Я підвів голову, щоб гордо озирнути джентльменів, що перешіптувалися на сцені, сидячи на своїх ослонах… і подивився просто в очі серові Філіпу Мортону!
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
ЦЕ БУВ СЕР ФІЛІП
Він сидів переді мною в камзолі з малинового оксамиту та в чорних штанях, закинувши ногу на ногу, і посмоктував люльку тонкими губами, що під ними випиналася золотава борідка. В його холодних синіх очах світився подив – не тому, що він упізнав мене, а тому, що, як і сотні інших глядачів, він був неприємно вражений: Джульєту-бо грав не той гарненький хлопчик, про якого гомонів увесь Лондон.
Сер Філіп не впізнав мене поки що.
Та чи не пригадає він мене протягом довгої вистави? Чи не наведе його на слід моя хода і камберлендська вимова, що її я так і не зміг позбутися? Тоді мені буде непереливки. Лишалося тільки грати й сподіватися на краще. У цій перуці та сукні, загримований під дівчину, я, мабуть, зовсім не схожий на хлопця, що його він бачив у світанковому сутінку на схилах Бленкетри й за яким ганявся в пенрітському заїзді.
І враз я пригадав, як на репетиціях стежив за Кіт.
Вона грала з справжнім натхненням, ніби була не акторка Кіт Керкстоун, а жива Джульєта. Так, як вона, я не втнув би навіть тоді, коли б мав цим рятувати власне життя. Але Шекспір казав правду, що я маю хист до наслідування. Я пам'ятав, як Кіт проказувала кожний рядок, які слова вона наголошувала, де підвищувала і де притишувала голос. До того ж я знав усі її рухи, пам'ятав, як мінявся в певних місцях вираз її обличчя, як вона м'яла хусточку, як підносила кинджал наприкінці п'єси.
Моя Джульєта була дзеркальний відбиток тієї, яку грала Кіт.
Це вдале порівняння. Моя гра була не глибока, але принаймні вправна.
Спочатку я грав лише для однієї людини – для сера Філіпа. Я знав, що життя моє залежить од того, чи пощастить мені втратити схожість із Пітером Браунрігом. Для сера Філіпа я повинен бути тільки Джульєтою.
Але з часом, як у глядачів минулося розчарування й вони почали дивитися на мою гру прихильним оком, я забув про небезпеку й став грати, як належить справжньому акторові. – для всієї зали. Коли я з'явився на сцені вдруге, зала вибухнула оплесками, що підживили мене, як склянка доброго вина. В антракті Бербедж підбадьорив мене хрипким шепотом, а Шекспір по-дружньому крутнув за вухо. Виставу врятовано, але хтозна, як воно буде з сером Філіпом.
Він невідступно стежив за мною увесь час, коли я був на сцені. Часом я опинявся за крок від його простягнених ніг. Одного разу дим з його люльки потрапив мені в горло, і я закашлявся посеред довгого монологу. Він промимрив щось, перепрошуючи, і негайно вибив люльку об підбор.
Щастя моє, що сер Філіп, хоч яка він був лиха людина, по-справжньому любив театр. Він тішився нашою виставою. Якби він занудився й дав волю своїм думкам, то хтозна, до чого б додумався!
Зрештою, коли я встромив тупого театрального кинджала у складки свого вбрання і обережно, але граціозно впав Бербеджеві на груди, в мене було відчуття, що все минулося гаразд.
Проте за кілька хвилин я неабияк перелякався. Заледве герцогові слуги встигли урочисто винести з кону мій "труп" (і без усякої урочистості поставити мене на ноги за лаштунками!), як там десь узявся кремезний парубійко і ляснув мене по плечу.
– Ти Джульєта? – спитав він.
– Атож.
– Я гайдук сера Філіпа Мортона.
– То що?
Я скулився, щоб дати драла, хоч і розумів, що в жіночому вбранні це буде нелегко.
– Сер Філіп уподобав твою гру, – сказав парубійко.
