Однак і в цьому він виявив видатні успіхи. Що більш розвивалася його практика, то більш, як здавалося, зростала його здатність добиратися до самого коріння, і хоч би як довго вночі він пиячив із Сіднеєм Картоном, на другий день всі пункти були в нього, як на долоні.
Сідней Картон, найлінивіша й найбезнадійніша людина, був вірним спільником Страйвера. В тому, що вони вдвох випивали від січневої сесії до Михайлового дня, можна було потопити королівський корабель. Страйвер ніколи не провадив ні однієї справи, коли не було з ним Картона, який сидів, засунувши руки в кишені, і дивився на стелю судової залі; вони об'їздили вкупі провінційні округи, не залишаючи своїх звичайних нічних оргій, і Картона бачили, як він уже ранком крадькома й нетвердою ходою ішов до себе, як той безпутній кіт. Кінець— кінцем проміж людей, що цікавились цими справами, пішла чутка, що хоч із Сіднея Картона ніколи не буде лева, однак він надиво добрий шакал, і що на своєму скромному місці він робив велику послугу Страйверові.
— Десята година, сер, — сказав служник у таверні, що мав розбудити його,—десята година, сер.
— Що таке?
— Десята година, сер.
— Що ви кажете? Десята година вечора?
— Так, сер. Ви казали мені збудити вас.
— А, пам'ятаю. Добре, добре!
Він опитувався-ще трохи заснути, однак кельнер навмисне хвилин з п'ять безперестанно погортав дрова в каміні, поки той устав, накинув на голову капелюха й вийшов. Він повернув до брами, відсвіжився, прогулявшися по вулицях, і пішов до Страй— верового помешкання.
Страйверів писар, що ніколи не бував при цих нарадах, пішов додому, і принципал сам одчинив двері. Він був у виступцях, у широкому халаті і з голою шиєю для більшої вільности.
— Ви трохи спізнилися, моя Пам'яте, — сказав Страйвер.
— Близько звичайного часу; може на чверть години пізніше.
Вони увійшли до брудної кімнати з розставленими книгами й розкиданими паперами. В каміні палав огонь. Парував чайник.' Серед паперового безладдя красувався стіл, повний вина, коньяку, рому, цукру й цитрин.
— Як бачу, Сідней, ви вже випили свою пляшку.
— Цього вечора дві. Я обідав з сьогоднішнім клієнтом, чи .дивився, як він обідав, — це однаково.
— То був майстерний удар, Сідней, що ви відкинули ним тотожність. Як ви дійшли до нього? Коли вам це спало на думку?
Я подумав, що він гарний хлопець, подумав, що і я міг би бути чимсь подібним, коли б у мене було хоч трохи щастя.
М-р Страйвер розсміявся так, що аж затрясся йому живіт, який передчасно виріс у нього.
— Ви і ваше щастя, Сідней! Ну, до роботи, до роботи.
Досить сердито шакал роздягнувся, пішов до сусідньої кімнати й повернувся з великим глечиком холодної води, з мискою і одним чи двома рушниками. Намочивши рушники, він вижав їх трохи, обмотав ними голову так, що гидко було й глянути на нього, сів до столу й сказав: "Тепер я готовий".
На сьогодні в нас небагато готування, Пам'яте, — сказав м-р Страйвер весело, роздивляючись у своїх паперах. — Тільки дві справи.
Дайте спершу ту, що гірша.
Лев розвалився собі на софі з одного боку стола з питвом, в той час, як шакал сидів коло свого власного стола, закладеного папером, з другого боку, — пляшки й шклянки були йому напохваті. Обидва зверталися до пляшок невпинно, проте кожен по-своєму: лев пив здебільшого лежачи, засунувши руки за пояс штанів, дивився на камін, або іноді переглядав якийсь легший документ; шакал, насупивши брови и напружено так заглиблювався у свою роботу, що навіть не дивлячись простягав РУКУ до шклянки й декілька хвилин намацував її. Двічі чи тричі справа ставала остільки заплутаною, що шакал мусів уставати і знов намочувати свої рушники. З цих мандрівок до глечика та миски він повертався з такими чудними відмінами мокрого вбрання на голові, що не описати їх словами, — воно здавалося ще кумеднішим од його зосередженої поважности.
Вкінці шакал приготував для лева чималу вечерю й подав йому. Лев узяв її поважно й обережно, вибрав, що йому треба, зробив свої уваги, — шакал допомагав йому. Коли цю справу було закінчено, лев знову засунув руки за пояс і ліг, щоб обміркувати. Шакал відсвіжив горлянку повною шклянкою, а голову намоченими рушниками і взявся готувати другу страву; її було виготовано таким самим порядком, і з нею впоралися тільки тоді, коли продзвонили три години ранку.
— Ну, тепер ми вже скінчили, Сідней, налийте собі шклянку пуншу,—сказав м-р Страйвер. Шакал зняв рушники з голови, ббтрухнувся, позіхнув, здригнувся й налив повну шклянку.
— — Ви були дуже ґрунтовні, Сідней, сьогодні в справі допиту свідків. Кожне питання було доречі.
— Я завжди ґрунтовний. Хіба не правда?
— Я цього не заперечую. Що це так збудоражило ваш настрій? Полийте його трохи пуншем, і він знов заспокоїться.
Шакал промимрив щось перепрошуючи і знов налив собі шклянку.
— Старий Сідней Картон із старої Шрюзберійської школи, — сказав Страйвер, кивнувши на нього головою, і наче порівнював його в сучасному й минулому, — стара гойдалка Сідней. На. хвилину вгорі й зараз унизу; то в настрої, то в розпачі.
