з англійською королівною, що мандрує в перевдязі абата, одружується з нею і вертає дядькам статки-маєтки
Дами цікаво вислухали історію про Рінальдові пригоди, похваляючи його благочестивість та дякуючи Богові і святому Юліанові, що в тяжкій біді йому рятунок подали. Та й жінка (про сеє говорили вони тишком-нишком), здавалось їм, була недурна, зумівши тим добром скористатися, що Бог послав. Ще вони міркували, посміхаючись, про ту веселу вдовину нічку, коли Пампінея, що сиділа обік Філострата, догадавшись сама, що черга тепер їй припала, уже надумувала, що б їй розповідати, і на королевине слово сміливо і весело повела таку річ:
— Шановнії дами! Що більше ми говоримо про фортунині примхи, то більше маємо про них розповідати, коли добре придивимось, як то воно на світі ведеться. І люди тямущі не повинні сьому дивуватись: справді-бо, те, що ми по недомислу своїм називаємо, все у неї в руках, і сама вона присудом своїм потаємним передає безперестану все те з одних рук до других, а з других до третіх, а яким порядком — ми того не свідомі. Се річ аж надто певна, справджується вона щоденно у будь-якому ділі, та і в тих притчах, що їх уже оповідано, а проте, королевиному наказові скоряючись, долучу я до них і свою історію, яка вам, гадаю, припаде до смаку, а може, й пожиток який принесе.
Був собі колись у нашому городі один значний чоловік, на ймення мессер Тедальдо з роду Ламберті, як дехто каже, чи, може, з роду Аголанті, як твердять інші, бо його сини, бачите, промишляли згодом тим самим ремеслом, що коло нього ходили й ходять Аголанті. Чи так воно було, чи інак, менше з тим; тільки був той Тедальдо тяжко грошовитий і мав трьох синів: першого звали Ламберто, другого Тедальдо, а третього Аголанте; се були гарні, уродливі юнаки, хоч найстаршому ще не минуло й вісімнадцяти, коли помер мессер Тедальдо і лишив їм, яко законним спадкоємцям, усі свої статки-маєтки.
Ставши таким чином багатіями з грішми та маєтностями, заходились вони теє добро цвиндрити без міри й без ліку, як їм тільки бажалось: тримали силу челяді, позаводили собі добрих коней, та хортів, та птахів, справляли раз у раз бенкети, витрачались на дарунки та турніри, — не тільки те чинили, що шляхетним людям пристало, а й те витворяли, що їм на молодечий ум спливало.
Не довго так вони й прожили, як батьківське добро стало применшатися; на їхні видатки не вистачало вже доходів, от давай вони продавати та закладати свої маєтки, сьогодні один, а завтра другий; незчулися небораки, як з'їхали нінащо, і нестаток ізняв їм з очей полуду, що сіла на них у багатстві.
Покликав тоді Ламберто братів своїх і каже, що дивіться, мовляв, яка була батькові нашому шаноба і яка нам, який він був багатий і які ми стали убогі, без пуття гроші тринькаючи; слово по слову та й уговорив їх спродати ту мізерію, що їм іще лишилась, і з'їхати разом із дому, поки зовсім злидні не посіли.
Так вони і вчинили: без проводів, не гучно і не бучно подалися з Флоренції прямісінько до Англії, найняли собі в Лондоні невеличкий домок і жили страх як ощадно, позичаючи людям гроші на проценти, і так їм пофортунило, що за кілька років залихварювали вони силу-силенну грошей.
Тоді вернулись один по одному до Флоренції, повикупляли майже всі свої маєтки, надто ще й нових прикупили, поженились і, не кидаючи свого лихварювання в Англії, послали туди справуватися небожа свого на ймення Алессандро, а самі, дарма що були вже одружені, забули вже, до чого були дорозкошувались, і знов почали сіяти грішми напропаще, бо мали у всіх купців кредит на будь-яку суму.
Кілька років помагали загачувати ту прірву і ті прибутки, що присилав їм Алессандро, бо він там добре розжився, позичаючи гроші баронам під заставу замків та інших володінь.
Поки троє братів жили отак широко та все боргували, як готових грошей не ставало, на Англію тверду надію покладавши, аж тут неждано-негадано завелась у тій Англії усобиця між королем та його сином, і ввесь острів надвоє розколовся — той за одного руку тягне, а той за другого; тоді у Алессандра відібрали всі баронські замки, та й інших доходів не стало.