Він знав, що тепер вони потрібні дядькові Юліусові.
У спальні розлягалося "гар-р-р-пі-пі-пі": дядько Юліус спав собі, як невинна дитина.
Тим часом почало благословлятися на світ. У сірому світанку Малий побачив склянку з водою, що, як завжди, стояла на нічному столику. Він опустив у неї зуби. Легенько хлюпнула вода. Коло склянки лежали дядькові окуляри, а також Карлсонова торбинка з цукерками. Малий узяв торбинку й засунув у кишеню піжами, щоб віддати Карлсонові Адже зовсім не обов'язково, щоб дядько Юліус, прокинувшись, побачив торбинку й почав дивуватись, як вона тут опинилася.
Малому здалося, що на столику начебто мало ще щось лежати. Авжеж: дядьків годинник і гаманець. Їх не було. Але це вже Малого не обходило. Йому ж бо велено тільки збудити дядька Юліуса, і він його збудив.
Дядько Юліус схопився, як ошпарений:
— Що там знову сталося?
Він швидко виловив з склянки зуби, вставив їх у рот, а тоді сказав:
— Я таки скоро поїду додому у Вестергетланд, бо тут ночами нема спокою… А як приїду, то спатиму шістнадцять годин поспіль, далебі!
"От добре, що я приніс йому зуби!" — подумав Малий і заходився пояснювати дядькові Юліусові, навіщо він потрібен і то негайно.
І дядько Юліус поспішився з усієї сили. Малий помчав за ним, панна Цап вибігла від себе, і всі вони одночасно вскочили до кімнати Малого.
— О, любий пане Янсоне, ви собі уявляєте? В хаті злодії! — забідкалась панна Цап.
Малий найперше завважив, що Карлсона в кімнаті не було. Вікно стояло відчинене. Мабуть, полетів до себе додому. От добре, краще й бути не може. Тепер Філле й Рулле його не побачать, та й поліція теж. Так гарно все складається, що аж не схоже на правду.
— Вони в шафі, — сказала панна Цап заразом злякано і вдоволено.
Але дядько Юліус показав на товстий вальок під укривалом і сказав:
— А чи не краще спершу збудити хлопця? — Тоді вражено глянув на Малого, що стояв поряд. — Хоч він уже встав, як я бачу. Тоді хто ж то лежить на ліжку?
Панна Цап здригнулася. Вона добре знала, що лежало на ліжку. Там лежало щось навіть жахливіше за злодіїв.
— Нічого страшного, — відповіла вона. — Нема там нічого страшного. Очевидно, щось із казкового світу.
Очі дядькові Юліусові заблищали. Він нітрохи не злякався, ні! Він поплескав по валькові під покривалом.
— Щось товсте й страшне з казкового світу! Я його мушу побачити, поки візьмуся до злодіїв.
Дядько Юліус швидко стягнув укривало.
— Гі-гі-гі, — засміявся Карлсон, підводячись з постелі. — Уявіть собі, що цього разу тут не щось із казкового світу, а тільки любий я. Правда, гарно я обдурив вас?
Панна Цап люто витріщилася на Карлсона. Дядько Юліус теж був розчарований.
— Цей хлопець і вночі тут? — запитав він.
— Так, хоч я йому скручу в'язи, як матиму час, — відповіла панна Цап.
Тоді злякано схопила дядька Юліуса за руку.
— Любий пане Янсоне, треба негайно зателефонувати в поліцію!
І раптом сталося щось несподіване. З шафи почувся суворий голос:
— Відчиніть, в ім'я закону! Ми з поліції!
Панна Цап, дядько Юліус і Малий дуже здивувалися, а Карлсон розсердився:
— Он як, з поліції!.. Могли б вигадати щось інше, волоцюги пришелепуваті!
Та Філле знову гукнув з шафи, що, мовляв, їх оштрафують за те, що вони замкнули поліцію, яка прийшла зловити небезпечного шпигуна.
"Ти глянь, хитро придумали!" — міркував собі Малий.
— Отже, будьте такі ласкаві й негайно відімкніть шафу! — крикнув Філле.
