Крамарі, та й годі. Десять разів переміряють, а потім скажуть, що надто дорого. Чи хотіли б ви довести свій проект до пуття? Це значить— до випуску першої партії двигунів? Я чув, ви маєте намір готуватися в докторантуру. Сподіваюсь, ви розумієте, що без виробничої практики це буде дуже важко. Ви ж академічний інженер-конструктор. А те, що вигадують і компонують на креслярській дошці, треба побачити в цеху, в аеродинамічній трубі, в польоті. Чи не так?
— Даруйте, але я поки що нічого не розумію.
— Я вже сказав, що торгу ми не визнаємо. Нас цікавить ваш проект. Коротше: патент на ваш проект. Що ви хочете за цей патент?
— А хто це — ми? Селекціонери бананів у Гватемалі?
Незнайомий повідомив умовну назву фірми.
Тепер Герберт глянув на співбесідника, хоч і допитливо, але з пошаною. Адже той назвав добре відому військову фірму. Вона вже випустила не один тип літака дальньої дії. Це були машини надійні, як, зрештою, і сама фірма.
— Я приїхав у Денвер відпочивати. Сподіваюсь, ви розумієте, що це значить?
— Це не потребує пояснень. Пропоную зустріч в Уорренвіллі відразу ж після закінчення вашої відпустки.
— Але ж після відпустки я мушу повернутися на батьківщину. Ви ж знаєте про лист.
— Пане інженер, я вже сказав, що в Штатах можна влаштувати і не такі справи. Хіба, приміром, ви не змогли б відбути військову службу в наших закладах?.. З користю і для себе й для закладів?
— Ви можете це влаштувати?
— Якщо ви пристанете на наші пропозиції, я зараз же почну влаштовувати, погодивши з вами деякі подробиці. Тоді ви змогли б спокійно відпочивати далі. Так, але досить розмов. Я лише хотів повідомити вам наші пропозиції. Повторюю, ми не крамарі, не оглядаємо та не обмацуємо десять разів перш, ніж купимо. Скільки ви хочете за патент?
— Не знаю, скільки він може коштувати. Я мушу вдатися до якихось джерел інформації.
— Чи не хотіли б ви зараз кілька тисяч доларів авансом? Це дозволить вам пристойно закінчити відпустку в Денвері і виїхати від старого Пірсона.
— Дякую. За кілька днів я повернусь до Уорренвілля.
— Отже до побачення?
— Можливо.
— Пробачте, що перебив вам вечерю.
Герберт залишився сам. Він чудово розумів, що прийме всі умови фірми, яка зацікавилась ним. Так, власне, хотілось йому думати: "Фірми, яка зацікавилась моєю особою".
10
Галіфакс — досить-таки потворне місто.
Взагалі, слід би скасувати всіляке сполучення — водою і повітрям — Європи із Заходом через Галіфакс.
Ті, що користуються сучасними лайнерами, переносять мандрівку краще, ніж бідолахи, котрі летять через океан на старих гвинтомоторних літаках. Кілька годин вилежування у кріслах на великій височині прекрасно зміцнює несмак до Європи. І навпаки — ці години дражливо спокушають землею, яка мариться перед носом літака. І тоді, по довгих годинах очікування на самісінькій стелі неба, перед блакитними хмарами, що пливуть з північного сходу, отак, ніби не повітря їх жене, а справжня водяна течія — літак сідає в Галіфаксі.
І тут починається хвороба, яку слід назвати американською відміною спліну. Сірість міста, покраяного на рівні квадрати, відразу ж викликає слізливі сентименти до всього, що залишилось по той бік океану.
Герберт пригадав, як після старту в Галіфаксі ніяк не міг заснути. Все зринало в пам'яті з такою докладністю, ніби зараз він теж летів тією ж самою машиною, і худюща, бліда стюардеса мала принести зараз бокал коктейлю.