– То він… він хоче бачити мене? Я… я не маю змоги…
– Бачити тебе? – зневажливо пирхнув він. – Навіщо йому здалися такі гицлі, як ти! Ні, він тільки загадав мені передати тобі ось це.
Гайдук тицьнув мені коробку цукерків і подався геть, хилитаючись на кривих ногах.
Якусь мить я спантеличено дивився йому вслід, а коли він зник за дверима, на диво всім вибухнув нестримним реготом, спершись об стіну.
За п'ять хвилин, коли я, скинувши сукню, залишився в самій сорочці й коротеньких штанцях, до кімнати зайшов Бербедж.
– Молодець! – коротко мовив він. – Ти вирятував нас із біди.
За інших обставин я був би страшенно влещений, але коли він казав це, в його очах світилася лють.
– Де той негідник? – вигукнув він.
– Хто? – запитав я, начебто не розуміючи, кого він мав на увазі.
– Я виб'ю з нього дух, – сказав Бербедж із зловтішним притиском, і я зрозумів, що він дотримає слова.
Я вдягнув штани і почав застібати гаплики на поясі. Куди поділася Кіт? Може, втекла додому? Це була найбезпечніша схованка. Хай би переждала там, поки Бербедж трохи схолоне. Зараз йому краще не потрапляти на очі.
– Мабуть, їй… Йому стало негаразд… – почав був я, та Бербедж ураз перебив мені мову.
– Не заступайся за того мерзотника! – загорлав він. – Ніщо не може виправдати актора, який без попередження тікає з театру. Якби цей клятий хлопчисько не грав, як… як янгол, я б викинув його з усіма бебехами і ніколи не пустив на поріг театру! Проте, зважаючи на його здібності, я тільки відбатожу його так, що він пам'ятатиме все своє життя.
І саме цю мить до кімнати увійшла Кіт – з таким задоволеним виглядом, ніби курка, що знесла яйце. Всі її страхи минулися. Можна було подумати, що вона стала володаркою світу.
– Вітаю тебе, Піте! Ти…
Але враз вона помітила Бербеджа, що люто витріщився на неї, і застигла з роззявленим ротом.
– Тікай, Кіт! – вигукнув я.
Однак Бербедж уже заступив їй двері.
– Ага! – мовив він, і це коротке слово прозвучало ніби смертний вирок.
– Я дуже шкодую, сер, – почала Кіт, – але…
– Почекай, ти ще встигнеш пошкодувати, – перебив її Бербедж. – Дуже пошкодувати. Як ніколи в житті.
– Але ж… але ж Пітер так добре грав… – затинаючись мовила Кіт.
– Могло бути й інакше. Ти не знав, як у нього вийде, – відказав Бербедж і поволі рушив до неї, розставивши руки.
– Не треба! – вигукнув я і вчепився йому в рукав. – Послухайте мене, містере Бербеджу, не робіть цього! Адже Кіт не…
– Цить, Пітере! – шалено вигукнула Кіт.
Вона зважилась покірно прийняти кару.
Мабуть, вважала, що їй надають ляпанців.
Либонь, ніколи не бачила, як розлютований чоловік шмагає хлопця до крові.
– Геть з дороги! – тихо сказав Бербедж, одним рухом руки шпурнув мене в куток і насунувся на неї усім своїм величезним тілом.
– Ах ти ж неслуху, нікчемо, лукавцю, невдячнику, зрадливцю…
– Що сталося? – пролунав з порога спокійний Шекспірів голос. – Це що, нова кара, Діку? Винний дістає сто й одне прізвисько? Що ж, це в кожному разі краще, ніж сто й одна різка.
– Пожди, різок він теж скуштує.
Шекспір підійшов до друга й м'яко взяв його за руку.
– Ні, Діку.
– Не втручайся, Віле. В тебе надто жаліслива вдача. Треба провчити як слід малого негідника. Хай раз назавжди засвоїть перше правило актора – ніколи не підводити товаришів.
Однак Шекспір лишився незворушний.