І дядько Юліус слухняно відімкнув шафу. Звідти видобулися Філле й Рулле, такі сердиті та впевнені, що дядько Юліус і панна Цап справді повірили, ніби вони з поліції.
— Кажете, поліція?.. — почав несміливо дядько Юліус. — Але ж без уніформи?
— Так, бо ми з таємної поліції, — пояснив Рулле.
— І прийшли спіймати он того, — Філле показав на Карлсона. — Він дуже небезпечний шпигун!
Панна Цап зареготала страшним сміхом.
— Шпигун? Оце? Ну, знаєте! Це ж один із шкільних товаришів Малого, плюгавий хлопчисько!
Карлсон зіскочив з ліжка.
— І до того ж найкращий у класі! — палко сказав він. — Атож! Бо я вмію ворушити вухами… і, звісно, додавати!
Однак Філле не повірив. Він наготував кайдани і загрозливо почав підступати до Карлсона. Карлсон боляче копнув його коротенькою ніжкою. Філле з серцем вилаявся й застрибав на одній нозі.
— Що, дістав синця? — вдоволено сказав Карлсон.
А Малий подумав, що злодії, мабуть, дістають багато синців. Одне око у Філле добре підпухло й геть посиніло. Так йому й треба, зрадів Малий. Хай не приходить сюди красти його власного Карлсона, щоб продати за десять тисяч крон. Кляті злодії! Малий бажав їм стільки синців, скільки може на них вміститися.
— Вони не з поліції, вони брешуть! — сказав він. — Я знаю, що вони злодії.
Дядько Юліус задумливо почухав потилицю.
— Дозвольте нам цю справу розплутати, — сказав він.
Він запропонував усім перейти до вітальні і там з'ясувати, чи Філле й Рулле злодії, чи ні.
Уже майже розвиднілося. Зірки на небі за вікном поблякли, починався новий день, і Малому найдужче хотілося піти собі лягти спати, замість сидіти тут і слухати брехню Філле й Рулле.
— Хіба ви не читали в газеті, що по Васастаді літає шпигун? — сказав Рулле, витягуючи з кишені газету.
Дядько Юліус прибрав гордовитого виразу.
— Не треба вірити тим нісенітницям, що пишуть газети, — сказав він. — Хоч я все-таки ще раз прочитаю. Стривайте, я візьму свої окуляри.
Він зник у спальні, але швидко повернувся, вже сердитий.
— Нічого собі поліція! — обурився він. — Ви прихопили мій гаманець і годинник! Будьте ласкаві, негайно витрушуйте їх.
Проте Філле й Рулле і собі страх як розсердилися.
— Що ви собі дозволяєте? Звинуватити поліцію, ніби вона вкрала гаманця й годинника? — заявив Рулле.
— Ви не знаєте, що це образа честі! — додав Філле. — А за образу честі поліції замикають до в'язниці. Цього ви теж не знаєте?
Карлсон, мабуть, згадав про щось, бо раптом кудись заквапився. І примчав назад так само швидко, як дядько Юліус, такий лютий, що аж іскри сипалися.
— А моя торбинка з цукерками? — закричав він. — Хто її взяв?
Філле загрозливо підступив до нього.
— Ти і в цьому нас звинувачуєш, га?
— Е ні, я ще не з'їхав з глузду! — правив своєї Карлсон. — Про образу честі я пам'ятаю, але ось що вам скажу. Якщо той, хто забрав торбинку, не віддасть її негайно ж, то матиме синець і під другим оком.
Малий швиденько витяг торбинку і простяг Карлсонові.
— Ось вона, я просто сховав її для тебе!
Тоді Філле глузливо засміявся:
— От бачите! А все скидали на нас. Вирішили, що ми на таке здатні!
Панна Цап досі мовчала, але тепер і вона взяла слово:
— Я здогадуюсь, хто поцупив годинника і гаманця. Той самий, хто крав булочки, оладки і все, що попадало під руку.
Вона показала на Карлсона.
Той розсердився:
— Що? Не верзіть дурниць! Це ж образа честі! Не знаєте хіба, що за це карають?