А втім, що згадувати? Нічого. Він почував себе, як чоловік, котрому по смачному обіді показують добрий фільм. Це нагадувало навмання змонтований фільм, де можна побачити і шматки міста, і щедро розляпане світло головної вулиці, і залиту місячним сяйвом садову лавку, і якісь прозорі віти, з'єднані сіткою райдужного павутиння, і волосся дівчини, і її ноги, почути раптовий дівочий сміх, і дзвінок телефону, і знову місто, мов фейерверк вогнів на провінційному храмовому святі. Все це вперто мигтіло перед внутрішнім зором Герберта.
Єдине, що він міг з цього мигтіння видобути й усвідомити, це, мабуть, тільки те, що він думав про дівчину. Знову про Дороті.
Але ці думки були зовсім не такі, як у хлопців того віку, коли дуріють без дівчини.
"От якби Дороті була вільна, все склалося б інакше. Я б одружився з нею..."
Оце він тільки й міг пригадати.
Зрештою Дороті таки приїхала до Чікаго... з Портером і донечкою.
Але це вже не дратувало, не викликало гірких почуттів. Навпаки. Герберт радів, що вона тут і можна разом з нею їздити за місто і там блукати пустельними пляжами довкола озера. Звичайно, все це тоді, коли Портер бував на аеродромі, або в школі. Герберт згадав, як він одного разу сказав Дороті: "їдь зо мною до Європи. Поблукаємо трохи по Риму, Неаполю, і Венеції". "Добре, поїду залюбки, якщо Керрол погодиться". Проте, Керрол не дав згоди. І знову Герберт не відчув ані роздратування, ані гіркоти. Навіть більше: він був задоволений, що летить до Європи сам, що має куди летіти, і має за що. Зрештою, йому вистачало і цього.
За рік перед тим Портер прислав листа. "Приїжджаю". Коли й куди — важко було збагнути. Через кілька тижнів раптом заволав Пірсон:
— Герберте, телефон!
Герберт зручно влаштувався в кріслі і примостив апарат на колінах.
— Алло!
— Герберт?
— Алло, хто це?
— Дороті, пам'ятаєш?
— Господи! Яке безглузде запитання...
Це було ввечері. Вранці Герберт поїхав до готелю, але Керрола вже не застав. Дороті приготувала каву і коктейль. Вона просила Герберта розповісти про себе. Але Герберт волів сам послухати її.
— Це смішна причина,— сказав він нарешті.
— Так,— відказала Дороті, запалюючи сигарету.— Він каже, що на батьківщині ніколи не навчиться літати на реактивних машинах дальньої дії. Нема там порядних машин. Через це ми — в Чікаго. Вранці я була в лікарні. Дістану там півставки. Коли Керрол найме квартиру, візьмемо до дитини няньку, і нам тут разом буде добре по-справжньому. Це ж чудово, що ми знову зустрілися!
— Трохи запізно.
— Чому?
— У тебе є Керрол і дочка.
— Що ти? Це ж не заважає! Разом нам буде чудово. Керрол добрий хлопець, тільки честолюбство його пече. Ну, навіщо йому та офіцерська школа? Міг би літати вдома на цивільних лініях.
— Хоче бути добрим пілотом. Хай вчиться. Тут можна цього навчитися. В усякому разі є на чому вчитись. Знаю з власного досвіду.
— Ти літаєш? А я чула, що ти талановитий конструктор. Значить, і ти літаєш?
— Тепер літаю. На всьому й багато. Треба випробовувати все, що проектую. Не хочу, щоб хтось інший скрутив собі в'язи через мої помилки.
— Ти думаєш...
— Так, цю можливість не можна виключати. Літаю, бо мені наказує фірма..
— Знаєш, ти це кажеш так... А для Керрола польоти це все.
— А ти?
— Я— потім. У вільні хвилини.
— Чому ж ти не почекала на мене?
— O-о, довго довелося б мені чекати.
— Маєш рацію. Але даю тобі слово: я цього хотів.
