Бандити з захопленням розповідали про це, бо їм самим деколи доводилося "допомагати" німцям, які не хотіли помирати відразу, і вили з болю й переляку. "Шалений Ян" дозволяв обдирати трупи догола, але сам ніколи не брав участі в дільбі "здобичі".
Коли число зарізаних ножами і задушених фольксдойчів та рейхсдойчів разом з військовими досягло кількох десятків, губернатор призначив винагороду за голову "Шаленого Яна" і водночас організував нічну облаву. Але варшавські злочинці виявилися хитрішими, ніж думали німці. Результат облави аж ніяк не задовольнив її організаторів. Було затримано кілька злодіїв і сутенерів, які нічого не знали про "Шаленого Яна". Та ось минуло після облави кілька днів, і він знову нагадав про себе, ліквідувавши вночі трьох п'яних есесівських унтер-офіцерів.
Вислухавши розповідь про все це, я запитав камердинера, яким чином княгиня має вплинути на чоловіка своєї далекої родички, якого ніколи навіть не бачила. Він відповів, що це, власне, і турбує його, адже гітлерівці вимагають, щоб "Шалений Ян" сам прийшов у гестапо й повинився. Спершу я подумав, що камердинер жартує, але він цілком серйозно повідомив мене, що саме в цю хвилину на цю тему вже втретє веде розмову якийсь посланець Брюловського палацу. Княгиня зрадіє, якщо переговори будуть перервані. Тому він зараз же доповість про мій прихід.
За хвилину мене покликали в салон. З пакунком і листом графа в руці я зупинився на порозі і вклонився. Коли я підвів очі, то побачив біля княгині, що сиділа за круглим інкрустованим перламутром столиком, німецького офіцера, в якому я впізнав колишнього полковника з квартири головнокомандуючого в Бресті-над-Бугом. Це так вразило мене, що якусь мить я не міг вимовити ні слова. Я добре запам'ятав і його, і на диво докладні німецькі штабні карти, завдяки яким ми потрапили додому. Коли ми зустрілися поглядами, польський полковник в німецькому мундирі почервонів і одвернувся. Поки я зібрався подати княгині лист, вдаючи, що не впізнав полковника, той підвівся з крісла, ґречно вклонився княгині і по-німецьки сказав, що за відповіддю він надійде завтра.
Чим кінчилася історія "Шаленого Яна", я так ніколи і не дізнався. Мабуть, він загинув під час Варшавського повстання. Княгиня при посередництві отого полковника відкупилася, сплативши німцям велику суму. Тй дали спокій, і вона покинула Варшаву, виїхавши до свого маєтку в Замостя.
Розділ VI
У нашому палаці нічого не мінялося. Як і раніше, граф щонеділі марширував до костьолу на чолі дворового оркестру, що дуже потішало німецьких солдатів, які квартирували в містечку. Потім він влаштовував гру в покер, а коли його відвідували кузени-аристократи чи приятелі, з запалом грав у поло, часто запрошуючи до цієї забави різних німецьких генералів і полковників або деяких членів уряду Третього рейху. Постійно обслуговуючи графа чи накриваючи на стіл під час таємних розмов, я мав змогу зблизька спостерігати таких відомих гітлерівських діячів як Розенберг, Геббельс, Фрік і фон Ріббентроп. Часто гостювали в палаці також посол фои Мольтке і міністр закордонних справ фон Нейрат. Незважаючи на те, що з огляду на мою присутність гості розмовляли різними мовами, я розумів усе, бо добре знав німецьку, французьку, англійську та італійську мови. Граф тільки лукаво посміхався, коли "вельмишановні" гості тихо запитували його, якою мовою слід розмовляти, щоб їх не розуміли слуги. Розмови ці загалом були нецікаві, вони навіть не відповідали тому рівневі, до якого я звик, слухаючи зауваження і дотепні репліки деяких польських аристократів. Гітлерівські "державні мужі" своєю поведінкою і розмовами нагадували ярмаркових пустодзвонів, що вихваляють якийсь засіб проти чиряків чи мазь від мозолів. Голоси у них були верескливі, сперечалися вони грубо і завжди все починали й кінчали фюрером, наче ця людина була альфою і омегою світу. Та все ж, незважаючи на безглузду ідеологію, якою вони були нашпиговані, на їхній чисто німецький гонор і дурну пиху, товариство польських князів і графів, що гостювали на подібних прийомах у нашому палаці, їм подобалося. Не треба забувати, що такі прийоми відбувалися серед чудових гобеленів, дереворитів і картин митців середньовіччя. Велетенський стіл вітальні був, як правило, прикрашений орхідеями, а стіни палацу увінчані гірляндами білих хризантем. Все це справляло належне враження на бундючних сановників, особливо якщо вони знали, що це графове багатство недоторканне і перебуває під опікою Герінга.
Якщо говорити про гітлерівців іншого гатунку — військових, то за подібних обставин я познайомився з такими типами, як генерал Бласковиц, генерал фон Метц і генерал Альтріхтен (без фон). Вони розмовляли тільки по-німецьки і не мали жодних побоювань відносно того, що їх можуть підслухати слуги. Наприклад, коли генерал фон Метц відвідав нас у березні 1940 року, граф, частуючи його наполеонівським коньяком, запитав, як виглядатиме майбутнє Польщі. То був період блискавичних перемог гітлерівців у всій Європі.