— А!—відповів той, зідхаючи:—так. Той самий Сідней,з.тим. самим щастям. Навіть і тоді я писав вправи для інших товаришів і рідко коли для себе.
— А чому?
_ А хто ж його знає? Така вже моя доля, я так гадаю.
_ Картоне, — сказав його друг, — ви шкутильгаєте і завжди, шкутильгали. У вас ніколи не було енерґіі і визначеної цілі. Погляньте на мене. Як я став тим, чим я став? Як я роблю те, що я роблю?
_ Почасти так, що платите мені, щоб я допомагав вам, я так гадаю. А втім дуже сумно говорити про своє власне минуле, коли вже світає. Направте? мене на що інше перш, ніж мені піти.
— Добре. Давайте вип'ємо за здоров'я прекрасного свідка, — сказав Страйвер, підіймаючи шклянку. — Чи не поверне вас це на. приємний шлях?
Очевидячки ні, бо він знову ще більш насупився.
— Прекрасний свідок, — проговорив він собі під ніс, дивлячись на шклянку. — За цілий день і ніч я сьогодні мав досить свідків; хто ж ваш прекрасний свідок?
— Донька живописного доктора,, міс Манетт.
— Вона прекрасна? Ота золотоволоса кукла?
— А знаєте що, Сідней, — сказав м-р Страйвер, пильно дивлячись на нього.— Знаєте, мені здавалося в той час, що ви симпатизували золотоволосій куклі і швидко побачили, що прилучилося з золотоволосою куклою?
— Швидко побачив, що з нею прилучилося! Коли дівчина,, кукла чи не кукла, умліває перед самісіньким носом, то це, здається, можна побачити й без підзорної труби. Я вип'ю з вами, однак красу заперечую. Ну, я більш уже не питиму. Пора спати.
Коли Страйвер провів його на сходи із свічкою, щоб посвітити йому, через тьмяні вікна вже заглядав світанок. Картон вийшов на вулицю. Повітря було холодне й сумовите, небо. хмарне, річка темна, і все навколо подібне до безлюдної пустелі.
З розтраченими силами в собі і з цілковитою пустелею навколо, цей чоловік спинився на своєму шляху серед мовчазного майдану й на хвилину побачив: перед ним у пустелі—мариво благородної честолюбности, самозречення, впертої праці; в чарівному місті цього привиду були повітряні ґалерії, звідкіля дивилися на нього любов і краса, сади, в яких рясно висіли овочі життя, води надії виблискували в його очах. Момент, і все щезло. Ьін поліз високими сходами до своєї кімнати під дахом величезного будинка і не роздягаючись кинувся на своє неприбране ліжко, і подушку зросили марні сльози.
Сумно, сумно зійшло сонце, і перед ним не було нічого сумнішого, ніж оця людина з добрими здібностями і з добрими почуваннями, нездатна належно спрямувати и використати їх, нездатної дати собі ради й створити свого власного щастя, людина, що почуває свою загибіль і безсуперечно кориться своїй долі.
Розділ VI.
СОТНІ ЛЮДЕЙ.
Тихе помешкання доктора Манетта було в спокійному закутку недалеко від Соґо-Сквера. Опівдні однієї чудової неділі за чотири місяці по справі про зраду, яку хвиля вже геть понесла в море з інтересів і пам'яті людей, м-р Джервіс Лоррі йшов соняшними' вулицями з Клеркенвела, де він жив, до доктора обідати. М-р Лоррі став другом доктора, і спокійний закуток останньог© зробився соняшною стороною його життя. На. цей раз він вийшов до Соґо досить рано з трьох звичних для. нього причин. Поперше, томущо в добру погоду неділями він до обіду гуляв з доктором і Люесі; подруге, томущо в неділю, коли була непогода, він звик бути в них, яко друг сім'ї, то гуторячи, то читаючи, то дивлячись у вікно, і взагалі проводити цілий день; потрете, томущо він мав деякі сумніви і знав, що, зважаючи на уклад докторового життя, тепер саме був зручний час розв'язати їх.
В Лондоні не знайти було кутка, приємнішого за той, де жив доктор. Мимо нього не було дороги, і з передніх вікон докторового помешкання видно було приємну далечінь глухої вулиці, що подобалася своєю самотністю. Літом уранці сонце ясно освітлювало той закуток; коли ж на вулицях була "спека, то закуток був у сутені, хоч і не в такій, щоб не можна було бачити ясного соняшного блиску. То було прохолодне місце, спокійне, проте веселе, чудове місце для відгомонів і правдиве пристановище від галасливих вулиць. Тут, у такій тихій пристані повинен був спочивати спокійний корабель, — так і було. Доктор займав два поверхи великого будинка. Позад нього був двір, на котрому шумів своїм зеленим листом явір.
Доктор Манетт приймав тут пацієнтів, що їх притягала і стара його репутація, і чутки про його історію. Його наукові знання, уважність та вмілість у переведенні мудрованих експериментів давали йому скромний заробіток, і він здобував стільки, скільки йому було потрібно.
Все це було на думці й на увазі м-ра Джервіса Лоррі, коли він подзвонив біля тихого будинка в закутку опівдні однієї чарівної неділі.
— Доктор Манетт дома?
— Його ждуть.
—' А міс Люесі дома?
— її ждуть.
Міс Прос дома?
— Можливо, що й дома, — проте покоївка не може напевне передбачати намірів міс Прос, чи вона ствердить цей факт, чи відмовиться.
— Я тут своя людина, — сказав м-р Лоррі, — і піду нагору.
Хоч докторова донька нічого не знала про край, де вона народилася, проте вона, здавалося, мала прирожденну здібність робити багато з невеликих засобів, що становить одну з найкорисніших і найприємніших властивостей французів.