— Я теж.
— Дороті, не жартуй. Мені стає млосно від таких жартів.
— Ні, я не жартую. Мені теж хотілось.
— І більше не хочеться?
— А тепер ти не жартуй. Прокинеться дитина і тоді...
— Пам'ятаєш дзвін?
— Який дзвін?
— Дзвін, там, на рейді, коли повертались баржею.
— Ні, пам'ятаю тільки, як тоді танцювали...
— Я пам'ятаю і те, і те.
З Керролом і Дороті Герберт зустрічався майже щодня. Частіше з Дороті, бо в неї було більше вільного часу. Вона охоче їздила з ним за місто. Вони вишукували берег, де можна було спокійно, мовчки посидіти, лише вряди-годи обмінюючись спогадами про батьківщину, про табір у невеличкому селі, про все.
Керрол налітав значно більше годин, але Герберт швидко наздоганяв його. Крім того, Герберт літав не на звичайних машинах, а тільки на найновіших, щойно досліджуваних і випробовуваних перед тим, як піти в серійне виробництво. Він швидко одержав диплом пілота-випробувача, і навіть серед досвідчених пілотів його вважали за чоловіка з талантом. "Він відчуває машину,— казали про нього.— Як він це робить? Чує нюхом кожну можливу аварію".
Герберт, одначе, й справді це відчував. Пілоти-випробувачі часто розбивали машини то на аеродромі, то в полі, і доводилось рештки літака везти здалека. Він же завжди повертався на аеродром не поїздом, не машиною— після стрибка з парашутом,— а на своєму літаку. В аварійних випадках це бувало так: він кричав у радіотелефон: "Прошу дозволу на негайне повернення. Приготуйте все до аварійної посадки". Відповідь звучала так: "Подайте аварійні дані".
Знову гукав: "Зараз цього біса чорти вхоплять! Я вже відчуваю, як вона розвалюється. Повертаюсь, бо шкода цей мотлох".
Уночі запрошував до себе колег-конструкторів. Розвішували таблиці з рисунками, пильно переглядали деталі і перевіряли розрахунки.
Фірма була дуже задоволена роботою Герберта. Тепер видко було, як багато в Штатах здібних людей для створення абсолютно нової авіаційної техніки. Всі вони рано чи пізно зустрічались у цій військовій фірмі, бо вона непогано їм платила, хоч, правда, завжди спонукала до нової і нової роботи. Так, вони завжди мали замовлення і гроші.
З великими труднощами вдалося Гербертові одержати відпустку з виїздом до Європи. І тільки тому, що він довго переконував керівників у кончій потребі підлікуватись, і обов'язково на курортах Європи.
Тоді-то й сказав Дороті про від'їзд і про можливість поблукати удвох.
Вони сиділи в маленькім кафе поруч з лікарнею, в якій вона працювала. З недавнього часу Герберт бачив, що якби Дороті не приїхала разом з Портером і якби все склалось інакше, вона б стала його дружиною.
Мовчки пили каву. Дороті поспішала, бо мала заступити на чергування. Але Герберт мав тепер досхочу вільного часу. І як тільки сідав отак спокійно, одразу його огортало почуття великої втоми. Таки давалася взнаки багатомісячна робота коло креслярської дошки і в кабіні літака.
— Отже, поїдеш зі мною?
— Куди?
— Спершу до Рима.
Замислилась. Виразно бачив, що дуже хотіла б поїхати.
— Я хотіла б, але, мабуть, не поїду.
Дороті розмовляла з Портером. Звичайно, він не погодився. Спробував вмовити його і сам Герберт. Керрол сказав, що ніколи не дозволить залишити дочку на догляд самої няньки.
Отже, Герберт поїхав сам.
Того вечора, тобто напередодні від'їзду, зустрів Дороті.
Ні з бару, ані з вулиці не видно було і клаптика неба. Може, для того, щоб його побачити, вони пішли на прогулянку до парку.