Та панна Цап не зважала на Карлсона. Вона хотіла поважно поговорити з дядьком Юліусом. Мовляв, дуже можливо, що ці добродії з таємної поліції, бо на вигляд вони пристойні, гарно вбрані і таке інше.
— Адже злодії звичайно бувають обдерті, — сказала панна Цап, хоч зроду не бачила злодіїв.
Філле й Рулле дуже втішилися. Філле заявив, що він з самого початку помітив, яка вона розумна і незвичайна дама. Він, мовляв, радий, що має нагоду познайомитися з нею. Він навіть удався до дядька Юліуса по підтримку:
— Правда ж, яка вона ласкава? Ви теж такої думки?
Дядько Юліус, певне, досі про це не мав ніякої думки, але тепер мусив погодитися, і панна Цап соромливо опустила очі й спаленіла.
— Аякже, така ласкава, як гримуча змія, — пробурмотів Карлсон.
Він сидів поряд з Малим і їв карамельки, аж за вухами лящало. Та ось торбинка спорожніла, Карлсон підвівся й почав підстрибувати по кімнаті. Він підстрибував, немов граючись, проте весь час наближався до стільців, де сиділи Філле й Рулле, і врешті опинився в них поза спиною.
— Хотілося б ще не раз здибати таку ласкаву жінку, — провадив своєї Філле.
Панна Цап ще дужче почервоніла і знов опустила очі.
— Це все добре, ласкаві жінки й таке інше, — нетерпляче сказав дядько Юліус, — але я хотів би знати, де дівся мій годинник і гаманець?
Філле й Рулле ніби зовсім його не почули. Філле до того ж так захопився панною Цап, що більше ні на кого не зважав.
— Правда ж, Рулле, яка вона приємна? — стиха сказав він, але так, щоб панна Цап чула. — Прегарні очі… делікатний, чарівний носик, такий, що на нього за всякої години можна здатися, еге ж, Рулле?
Раптом панна Цап підскочила на стільці й витріщила очі.
— Що? Що ви сказали?
Філле мало не збився з мови.
— Та я тільки сказав… — почав він, але панна Цап не дала йому докінчити.
— Ага, наскільки я розумію, ви Філіп, — мовила вона й усміхнулась.
"Майже так само моторошно, як матінка", — подумав Малий. Філле здивувався:
— Звідки ви знаєте? Ви чули про мене від когось?
Панна Цап сердито кивнула.
— Ще б пак не чула! О господи, певне, що чула! Тоді це, мабуть, Рудольф? — вона показала на Рулле.
— Так, але звідки ви знаєте? Може, в нас є спільні знайомі? — запитав Філле.
Він зрадів, і в очах його засвітилася надія.
Панна Цап так само сердито кивнула:
— Я думаю! Либонь, ви знаєте панну Фріду Цап із Фрейгатан? Вона ж бо має носа, що на нього за всякої години можна здатися, як і на мій, правда ж?
— Хоч ваш не такий, як делікатна картоплина, а скидається на гузкуватий огірок, — сказав Карлсон.
Мабуть, Філле все-таки не цікавився носами, бо вже не радів. Натомість здавалося, що він хотів би якнайшвидше втекти. І Рулле теж. Та ззаду стояв Карлсон. І раптом пролунав постріл, аж Філле й Рулле з ляку посхоплювалися з стільців.
— Не стріляйте! — закричав Філле, бо відчув, як Карлсон притулив йому до спини пальця, і подумав, що то пістолет.
— Ану витрушуйте гаманця й годинника! — звелів Карлсон. — А то я стрілятиму!
Філле й Рулле нервово пошукали в кишенях, і справді, гаманець і годинник упали дядькові Юліусові на коліна.
— Нате! — сказав Філле.
Тоді обидва блискавкою метнулися до дверей. Їх не було кому спинити.
Але панна Цап кинулась за ними, вибігла в передпокій, у сіни, навіть на сходи, і гукнула їм навздогінці:
— Фріда дізнається про все! О господи, як вона зрадіє!
Вона сердито стрибнула ще на два східці нижче, ніби намірялася й далі бігти за ними, а тоді знов гукнула:
— Щоб ноги вашої не було на Фрейгатан, бо дійде до крові! Чуєте?..