– Якщо хто й навчатиме його правил акторської поведінки, то тільки я.
– Ти? Любий Віле, ти пишеш не згірш за саму музу, але як актор…
– Як актор я не можу рівнятися до тебе, – всміхаючись закінчив його думку Шекспір. – Ти кажеш правду. Проте ці хлопці – мої учні. І ніхто в театрі пальцем їх не займе.
– Що ж, гаразд, – поступився Бербедж і відійшов, знизавши плечима, – Хай буде по-твоєму. Але це тобі належить стежити, щоб вони поводилися як слід. Якщо вони знову викидатимуть коники, то вмить вилетять з театру.
– Полиш це на мене. Ніяких коників більше не буде.
Бербедж урочистим кроком вийшов з кімнати. Кіт несміливо позирнула на Шекспіра.
– То ви мене відшмагаєте?
Той засміявся:
– Ти чудово знаєш, що ні, моя люба.
Ми з Кіт аж роти пороззявляли від несподіванки. Шекспір зачинив двері й запросив нас знаком сісти.
– Я здогадався ще кілька день тому, – сказав він. – Жоден хлопець не зміг би зіграти Джульєту так, як ти. Хоча, – додав він, приязно позирнувши на мене, – Пітеркопіював тебе дуже точно. А тепер розкажи мені все.
І, на моє диво, Кіт (яка весь цей час крилася від мене) розповіла всю свою історію. Я вже мав нагоду зауважити, що Шекспір глибоко розумів людську душу. На нього можна було звірити геть усі таємниці.
– Мені теж довелося пережити щось подібне до того, що сталося з Джульєтою, – сказала вона. – Мабуть, саме тому мені так легко її грати. Мій опікун хотів, щоб я взяла шлюб із чоловіком, який мені не подобався.
– Але ж ти ще дівча, – зауважив Шекспір, здивовано підводячи брови.
– Мені тринадцять років. Майже стільки, як і Джульєті. Весілля мало відбутися років за два, а тим часом він подбав про заручини.
– А Ромео? – спитав драматург, весело поблискуючи очима.
Кіт зневажливо засміялася.
– У мене немає ніякого Ромео. Я не бажаю виходити заміж. Отож одного вечора, коли запала темрява, я втекла з дому свого опікуна і, перебравшись хлопцем, приєдналася до Десмондової трупи. Далі ви знаєте. Я не повернуся додому, аж поки дійду встановленого законом віку й зможу чинити на свій розсуд, незважаючи на їхні погрози.
– Не заздрю тому, хто одружиться з тобою проти твоєї волі, – засміявся Шекспір.
– А навіщо це робити? – спитав я. Бажання силою побратися з дівчиною здавалося мені безглуздим.
– Може, тобі цікаво буде знати, – гордовито звернулася до мене Кіт, – що я спадкоємиця дуже значного роду. А коли я дійду літ, то успадкую багатий маєток.
– Ага! – вигукнув, тріумфуючи, Шекспір. – Тепер нам зрозуміло, чому цей чоловік хотів узяти собі за дружину таке чортеня.
– Нечема!. – відрізала Кіт.
– Проте ж ви ще й досі не пояснили, міс Кетрін Расел, чому перед самою виставою ви так страшенно перелякалися, що ладні були навіть зірвати прем'єру.
– Я дуже жалкую, – відмовила вона, і вперше за цей день на її обличчі з'явився винуватий вираз, – але я так злякалася, що забула про все на світі.
– А чому?
– Тому, що серед глядачів був чоловік, який., хотів зі мною одружитися. Аби я з'явилася на сцені в жіночому вбранні, він би одразу мене впізнав.
– Як його звати? – спитав Шекспір.
І тут мене враз осяяв здогад.
– Я знаю! – вигукнув я. – Сер Філіп Мортон!
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
БУДИНОК ДЖЕНТЛЬМЕНА В ЖОВТОМУ
Як добре, коли між друзями немає таємниць. Ми з Кіт розповіли все одне одному й Шекспірові.