Генерал фон Метц глянув на мого хазяїна і, помовчавши хвилину, сказав:
— Ви, пане граф, станете німцем.
Я був дуже дисциплінованим слугою, і тільки тому тарілка із закускою, яку я cаме подавав на стіл, не полетіла в голову генерала фон Метца. А граф задоволено засміявся і випив за здоров'я генерала.
В січні 1944 року, як я потім довідався від мого хазяїна, інший гітлерівський генерал Альтріхтен перекреслив пророкування свого колеги. Під час короткочасного перебування в нашому палаці він пояснив графові всю безнадійність становища на Східному фронті, а також розповів подробиці поразки німців під Сталінградом. Це викликало докорінний переворот у нашому житті. Наслідки цього візиту прояснилися під час наступної подорожі графа до Відня, де він, як потім розповідав, зустрівся з багатьма старими приятелями, серед яких були відомі мені ще з довоєнних часів князі Ліхтенштейни, князь Алекс Гогенлое і княгиня Шварценберг. Граф мав з ними кілька таємних зустрічей, однак нікому не сказав, про що вони говорили. Та після тих розмов світогляд мого пана радикально змінився. Він став похмурий, мовчазний, не починав зі мною балачок і зовсім знехаяв улюблену гру в покер і недільні походи у супроводі оркестру до костьолу. Зате котрогось дня до нас приїхав власною машиною якийсь невідомий віденський "Kunsthändler" (11 Торговець творами мистецтва) і чотири дні гостював у палаці. Граф щодня протягом кількох годин обходив з ним зали і кімнати. Вони затримувалися перед кожною картиною, скульптурою, гобеленом. Це виглядало так, ніби мій хазяїн мав намір продати свої музейні цінності, про які хтось колись сказав, що вони варті кілька десятків мільйонів доларів. Та, подумавши глибше, я дійшов висновку, що графові не потрібно нічого продавати, адже грошей йому не бракувало. Він і далі володів величезними капіталами в закордонних банках, а я вже протягом довгого часу купував для нього на внутрішньому ринку цілі стоси доларів. Крім витрат, пов'язаних з великосвітським способом ЖИТТЯ, якого він не змінив і під час війни, прибутків від графського майорату вистачало на все. Про справжню причину оцінювання шедеврів мистецтва я довідався тільки згодом. Тим часом війна тривала, а я купував та й купував долари для графа, двічі на місяць виїжджаючи до Варшави.
В кінці липня 1944 року, придбавши, як звичайно, чергову партію доларів для графа, я зайшов до перукарні в готелі "Полонія". Це був елегантний заклад, в якому працювало кільканадцять майстрів. Один з них знав мене ось уже кілька років. Цього дня, підстригаючи мене, він по-приятельські нахилився і зашепотів:
— Шановний пане, чи маєте ви намір приїхати до Варшави першого серпня?
— Напевно, — відповів я.
— В такому разі від щирого серця раджу вам затриматись з поїздкою на кілька днів.
— Чому? — запитав я, трохи здивувавшись.
— Тому що ми робимо повстання.
Я глянув на нього, вважаючи, що це жарт, але його обличчя було серйозне і горде. Хоча я ніколи не служив у війську, мені все-таки здавалося, що такі речі треба зберігати в таємниці. Адже запорукою успіху будь-якого державного перевороту чи повстання насамперед є його несподіваність. Якщо ж перукар чи офіціант першого-ліпшого ресторану попереджає "своїх" клієнтів, то результат такої кампанії можна було передбачити наперед. Тому я вирішив, що все це не більш, як пусті розмови, і спокійно повернувся додому. Минув якийсь час, і я знову зібрався до Варшави з солідним запасом готівки. Та, на превеликий мій подив, знайомий начальник станції заявив мені, що поїзди на Варшаву затримано, бо там учора вибухнуло повстання. Я був подумав, що він жартує, але німецьке радіо підтвердило цю звістку. Через кілька днів старий політичний пройдисвіт Черчілль гримів по лондонському радіо про те, що "Варшава — це натхнення світу". Слухаючи його, я думав, що вона — скоріш козел відпущення якоїсь заплутаної політики нашого емігрантського уряду. Вже перші вісті, що їх приносили люди, які жили поблизу Варшави і з якими я зустрічався особисто, дали мені змогу уявити весь драматизм становища повстанців. Передусім, їм бракувало зброї і, як завжди буває в Польщі, від людей вимагали, щоб вони голими руками роззброювали німців. Щось подібне було і в 1918 році. А в цей час на Празі стояла дивізія "Велика Німеччина", що відпочивала тут після боїв на східному фронті. Вона налічувала вісім тисяч досвідчених солдатів, мала сучасну зброю і танки. Крім того, варшавський гарнізон, жандармерія, гестапо... Мені розповідали про подвиг чотирнадцяти юнаків, які атакували міст Понятовського з однією гранатою, двома револьверами і десятьма кишеньковими ножами. До того ж, граната не розірвалася. Жоден з хлопців не повернувся. Тим часом, як я довідався потім, керівник повстання граф Бур-Коморовський сидів зі своїм штабом у підвалі капітального будинку на площі Наполеоне, дудлив коньяк і віддавав безглузді накази.
В нашій окрузі люди ставилися до повстання як до хворого, що незабаром помре. Щоправда, не бракувало і фантастичних чуток, нашіптуваних оптимістами, ніби Англія незабаром скине на парашутах мільйон канадців, щоб допомогти Варшаві.